Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Але як саме?

— Я страшенно розлютувався й так перелякав матусю, що вона знепритомніла.

— Цілком зрозуміло,— зауважив Перкер.— А потім?

— Я хвилювався, бурхав і зняв цілу бурю. Нарешті мені набридло злоститись самому та нервувати своїх. Тоді я найняв у Маглтоні карету, звелів запрягти в неї моїх коней і приїхав до Лондона з того, мовляв, приводу, щоб Емілія могла побачитися з Арабеллою.

— А, так міс Вордл з вами? — спитав містер Піквік.

— Звичайно. Вона тепер в Осборнському готелі, на Едельфі, якщо ваш меткий приятель не втік з нею, як тільки я пішов звідти сьогодні ранком.

— Ви, значить, уже помирилися? — сказав Перкер.

— Нічого подібного,— відповів Вордл.— Вона ввесь час пхинькала та плакала й заспокоїлась тільки вчора ввечері, між чаєм та вечерею, коли демонстративно писала якогось листа, а я вдавав, ніби не помічаю цього.

— Ви, здається, хочете моєї поради? — спитав Перкер, перебігаючи очима від замисленого обличчя містера Піквіка до схвильованого обличчя Вордла й підживлюючись раз-у-раз улюбленими своїми збудними ліками?

— Я думаю,— відповів Вордл, поглядаючи на містера Піквіка.

— Зрозуміло,— ствердив цей джентльмен.

— Тоді,— сказав Перкер, підводячись і відпихаючи назад свій стілець,— я раджу, щоб ви обоє пішли або поїхали, взагалі забралися звідси тим або іншим способом, бо я стомився. Обміркуйте собі цю справу, а як нічого не вигадаєте до найближчого нашого побачення, то я скажу вам, що робити.

— Порада корисна, — зауважив Вордл, не знаючи, сміятись йому чи сердитись.

— Ну, ну, дорогий сер,— відповів Перкер.— Я знаю вас обох куди краще, ніж знаєте ви самі. У вас же все й так уже вирішено.

Висловившись так, маленький джентльмен тикнув своєю табакеркою спершу в груди містера Піквіка, а тоді в жилет містера Вордла, після чого всі троє довго реготалися, а надто двоє останніх джентльменів, що відразу, без ніяких видимих причин, заходились тиснути один одному руки.

— Ви ж обідаєте сьогодні у нас? — спитав Вордл в Перкера, що пішов провести їх до дверей.

— Обіцяти не можу, дорогий мій сер, обіцяти не можу,— відповів Перкер.— В усякому разі ввечері загляну.

— Чекатиму вас на п'яту,— сказав Вордл.— Ну, Джо! — І коли гладкий хлопець нарешті прокинувся, приятелі поїхали в кареті до містера Вордла, що з людяності звелів зробити ззаду її лаву спеціально для гладкого хлопця, який, стоячи на підніжку, неминуче впав би сонний і розбився на смерть.

Прибувши до "Джорджа та Яструба", вони довідались, що Арабелла з покоївкою послали по візника, як тільки прийшла записка, де Емілія сповіщала про свій приїзд до Лондона, і зараз же поїхали на Едельфі. Вордл у деяких справах пішов до Сіті, а гладкого хлопця з каретою послав переказати Емілії, що вони з Піквіком повернуться й обідатимуть о п'ятій.

Мавши таке доручення, гладкий хлопець поїхав і, трусячись по бруку, спав на своїй лаві так спокійно, немов лежав на пружинному матраці. Якимсь дивом він прокинувся сам, коли карета спинилася, і, добре стріпнувшись, щоб розбудити всі свої здібності, подався нагору.

Чи це стріпування збило жужмом усі його здібності, замість розташувати їх у порядку, чи воно збудило в ньому силу нових думок, які змусили його забути звичайні правила та церемонії, чи то (можливо й це), ідучи сходами угору, він не подолав себе й заснув знову,— а тільки до вітальні він зайшов, не постукавши в двері. Там він побачив джентльмена, що сидів на софі, пригорнувши до себе його молоду панну, тоді як Арабелла з гарненькою покоївкою, у протилежному кінці кімнати, здавалось, були захоплені розгляданням чогось крізь вікно. З несподіванки гладкий хлопець скрикнув, дами верескнули, а джентльмен вилаявся, і все це майже водночас.

— Чого тобі, одоробло?— крикнув джентльмен, який, не треба й казати, був містер Снодграс.

Переляканий хлопець коротко відповів на це:

— Міс.

— Навіщо я тобі потрібна, дурню? — спитала Емілія, відвернувши голову.

— Пан і містер Піквік обідатимуть о п'ятій.

— Забирайся звідси!— гримнув містер Снодграс.

— Ні, ні,— схопила хлопця Емілія. — Белло, душко, дай пораду.

Після цього Емілія, містер Снодграс, Арабелла та Мері з'юрмилися в одному з кутків і кілька хвилин, протягом яких хлопець дрімав, радилися.

— Джо,— спитала нарешті Арабелла, обдарувавши хлопця чарівною усмішкою,— як тобі ведеться, Джо?

— Джо,— промовила Емілія,— ти — гарний хлопець, і я за тебе не забуду.

— Джо,— сказав містер Снодграс, підійшовши до здивованого парубка й стиснувши йому руку,— на жаль, я мало знав тебе. Ось тобі п'ять шилінгів, Джо.

І я буду винна тобі п'ять шилінгів, Джо,— додала Арабелла,— бо ми з тобою старі знайомі.

Гладкий хлопець міркував повільно, і спершу така раптова до нього симпатія здивувала його, і він став озиратися досить перелякано. Нарешті, його широке обличчя почало виявляти симптоми усмішки, пропорціонально до широких розмірів, і, сунувши в кишеню півкрони, а за нею й руку, він вибухнув реготом, подібним до кінського іржання; то був перший і єдиний регіт за все його життя.

— Він, я бачу, розуміє нас, — сказала Арабелла.

— Краще було б нагодувати його, і зараз же, — зауважила Емілія.

Почувши цю пропозицію, гладкий хлопець мало не зареготав знову. Мері, пошептавшись ще трохи, відійшла від решти й сказала:

— Я обідатиму сьогодні з вами, сер, якщо ви не заперечуєте.

— Ходім! — похопився відповісти гладкий хлопець. — Там такий знаменитий пиріг з м'ясом.

По цих словах гладкий хлопець побрався вниз, а його гарненька супутниця, чаруючи дорогою всіх коридорних і дратуючи всіх покоївок, йшла слідом за ним до їдальні.

Там і справді був пиріг з м'ясом, про який так зворушливо говорив юнак. Знайшлися там ще й біфштекс, і тарілка картоплі, і кухоль портеру.

— Сідайте, — сказав гладкий хлопець. — О, очі мої, яка краса! Я ж такий голодний.

Гладкий хлопець із слонячою грайливістю простяг руки, бажаючи поцілувати Мері, але ухилитись від нього було легко, і гарненька його супутниця зникла, перш ніж він устиг обняти її, після чого апатичний юнак з'їв, з сентиментальним виразом на обличчі, фунтів зо два біфштексу й заснув міцним сном.

Нагорі треба було про стільки поговорити й обміркувати стільки планів втечі та одруження на той випадок, якщо старий Вордл не змилосердився б, що, коли містер Снодграс остаточно розпрощався, до обіду лишалося тільки півгодини. Дами побігли до Емілії причепуритись, а щасливий коханець, узявши капелюх, вийшов з кімнати. Не встиг він дійти до кінця коридору, як почув голос містера Вордла, а нахилившись через бильця, побачив і його самого, що в супроводі інших джентльменів збирався вгору сходами. Не знаючи плану будинку, містер Снодграс поспішив повернути до кімнати, де він тільки но був, а звідти прослизнув у суміжну кімнату (спальню містера Вордла) і тихенько зачинив за собою двері. В той самий момент до вітальні ввійшли містер Вордл, містер Натаніел Вінкл і містер Бенджемен Елен, якого він упізнав з голосу.

"Добре, що я заховався від них, — подумав містер Снодграс і, усміхнувшись, навшпиньки прокрався до других дверей.— Звідси я вільно й непомітно вийду в коридор".

На великий жаль, вільному та непомітному виходові перешкоджало лише те, що двері були замкнені на ключ, і ключа в замку не було.

— Принесіть нам сьогодні найкращого вина, коридорний,— потираючи руки сказав старий Вордл.

— Матимете найкраще, сер,— запевнив коридорний.

— І скажіть дамам, що ми вже прийшли.

— Слухаю, сер.

Містер Снодграс палко й побожно бажав, щоб дами довідались і про його прихід. Він навіть хотів шепнути "коридорний!" в замкову щілину, але в голові його промайнула гадка про можливість з'явлення перед ним зовсім не коридорного. Тоді він сів на свій саквояж і затрусився.

— Перкера ми не будемо чекати й хвилини,— сказав Вордл, дивлячись на свого годинника. — Він завжди акуратний. Як прийде, то буде вчасно, а не прийде, то нема чого й дожидати. А! Арабелла!

— Сестро моя! — скрикнув містер Бенджемен Елен, романтичним жестом обіймаючи її.

— О, Бен, як од тебе тхне тютюном! — промовила Арабелла, досить знеможена цією ознакою любові.

— Правда? — спитав містер Бенджемен Елен.— Правда, Белло? А, може, що й тхне.

І справді, так могло бути, бо він тільки но залишив невеличку милу компанію з дюжини курців — студентів-медиків — у невеличкій залі бара перед жарким каміном.

— Але я страшенно радий бачити тебе, — сказав містер Бен Елен. — Щасти тобі, боже, Белло.

— Здрастуй, Бен, голубчику, тільки прошу не стискуй так, бо ти пожмакаєш мені убрання, — попросила Арабелла, нахиляючись наперед, щоб поцілувати брата.

Замирившись з сестрою, містер Бен Елен піддався впливові своїх почуттів, сигар та портеру і подивився кругом крізь змокрілі скельця окулярів.

— А для мене у вас і словечка не знайдеться?— закричав Вордл, розкриваючи обійми.

— Знайдеться; і багато,— шепнула Арабелла, потрапляючи в обійми старого джентльмена.— Ви — бездушне, жорстоке, нечуле страховище.

— А ви — маленька бунтівниця,— тим же тоном відповів Вордл, — і мені доведеться не приймати вас більше у себе. Таких людей, як ви, що одружуються всупереч цілому світові, треба виключати з пристойного товариства. Прошу! — голосно промовив старий джентльмен.— Обід на столі. Ви сядете поруч мене, Арабелло. Джо! А, кляте створіння! Він чогось не спить.

І справді, на превелике здивування свого пана, гладкий хлопець не спав і тримався напрочуд бадьоро. Очі його були розплющені й дивилися так, немов він і не збирався будьколи їх заплющувати. В його рухах помічалася якась незвичайна жвавість. Зустрічаючись поглядами з Емілією або Арабеллою, він скалив зуби й усміхався, а один раз Вордл міг навіть заприсягнутись, що він підморгнув до них.

Зміна в поведінці гладкого хлопця пояснювалась чимраз більшою свідомістю своєї гідності, яку він відчув, ставши повіреним молодих дам, і всі його підморгування, кивки та гримаси мали запевнити їх в його відданості. Але знаки ці скоріше могли збудити підозру, ніж приглушити її, і тому Арабелла щоразу відповідала на них, насуплюючи брови або хитаючи головою. Гладкий же хлопець брав ці застережливі миги за похвалу собі й підморгував, кивав головою й гримасував з подвоєною енергією.

— Джо, — сказав містер Вордл, обшукавши всі свої кишені, — чи не на софі моя табакерка?

— Ні, сер, — відповів гладкий хлопець.

— А! пригадав.