Емма - Остін Джейн

Вона вирішила ні в чому не переконуватися, доки є можливість сумніватись, однак не мала права заперечувати ту впевненість, яку відчувала Гаррієт. Подальші розмови спричинилися б тільки до роздратування. Тому Емма написала їй листа, де твердо, хоча й ввічливо, попрохала поки що не приходити до Гартфілда; наполягаючи на власній переконаності, що краще було б уникати розмов на певну тему, і висловлюючи сподівання, що коли через декілька днів вони зможуть зустрітися знову — якщо їм не доведеться зустрітися раніш у компанії (бо вона була проти лише зустрічі тет-а-тет), — то вони поводитимуться так, наче зовсім забули про вчорашню розмову. Гаррієт скорилася, погодилась і висловила вдячність.

Щойно це питання було вирішено, як прийшла гостя й дещо відірвала Емму від думок про одне і те ж, що поглинали її — уві сні чи наяву — протягом останньої доби. Це була місіс Вестон. Вона навідувалася до своєї майбутньої невістки, і зайшла до Гартфілда на зворотному шляху. Тим самим виконала свій обов'язок перед Еммою і зробила собі приємність, а заодно і розповіла подробиці такої цікавої зустрічі.

До помешкання місіс Бейтс її супроводжував містер Вестон, який зі своєю роллю впорався винятково добре. Потім вона запросила міс Ферфакс на прогулянку, під час якої довідалася про набагато більше новин, до того ж про набагато більше новин приємних, аніж це було можливо протягом тих п'ятнадцяти хвилин, що вони провели в передпокої, почуваючись дуже ніяково і незручно.

Це було Еммі не надто цікаво; тому вона щосили намагалася зобразити зацікавленість, слухаючи розповідь своєї подруги. Місіс Вестон, вирушаючи в гості, дуже сильно хвилювалася; спочатку вона взагалі не хотіла йти, доки не настане слушна нагода, і натомість збиралася просто написати міс Ферфакс листа й на деякий час відкласти цю урочисту процедуру відвідин, доки містер Черчілль не звикнеться з розголошенням таємниці заручин; до того ж, зваживши на всі обставини, вона дійшла висновку, що про цей візит неодмінно дізнаються. Але містер Вестон мав іншу думку: йому кортіло якомога швидше виявити свою повагу до міс Бейтс і її родини, і він вважав, що ніяких підозр не виникне, а якщо вони і виникнуть, то це не матиме великого значення, бо "подібні речі", зазначив він, "врешті-решт неодмінно стають відомими". Емма всміхнулася й подумала, що містер Вестон мав усі підстави так казати. Коротше кажучи, вони прибули з візитом — і він явно викликав у Джейн розгубленість і сум'яття. Від хвилювання вона й слова не могла мовити, всім своїм виглядом і поведінкою демонструючи, як сильно страждає від ніяковості. Тиха, душевна радість старої господині, бурхливий захват її дочки, яка від радості говорила менше, ніж звичайно, — все це являло собою надзвичайно приємну і навіть зворушливу сцену. У своєму щасті вони заслуговували на всіляку повагу, вони були настільки безкорисливі в кожному своєму почутті, настільки мало турбувалися про себе, настільки багато — про Джейн та інших, що неможливо було не відчувати до них співчуття й симпатії. Хвороба міс Ферфакс дала місіс Вестон слушний привід запросити Джейн на прогулянку; спочатку та не схотіла і відповіла відмовою, але потім, після умовлянь, погодилася. Своїм ненав'язливим заохоченням місіс Вестон змогла подолати розгубленість і ніяковість міс Ферфакс і схилила її до розмови на дуже важливу тему. Спочатку з боку Джейн пролунали неодмінні вибачення за позірно неввічливе мовчання в перші хвилини візиту й найпалкіші висловлення поваги, яку вона завжди мала до неї та містера Вестона. Після того, як скінчилися ці виливи почуттів, вони багато говорили про нинішнє та майбутнє заручин. Місіс Вестон була переконана, що ця бесіда принесла її співрозмовниці величезне полегшення, бо та надто довго тримала все це в собі. Вона була дуже задоволена тим, що міс Ферфакс сказала з цього приводу.

— Вона схвильовано розповідала про ті страждання, що їй довелося пережити протягом багатомісячного приховування правди, — продовжила місіс Вестон. Таким було одне з її вражень. "Не скажу, що відтоді, як ми заручилися, я не мала щасливих моментів; але я з певністю можу твердити, що з тих пір мені не пощастило мати хоч одну спокійну годину". Тремтячі уста, з яких злетіли ці слова, Еммо, були найкращим свідченням правдивості сказаного, і я відчула це всім своїм серцем.

— Бідолашна! — мовила Емма. — Значить, вона вважає, що вчинила недобре, погодившись на таємні заручини?

— Недобре? Мабуть, ніхто нездатен докоряти їй так, як докоряє собі вона сама. "Наслідком, — сказала Джейн, — стали мої безкінечні страждання — і по заслузі. Але незважаючи на все те покарання, до якого призводить погана поведінка, остання все одно не стає менш поганою. Страждання не загладжує вину. Всі ми не без гріха. Я чинила всупереч усім своїм поняттям про добро і пристойність, і моя совість каже мені, що я не заслужила на той сприятливий поворот подій, на ту доброту, якою мене зараз оточили. Не думайте, пані, — продовжила вона, — що я чинила не по правді тому, що мене так навчили. Нехай у вас не виникне жодного сумніву щодо моральних принципів чи дбайливості друзів, що мене виховали. Це була суто моя помилка; і я наполегливо запевняю вас, що, попри пом'якшувальний вплив обставин, в яких я опинилась, я і досі страшенно боюся розповідати цю історію полковнику Кемпбеллу".

— Бідолашна! — знову повторила Емма. — Значить, вона його кохає всім своїм серцем. Коли б не кохала, то ніколи б не погодилася на таємні заручини. Її почуття взяло гору над здоровим глуздом.

— Так, я не маю ніяких сумнівів, що вона до нестями кохає його.

— Боюсь, — продовжила Емма, — що я часто посилювала її страждання.

— З вашого боку, серденько, це робилося зовсім ненавмисне. Але щось подібне вона, мабуть-таки, мала на думці, коли посилалася на непорозуміння, про які нам натякав Френк. Одним із цілком природних наслідків тієї халепи, яку вона на себе накликала, як сказала сама Джейн, було те, що вона стала поводитися нерозважливо. Усвідомлення того, що вона вчинила неправильно, зробило її вразливою до численних негараздів, прискіпливою і дратівливою такою мірою, що це для нього не могло не стати — і стало — просто нестерпним. "Я перестала брати до уваги, _ сказала вона, — хоча мусила брати — особливості його вдачі та його настрою — його завжди піднесеного настрою, тієї веселості, тієї грайливості, котрі при будь-яких інших обставинах завжди справляли б на мене таке ж чарівливе враження, яке вони справили на мене на початку нашого знайомства". Потім вона говорила про вас, про ту велику доброту, що ви їй виявили під час її хвороби; а опісля промовисто почервоніла і попрохала мене при нагоді подякувати вам за всі ваші добрі наміри та вашу доброту — і я сама теж вам невимовно вдячна за це. Їй було соромно, що вона так і не віддала вам належне за вашу доброту.

— Коли б я не знала, що зараз вона — щаслива людина, — мовила Емма серйозним тоном, — а зараз вона, безперечно, почувається щасливою, попри деякі докори сумління, — я б не прийняла її подяки, бо… Господи, місіс Вестон! Якщо порівняти все те добро та зло, що я вчинила міс Ферфакс, то останнє явно переважає! Гаразд, — беручи себе в руки і намагаючись виглядати бадьорішою, — все це — в минулому і все це треба забути. Я дуже вам вдячна, що ви розповіли мені такі цікаві подробиці. Вони виставляють Джейн Ферфакс у надзвичайно вигідному світлі. Я певна, що вона є доброю людиною, і сподіваюся, що буде дуже щасливою людиною. Це надзвичайно доречно, що з його боку буде багатство матеріальне, а з її боку — духовне.

Такий висновок місіс Вестон не могла залишити без відповіді. Вона була гарної думки про Френка майже у всіх відношеннях, до того ж дуже його любила, і тому із завзяттям заходилася захищати. Вона говорила дуже переконливо й дуже емоційно — але цього було замало, щоби привернути увагу Емми: та вже полинула уявою на Брансвік-сквер, в Донвелл і припинила докладати зусилля, щоби прислухатися; а коли місіс Вестон закінчила свою промову фразою: "Ми ще не отримали листа, на який так чекаємо, та сподіваємось отримати невдовзі", — їй довелося трохи замислитись, а потім відповісти навмання, бо вона так і не змогла второпати, про який лист ішлося.

— Еммочко, з вами все гаразд? — несподівано запитала її місіс Вестон.

— О, я почуваюся прекрасно. Я завжди почуваюся добре, ви ж знаєте. Неодмінно сповістіть мене про зміст листа, як тільки його отримаєте.

Розповідь місіс Вестон дала Еммі нову поживу для подальших неприємних роздумів, посиливши співчуття і відчуття провини за ту несправедливість, яку вона вчинила міс Ферфакс. Емма гірко жалкувала, що не прагнула тісніших стосунків із нею, і почервоніла від сорому за те почуття заздрості, котре, безперечно, було — певною мірою — цьому причиною. Коли б вона — як і містер Найтлі — прагнула виявити їй ту повагу, на яку Джейн, безперечно, заслуговувала, коли б спробувала краще її взнати, коли б зробила свій крок до дружніх стосунків, коли б намагалась її, а не Гаррієт Сміт, зробити своєю подругою, то їй навряд чи довелося б так мучитись. За своїм віком, здібностями та освітою Джейн прекрасно годилась їй у приятельки і була б дуже вдячною, коли б нею стала; а хто така була Гаррієт Сміт? Якщо навіть припустити, що вони ніколи б не стали близькими подругами і Джейн ніколи б не довірила їй цю важливу таємницю — все одно — якби вона знала її як слід — і могла б знати! — то у неї ніколи б не виникло отих ідіотських підозр стосовно непристойного зв'язку з містером Діксоном, які вона не тільки по-дурному вигадала і затаїла в собі, але й так непростимо розголосила; Емма боялася, що через легкодумство та легковажність Френка Черчілля ці негарні підозри могли завдати значної шкоди делікатній натурі Джейн Ферфакс. Емма була впевненою, що вона була найгіршим з усіх джерел зла, що оточували останню з часу її прибуття до Гайбері. Мабуть, вона була для неї постійним і незмінним ворогом. Коли вони сходилися утрьох, то Емма безліч разів неодмінно встромляла ножа образ у її почуття, і поїздка до Бокс-хілла була, мабуть, тією мукою, яку їй уже несила було терпіти.

Дуже довгим і сумним був вечір того дня в Гартфілді.