Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

— Але я маю на увазі самі грошові розрахунки. Ви зробили мені силу люб'язностей, за які я ніколи не сплачу вам та й не хочу, бо волію залишатися вашим винуватцем і надалі.

Після такого вступу приятелі, з багатьма знаками приязні та пошани, заглибилися в дуже складні розрахунки та розписки, які пройшли колись через Перкера й були сплачені тепер містером Піквіком.

Вони саме дійшли до кінця, коли у двері загримотіли. То був не звичайний подвійний стук, а безперервна низка грімких ударів. Здавалось, що кільце стукає самотужки або коло дверей стоїть божевільний.

— Господи, що це таке? — аж підскочив у своєму кріслі Перкер.

— Я думаю, хтось стукає в двері, — сказав містер Піквік, немов у цьому міг ще бути сумнів.

Кільце відповіло на це енергійніше, ніж спроможні були б відповісти слова, бо стук безупинно тривав з дивовижною силою, знімаючи страшенний шум.

— Боже мій! — сказав Перкер, дзвонячи. — Ми переполохаємо увесь квартал. Хіба ж ви не чуєте стукоту, містер Лаутен?

— Зараз відчиню, сер, — одповів клерк.

Той, що стукав, немов почувши відповідь і бажаючи показати, що більше чекати не може, зняв справжню бурю.

— Це просто жах якийсь, — промовив містер Піквік, затуляючи пальцями вуха.

— Поспішіть же, містер Лаутен,— наказав Перкер,— інакше він потрощить нам двері.

Містер Лаутен, що мив у темній комірчині руки, поквапився відчинити і побачив явище, про яке розповідатиметься в наступному розділі.

Розділ XLI,

де містяться деякі подробиці щодо стуку в двері та про інше, в тому числі про цікаві відкриття, зв'язані з іменами містера Снодграса й одної юної леді і аж ніяк не сторонні для нашої історії.

Те, що з'явилося перед очі здивованого клерка, був хлопець — напрочуд гладкий хлопець, одягнений, як козачок. Він стояв на маті з заплющеними очима, немов спав. Клерк ніколи й ніде не бачив такого гладкого хлопця, і це, в поєднанні з надзвичайним спокоєм усієї його постаті, чого ніяк не можна було сподіватися від причинця такого грюкоту, здивувало Лаутена найбільше.

— У чім справа? — спитав клерк.

Надзвичайний хлопець не відповів ні слова; тільки хитнув головою, і клеркові здалося навіть, ніби він злегка хропе.

— Звідки ти? — питався клерк.

Хлопець не поворухнувся. Він важко дихав, але усіма іншими сторонами був цілком нерухомий.

Клерк тричі повторив запитання і, не діставши ніякої відповіді, збирався вже зачиняти двері, коли хлопець раптом розплющив очі, кілька разів моргнув, один раз чхнув і підняв руку, неначе лагодився поновити стукання. Побачивши, що двері відчинені, він здивовано озирнувся і нарешті втупив погляд в обличчя містера Лаутена.

— Якого біса ти так стукаєш? — роздратовано скрикнув клерк.

— Як так? — сонним голосом повільно спитав хлопець.

— Та так, як сорок візників разом,— пояснив клерк.

— Тому, що пан наказав мені стукати, доки не відкриють, бо інакше я можу заснути, — відповів хлопець.

— Ну, гаразд, — промовив клерк,— в якій справі тебе прислано?

— Сказати, що він чекає внизу коло сходів.

— Хто він?

— Та пан же. Він хоче знати, чи дома ви.

Виглянувши у вікно й побачивши коло дверей кеб, а в ньому симпатичного літнього джентльмена, містер Лаутен жестами попросив його зайти до контори, після чого старий джентльмен зараз же вистрибнув з екіпажу.

— Це і є твій пан, там у кебі?

Хлопець ствердно нахилив голову.

Дальші запитання були перервані з'явленням старого Вордла, якого Лаутен зараз же провів до кабінету.

— Піквік! — крикнув старий джентльмен. — Вашу руку, друже! А я до позавчорашнього дня і не знав, що ви страждаєте у тюрмі. Як ви дозволили йому це, Перкер?

— Нічого не міг вдіяти, любий мій сер, — відповів Перкер, сміючись та нюхаючи тютюн. — Ви ж знаєте, який він упертий.

— Авжеж що знаю; авжеж, — сказав старий джентльмен.— А проте сердечно радий бачити його. Тепер уже я не спущу його з ока.

З цими словами Вордл ще раз стиснув руку містерові Піквіку, а коли те саме вчинив і з Перкером, кинувся в крісло, і його веселе обличчя знову засяяло усмішкою та здоров'ям.

— Ну, — сказав Вордл, — і гарні ж діла тепер робляться... понюшку вашого тютюну, голубе Перкер... такого ще й не бувало; га?

— Що ви хочете сказати?— спитав містер Піквік.

— Сказати! — повторив Вордл.— Та дівчата ж усі показились. Скажете, це не новина? Мабуть, і не новина, а втім, це правда.

— Невже ви приїхали до Лондона кат-зна звідки спеціально сповістити нас про це?— спитав Перкер.

— Ні, не зовсім,— відповів Вордл,— хоч це й було головною причиною мого приїзду. А як Арабелла?

— Дуже добре,— сказав містер Перкер,—і я певний, буде щаслива побачитися з вами.

— Ач, кароока лукавниця! — засміявся Вордл.— Я й сам намірявся трохи згодом одружитися з нею. Але я радий; дуже радий.

— Як довідались ви про це? — зацікавився містер Піквік.

— Та не від кого ж, як від моїх дівчат, звичайно,— відповів Вордл. — Арабелла позавчора написала, що одружилась без згоди батька її чоловіка, і що ви поїхали здобувати ту згоду, хоч тепер уже й пізно. Я вирішив, що це саме час серйозно поговорити з моїми дівчатами, понаказував, яка то жахлива річ, коли діти дружаться без згоди батьків і таке інше, але, чорт побери, не справив на них ні найменшого враження. На їхню думку виходить, що куди жахливіше вінчатися без дружок. Зрештою, з таким же успіхом я міг би проповідувати й перед самим Джо.

Тут старий джентльмен зупинився, щоб посміятися, і, давши цим полегшення своєму серцю, закінчив:

— Та це ще, здається, не все. Це лише половина отих потайних кохань. Протягом останніх шести місяців ми ходили по мінованому полю і, нарешті, міни вибухнули.

— Що ви кажете? — скрикнув містер Піквік, збліднувши,— Невже друге секретне одруження?

— Ні, ні, — заспокоїв його старий Вордл. — Справа не стоїть ще так погано.

— То що ж тоді? — спитав містер Піквік. — Це стосується й до мене?

— Чи відповідати мені на його запитання, Перкер? — сказав Вордл.

— Коли воно не пошкодить вам, дорогий мій сер.

— Гаразд; тоді — стосується.

— Але як? — захвилювався містер Піквік.— Яким способом?

— Та ви, знаєте, такий запальний, що я майже боюся говорити вам. От хіба що Перкер сяде між нами, щоб запобігти лихові.

Зачинивши двері й удавшись ще раз до Перкерової табакерки, старий джентльмен розпочав оповідати про своє велике відкриття так:

— Річ у тім, що донька моя Белла... Белла, що, знаєте, одружилася з молодим Трандлем.

— Так, так; знаємо,— нетерпеливився містер Піквік.

— Тільки не лякайте мене, та ще й з самого початку... Друга донька моя Емілія, прочитавши Арабеллиного листа до мене, пішла спати, бо в неї заболіла голова... отже, Белла підсіла того вечора до мене й завела розмову про шлюбні справи. "Ну, що ви думаєте про це, тату?" — питається. "Що думаю, голубонько?",— кажу.— "Думаю, воно влаштується. Сподіваюсь, усе вийде на краще". А відповідав я так тому, що сидів на той час коло каміна, пив свій грог, думав про себе і, вкидаючи коли-не-коли слово, хотів спонукнути її до дальшої розмови. Обидві мої дівчинки — точнісінько їхня мила мама і, старіючи, я люблю сидіти коло них, бо їхні голоси та погляди переносять мене до найщасливішої в моєму житті пори і роблять мене на мить таким молодим, як я був тоді, тільки не таким легковажним. "Це справжнє одруження з любові, тату", каже Белла, помовчавши трохи. "Воно правда твоя, серденько", одказую, "та не завжди такі шлюби дають найкращі наслідки".

— Я не згоджуюся з цим, затямте, — палко перебив його містер Піквік.

— Чудово,— відповів Вордл,— не згоджуйтесь з чим хочете, коли дійде ваша черга говорити, а тепер не перепиняйте мене.

— Вибачте,— перепросив містер Піквік.

— Вибачаю,— відповів Вордл. "Шкода мені, що ви проти шлюбу з любові, тату", сказала Белла, трохи почервонівши. "Я помилився; і не повинен був казати так, моя люба", відповів я, гладячи її щічку з ніжністю, на яку здатна моя груба лапа, "бо один такий приклад — твоя мама, а другий — ти сама". "Та я не про те кажу", співає вона своєї, "мені, власне, треба поговорити з тобою, тату, про Емілію".

Містер Піквік здригнувся.

— Що там таке? — аж зупинився Вордл.

— Та нічого,— відповів містер Піквік,— прошу далі.

— Не вмію я розповідати, — несподівано сказав Вордл.— Та рано чи пізно мушу викласти все, і щоб не брати у вас зайвого часу, скажу вже прямо. Повагавшись, Белла наважилась таки сказати мені, що Емілія дуже нещаслива; що, починаючи від різдва, вона ввесь час листується з вашим приятелем Снодграсом; що, як годиться, вона збиралась тікати з ним, наслідуючи похвальний приклад своє! шкільної подруги та приятельки; але, поміркувавши трохи і згадавши, що я досить прихильний до них обох, вони вирішили зробити мені честь і спитати, чи не заперечуватиму я проти їхнього одруження звичайним способом. А тепер, містер Піквік, якщо вважаєте це за пристойне, зменшіть ваші очі до їхнього постійного розміру і скажіть мені, що маємо ми робити, і я буду дуже вам вдячний за це.

Ущипливий тон, яким простосердий старий джентльмен промовив останню фразу, був не безпідставний, бо обличчя містера Піквіка застигло у виразі крайнього здивування й замішання, цікавому для спостерігача.

— Снодграс!.. Від самого різдва! — були перші безладні слова, що вихопилися з уст збентеженого джентльмена.

— Авжеж, від самого різдва,— ствердив Вордл.— Ясно сказано, і, певно, у нас з вами були погані окуляри, коли ми не помічали цього.

— Не розумію,— замислено промовив містер Піквік.— Справді, не можу збагнути.

— А зрозуміти легко,— відповів дражливий старий джентльмен.— Були б ви молодший, ви давно здогадалися б про цей секрет. А тут ще,— додав, повагавшись трохи, Вордл,— треба вам сказати, що нічого не знавши, я останні чотири чи п'ять місяців майже примушував Емілію ласкавіше ставитись (коли вона може, бо я ніколи не став би силувати почуття дівчини) до одного нашого молодого сусіди. Я певен, вона, щоб надати собі більшої ціни й ще більше розпалити серце містера Снодграса, по-дівоцькому забарвила всю справу темними фарбами, і тепер обоє вони мають себе за двійко переслідуваних нещасливців, і вихід з становища вбачають або в таємному шлюбі, або в смерті від чаду. Отже, постає питання, що його робити?

— А що ви зробили? — спитав містер Піквік.

— Я?

— Я питаю, що ви зробили, коли ваша одружена донька розповіла вам про це?

— О, я, звичайно, здурів.

— Так,— втрутився Перкер, що, слухаючи цей діалог, крутив ланцюжок від свого годинника, з мстивим виглядом потирав собі носа та виявляв інші ознаки нетерплячки.— Це — дуже природно.