Айвенго - Скотт Вальтер

— То Ричард наказав його ув'язнити?

— О, він його так прийняв, неначе зустрівся з ним після полювання! — сказав граф. — Вказав на мене і на наших воїнів і каже йому: "Ось бачиш, брате, зі мною тут сердиті вояки, то ти їдь краще до матінки, передай їй мою синівську любов і пошану і залишайся біля неї, поки не втихомириться розбурханий розум людей".

— І це все? — запитав Айвенго. — Як не сказати, що таким милостивим поводженням король сам напрошується на зраду.

— Саме так, — відповів Ессекс. — Але ж можна сказати й те, що людина сама напрошується на смерть, приймаючи битву, коли у неї ще не зажила небезпечна рана.

— Вибачаю тобі насмішку, графе, — сказав Айвенго, — але пам'ятай, що я ризикував лише власним життям, а Ричард — благом цілого королівства.

— Той, хто легковажно ставиться до свого блага, рідко вирізняється турботою про інших, — заперечив Ессекс. — Проте їдьмо швидше до замку, тому що Ричард задумав як приклад покарати деяких другорядних членів змови, дарма що відпустив найголовнішого призвідника.

З судового слідства, що відбулося потім і було занесене в рукописний літопис, з'ясувалося, що Моріс де Брасі втік за море і вступив на службу до Філіпа, короля Франції, що Філіп Мальвуазен і його брат Альберт, пресептор Темплстоу, були страчені, що Вальдемар Фіцурс, який був душею змови, відбувся вигнанням з Англії, а принц Джон, на користь якого ця змова й була замислена, не отримав навіть догани від свого щиросердого брата. Втім, ніхто не пошкодував про долю обох Мальвуазенів: їхня кара була цілком заслуженою, адже вони не раз виявляли двоєдушність, жорстокість і деспотизм.

Невдовзі після двобою в Темплстоу Седрика Сакса запросили до двору Ричарда; своєю тимчасовою столицею король зробив у цей час місто Йорк, щоб особисто сприяти заспокоєнню провінцій, де найсильніше позначилися підступи його брата Джона.

Отримавши запрошення, Седрик спочатку бурчав і злився, проте скорився. Насправді повернення Ричарда поклало край будь-яким сподіванням на відновлення саксонської династії на англійському престолі, бо кого б саксонська партія не виставила своїм кандидатом, у разі міжусобної війни вона не мала б жодних шансів на успіх при тій надзвичайній популярності, яку мав Ричард, котрого всі любили за його особисті якості і бойову славу, незважаючи на те, що він правив державою, виявляючи примхливу легковажність і був то надмірно поблажливий, то вкрай суворий, майже деспотичний.

Крім того, навіть Седрик змушений був визнати, що його проект шлюбу Ровени з Ательстаном для об'єднання саксів остаточно провалився, оскільки зацікавлені сторони рішуче чинили йому опір. Він абсолютно не очікував такої розв'язки — навіть тоді, коли наречений і наречена ясно і відверто висловилися проти цього союзу; Седрик ніяк не міг повірити, щоб дві особи королівської крові могли з особистих міркувань відмовлятися від шлюбу, такого необхідного для добробуту нації. Проте це був незаперечний факт: Ровена завжди виказувала неприхильність до Ательстана, а зараз і Ательстан не менш рішуче заявив: нізащо більше не свататиметься до Ровени. Перед такими перешкодами змушена була відступити навіть затята впертість, від природи властива Седрику, оскільки йому доводилося насильно тягнути під вінець двох людей, які вперто чинили опір. Він, утім, спробував іще раз провести рішучий натиск на Ательстана. Але приїхавши до нього, Седрик застав цього воскреслого нащадка саксонських королів захопленим війною з місцевим духівництвом.

Після всіх смертельних погроз абатові святого Едмунда дух мстивості, мабуть, полишив Ательстана, чи то тому, що сам він був за природою дуже ледачим і благодушним, чи то поступаючись проханням матері, леді Едити, котра, як більшість пані того часу, була шанувальницею духовних осіб. Він обмежився триденним ув'язненням абата і всієї монастирської братії в підвалах замку Конінгсбург на наймізерніших харчах. За таку жорстокість абат пригрозив йому відлученням від церкви і склав довгий перелік шлункових і кишкових хвороб, нажитих ним і його ченцями внаслідок пережитого свавілля і незаконного утримання у в'язниці.

Седрик застав свого друга Ательстана таким поглиненим цим протиборством і пошуками засобів до оборони проти переслідувань духівництва, що ні про що інше він і думати не хотів. Коли ж вимовлене було ім'я Ровени, шляхетний Ательстан попросив дозволу перехилити за її здоров'я повний кубок і висловив побажання, щоб вона швидше взяла шлюб із його родичем Вілфредом. Було очевидно, що з Ательстаном нічого не можна було вдіяти.

Отже, до досягнення мети, якої прагнули закохані, залишалося тільки дві перешкоди: упертість Седрика і його упередження проти норманської династії. Перше з цих почуттів поступово м'якшало під впливом ніжності його вихованки і тієї гордості, яку він не міг не відчувати, споглядаючи славу свого сина. До того ж його тішила думка про споріднення з домом Альфреда, якщо нащадок Едуарда Сповідальника рішуче відмовився від цієї честі.

Огида Седрика до королів норманської крові також починала слабшати. З одного боку, він ясно бачив, що позбавити Англію нової династії не було жодної змоги, а таке переконання значно сприяє визнанню правлячого короля. З іншого боку, король Ри-чард виявляв до нього особисто велику увагу, щиро насолоджувався різким гумором Седрика і, за свідченням тієї ж рукописної хроніки, зумів так зачарувати шляхетного Сакса, що не минуло й тижня з дня його приїзду до двору, як він дав згоду на шлюб своєї вихованки леді Ровени з сином своїм Вілфредом Айвенго.

Весілля нашого героя святкували у найвеличнішому з храмів — в кафедральному соборі міста Йорка. Сам король був присутній на весіллі, і судячи з уваги, яку він приділив у цьому і в багатьох інших випадках доти гнобленим і приниженим саксам, вони побачили, що мирними засобами могли досягти набагато більших успіхів, ніж у результаті ненадійних перемогу міжусобній війні.

Церемонія одруження пройшла зі всією пишністю, якої римські прелати вміють надати своїм торжествам.

Гурт, по-святковому одягнений, виконував роль зброєносця при молодому господареві, якому він так віддано служив; тут-таки був і самовідданий Вамба в новому ковпаку з чудовим набором срібних дзвіночків. Гурт і Вамба разом із Вілфредом пережили лихо й небезпеку, а тому мали повне право розділити з ним його щастя.

Але крім домашнього почту, на цьому пишному весіллі були присутні безліч знатних норманів і саксонських шляхтичів, нижчі класи, що вітали в союзі цієї пари запоруку майбутнього миру і злагоди двох племен; відтоді ці ворогуючі племена злилися і втратили свої відмінності. Седрик дожив до початку цього злиття, бо у міру того як обидві національності зустрічалися в суспільстві й укладали між собою шлюбні союзи, нормани стримували власну пиху, а сакси втрачали свою неотесаність. Втім, та змішана мова, яку нині ми називаємо англійською, остаточно ввійшла у вжиток при лондонському дворі лише за царювання Едуарда III; і в той-таки час, вочевидь, зникли останні сліди ворожнечі між норманами й саксами.

Минуло два дні після щасливого одруження, і леді Ровена сиділа в своїй кімнаті, коли Ельгіта доповіла їй, що якась дівчина просить дозволу поговорити з нею без свідків. Ровена здивувалася, подумала, повагалася, але цікавість перемогла, і вона наказала просити дівчину до себе.

Увійшла дівчина, висока на зріст і шляхетної зовнішності. Довге біле покривало радше відтіняло, ніж приховувало витонченість її стану і величаву поставу. Манери її були шанобливі, але без будь-якого остраху і бажання здобути прихильність. Ровена була завжди рада прийти на допомогу і виявити увагу до почуттів інших. Вона підвелася і хотіла взяти гостю за руку та підвести її до крісла, але та озирнулася на Ельгіту і ще раз попросила про дозвіл поговорити з леді Ровеною наодинці. Тільки-но Ельгіта пішла (що зробила дуже неохоче), чарівна відвідувачка, на велике здивування леді Айвенго, прихилила коліно, притисла обидві руки до свого чола і, схилившись до підлоги, поцілувала край вишитого одягу Ровени, незважаючи на її спротив.

— Що це означає? — запитала здивована Ровена. — Чому ви мене так незвично вшановуєте?

— Тому що вам, леді Айвенго, я можу законно і гідно вручити подяку, якою зобов'язана Вілфреду Айвенго, — відповіла Ребекка, підвівшись і знову сповнившись гідності та спокою. — Вибачите, що я наважилася вшанувати вас так, як це заведено в мого народу. Я та нещасна єврейка, для порятунку якої ваш чоловік ризикував життям на полі герцю в Темплстоу, коли все було проти нього.

— Люб'язна дівчино, — сказала Ровена, — того дня Вілфред Айвенго лише в незначній мірі відплатив вам за невсипущий догляд і лікування його ран, коли з ним сталося таке нещастя. Скажіть, чи не можемо він і я ще чимось бути вам корисними?

— Ні, — спокійно відповіла Ребекка, — я лише попрошу вас передати йому на прощання мою вдячність і мої найщиріші побажання.

— Хіба ви виїжджаєте з Англії? — запитала Ровена, досі не зовсім отямившись від здивування, спричиненого такими незвичайними відвідинами.

— Виїжджаю, міледі, ще до кінця цього місяця. У мого батька є брат, який користується особливою прихильністю Мухаммеда Боабдила, короля гранадського. Туди ми й переїдемо і житимемо там спокійно і без образ, сплативши данину, яку мусульмани стягують з людей нашого племені.

— Хіба в Англії ви не маєте такої безпеки? — сказала Ровена. — Мій чоловік має ласку в короля, та й сам король — людина справедлива і щиросерда.

— У цьому я не маю сумнівів, леді, — мовила Ребекка, — але англійці — жорстоке плем'я. Вони вічно воюють із сусідами або між собою, безжальні й ладні потяти одне одного мечем. Небезпечно жити серед них дітям нашого племені. У цій країні воєн і кровопролиття, оточеній ворогуючими сусідами і змученій внутрішніми розбратами, мандрівний Ізраїль не може сподіватися на відпочинок і спокій.

— Але тобі, — сказала Ровена, — тобі самій, поза сумнівом, нічого не слід побоюватися. Хіба ти не сиділа біля ліжка пораненого Вілфреда Айвенго, — вела вона далі з наростаючою гарячністю, — тобі нічого боятися в Англії, де й сакси і нормани навперебій шануватимуть тебе.

— Ваша мова, леді, приємна, — мовила Ребекка, — а твої наміри ще кращі.