Спартак - Джованьйолі Рафаелло

О любий мій Крікс!.. — закричав у розпуці Спартак, затуливши обличчя руками, і зайшовся нестримним риданням.

Всі присутні начальники кінноти, контубернали, бачачи це благородне горе, мовчали. Розгубленість і тривога на лицях у всіх від цієї страшної звістки ще збільшилася, коли вони побачили сльози свого мужнього вождя.

Довго тривало мовчання, поки Мамілій, який стояв поруч Спартака, тихо, схвильовано не сказав йому:

— Сміливіше… благородний Спартак… будь мужнім перед цим горем…

— О мій Крікс!.. Мій бідолашний Крікс! — скорботно вигукнув фракієць, обнявши за шию Мамілія, і, припавши до його грудей, знову невтішно заридав.

Через кілька хвилин він підвів голову, витер долонею мокре від сліз, зблідле обличчя. А Мамілій тим часом, втішаючи, промовив:

— Кріпися, Спартак!.. Подумаймо, як нам урятувати решту вісім легіонів.

— Справді!.. Необхідно знайти якийсь засіб проти загрози розгрому, якось завадити згубним наслідкам мерзенної зради цієї підлої пекельної фурії… Треба відступати… Після такої тяжкої битви, яку легіони Красса витримали, поки винищили наших братів, вони, певно, неспроможні рушити від Гарганської гори раніш ніж через вісім-десять годин. Отже, нам треба скористатися цим часом, щоб поліпшити наше становище.

І обернувшись до одного з своїх контуберналів, він додав:

— Скачи до Граніка і передай йому, щоб він спинився і повернув легіони назад шляхом, яким уже пройшов.

А коли контубернал помчав галопом, Спартак сказав Мамілієві:

— Через Мінервій і Венусію, йдучи горами по тридцять миль щодня, ми за п'ять-шість днів доберемося до землі луканів, де до нас приєднаються нові раби. І якщо нам несила буде воювати з Крассом, ми завжди зможемо кинутися в область бруттів, звідти перебратися до Сіцілії і там знову запалити повстання рабів.

Через півгодини відпочинку, необхідного для знесилених коней, Спартак скомандував кавалеристам повернути назад, забравши вісьмох змучених гладіаторів, які вціліли в битві біля Гарганської гори.

Відкликавши Граніка вбік, Спартак розповів йому про свої наміри, які іллірієць визнав розумними. Фракієць доручив йому виконати цей задум і сказав, що він сам з трьомастами вершників повернеться до Гарганської гори, щоб розшукати тіло Крікса.

Гранік намагався його відрадити, кажучи про небезпеки, на які він наражається, доводив, що як воїн Спартак може їх зневажати, але не має права шукати їх, бо він вождь і душа святої і важкої справи.

— Я не загину, певен, що наздожену вас через три доби на Апеннінському кряжі. Та навіть коли мені судилося загинути, ти, Гранік, маєш досить досвіду й відваги, щоб завзято і твердо продовжувати війну проти наших гнобителів.

І хоч як Гранік наполягав, Спартак не захотів відмовитись од свого наміру. Обнявши Граніка й Арторікса, якому порадив завжди слухатися мудрого іллірійця, нічого не сказавши Мірці, яку доручив доглядати двом своїм друзям, він узяв з собою загін вершників і тихо віддалився од легіонів.

Увечері Спартак прибув до околиць Сіпонта і послав уперед, на відстані тисяч двох кроків у напрямі Гарганської гори, невеликий загін вершників, щоб оглянути місцевість і дізнатися, де перебуває ворог. Діставши від них відомості, Спартак наказав вершникам спішитись і далі вести коней за поводи; гак вони увійшли до лісу, що тягся обабіч дороги від Сіпонта повз Гарганську гору до моря. Гладіаторам, щоб вести з собою коней, довелося мечами прорубувати стежку через лісові хащі. За дві години повільного, важкого просування вони дійшли до невеликої галявини, оточеної дубами та ялинами. Тут було кілька куренів дроворубів, які більшу частину року жили в лісі.

Спартак одразу звелів взяти дроворубів під варту, щоб вони не змогли донести римлянам про його присутність у цій місцевості. Потім, заспокоївши їх, він наказав їм загасити багаття, яке могло б привернути увагу ворога, а гладіаторам — додержувати тиші й прислухатися.

Все вийшло так, як він гадав. Незабаром після години першого смолоскипа Красс звелів зняти табір і повів свої легіони на Сіпонт. Ледве проспівали перші півні, як промерзлі гладіатори почули шум голосів і тупіт римської піхоти й кінноти, що просувалися без особливої обережності, бо почували себе переможцями і знали, що ворог тепер відступає десь далеко звідси.

Через дві години після сходу сонця легіони переможців у Гарганській битві пройшли. Спартак, блідий, убитий горем, з своїми трьомастами вершниками зміг тепер вийти з лісу. За дві години галопу вони прибули до безмежного поля бою, що простяглося від схилів Гаргану аж до моря.

У Спартака стислося серце і потемніло в очах, коли він поглянув на це жахливе побоїще. Гори трупів перегородили йому путь, він зійшов з коня і передав його одному з своїх вершників. Потім узяв з собою півтори сотні бійців, залишивши решту доглядати коней, і з розпачем у душі почав обходити зловісне поле. На кожному кроці він бачив покалічені, понівечені, вкриті смертельною блідістю обличчя друзів, і очі його наповнилися слізьми.

В одному місці він побачив Фессалонія, життєрадісного, щирого епікурейця; він лежав на боці, тіло його було вкрите сотнею ран, а рука його ще стискувала меч.

Ледве впізнав Брезовіра; його груди були пронизані багатьма мечами, а голова — розчавлена кінськими копитами. В іншому місці наткнувся на труп мужнього, хороброго Лівія Гранденія, начальника шостого легіону, майже заваленого горою трупів забитих ним ворогів. Далі побачив труп Онація, а ще далі — вкритого ранами, але ще живого галла Каста, начальника третього легіону. Ледве чутно він кликав на допомогу. Його підняли, дбайливо перев'язали йому рани і на руках винесли з поля, оточивши його найсердечнішим піклуванням.

З невимовним відчаєм у серці, поблукавши близько двох годин полем, усіяним мертвими, Спартак знайшов нарешті закривавлене, пошматоване тіло Крікса. Тільки обличчя його не було поранене і, здавалося, зберігало вираз благородної гордості та відваги, якими він відзначався за життя.

Коли Спартак побачив його, серце його стислося жалем і скорботною ніжністю. Він упав на землю і почав укривати обличчя друга поцілунками, промовляючи крізь сльози й ридання:

— Ти впав жертвою найчорнішої зради, о благородний Крікс! Ти загинув, і мені не судилося прийти тобі на допомогу! Ти загинув невідомщений у цій страшній різанині! О благородний, рідний мій Крікс!

Спартак замовк, притискаючи до своїх грудей звитяжну руку вбитого гладіатора.

Потім, гнівний і грізний, він загримів могутнім голосом:

— Присягаюся всіма небесними і пекельними богами, фуріями-месницями, зловісною Гекатою помститися за тебе, присягаюся тут, над твоїм бездиханним тілом, брате мій. За твою смерть кривава розплата впаде на мерзенну зрадницю, хоч би вона сховалась у найглибших пучинах океану або з незвіданих безоднях Тартара!

Підвівшися з землі, з очима, налитими кров'ю і палаючими гнівом, від підняв обличчя і руки до неба, потім узяв на руки тіло Крікса і в супроводі воїнів відніс на берег моря. Скинувши з тіла пошматований панцир і скривавлений одяг, Спартак опустив його в морські хвилі і старанно обмив. Потім скинув з себе темну тогу, загорнув у неї тіло Крікса і звелів віднести туди, де чекали вершники.

Тяжко пораненого Каста не можна було везти на коні крутими стежками. Тому його залишили під доглядом управителя однієї патриціанської вілли, який під час перебування гладіаторів у цій місцевості таємно засвідчив своє щире співчуття повстанню. Після цього загін кінноти вирушив у дорогу. Старанно загорнуте тіло Крікса було покладене на коня, якого вів сам фракієць.

Прибувши до Арпі, Спартак довідався, що Красс повів своє військо в Канни. Тому він негайно виступив з Арпі і щодуху поскакав до Гердонеї. Та ледве від'їхали вони одну милю від Арпі, як перед його очима постало страшне криваве видовище: він побачив на деревах вздовж шляху трупи гладіаторів, полонених Крассом у бою біля Гарганської горн. Блідий, з перекошеним обличчям і палаючими гнівними очима, їхав він і дивився на нелюдську ганебну справу. На дереві висіли трупи розп'ятих гладіаторів; всіх їх було вісімсот.

Серед них Спартак упізнав закривавлене, все вкрите ранами тіло мужнього свого співвітчизника, фракійця Мессембрія. Побачивши його, Спартак затулив очі руками і заскреготав зубами.

— А, Марку Красс, ти вішаєш полонених! — скрикнув він, — Гаразд, Марку Красс!.. Ти не хочеш себе обтяжувати в поході. О, присягаюся богами, у вас, римлян, славетних вояк, треба всього вчитися. Ну, то гаразд, я і цього навчуся.

Я теж розпинатиму твоїх полонених, мудрий Марку

Красс!..

Трохи подумавши, він громовим голосом додав:

— Ага! За нами, гладіаторами, римляни не визнають людських прав?.. А!.. То ми — дикі звірі, мерзенні плазуни, убойна худоба?.. Присягаюся пожираючим полум'ям Тартара, хай буде так! Але і ми, гладіатори, поставимо римлян поза законом! Хай будуть сльози за сльози і кров за кров!

Не шкодуючи коней, мчав Спартак крутими гірськими стежками протягом усієї наступної ночі.

Військо гладіаторів стояло табором біля Аскула Сатрінського і з палкою радістю привітало свого вождя.

Опівночі сорок тисяч гладіаторів зняли свої намети і перейшли до Мінервія, звідки через чотири години перепочинку пішли до Венусії. Другого дня Спартак звелів своїм воїнам зняти табір, який увечері вони поставили на зручному горбі біля міста, і повів їх па вершини гір. Краще стати там на незручних місцях, терпіти холод, казав він, але уникнути нападу і розгрому від Красса.

Тим часом римський воєначальник поспішно виступив з Арпі, швидко перейшов Канни і Канузій і з'явився в Рубі, де й улаштував свою головну квартиру. В Андрії він залишив квестора Скрофу з чотирма легіонами, десятьма тисячами допоміжного війська і п'ятьма тисячами вершників. За задумом Красса, квестор мав пізніше вирушити на Венусію одним шляхом, а він — другим. У той же час Красс послав до Барія, Брундізія і до інших сусідніх міст набрати бійців, щоб створити ще один легіон і таким чином частково надолужити втрату десяти тисяч бійців у гарганській битві.

В листі до Сенату Красс повідомляв про свою перемогу, значно перебільшуючи її значення. Він писав, що занепалі духом гладіатори втікають на землі луканів і що там він їх оточить двома корпусами свого війська для остаточного розгрому.

Спартак після двох днів відпочинку вирядив свою кінноту збирати відомості про ворога, а ще через два дні, одержавши точні дані, вийшов уночі з Венусії.