Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Всі троє нюхали тютюн і давно вже не зважали ні на краплини, що стікали з носа, ні на дрібні чорні крапки, які вкривали манишки їхніх поруділих сорочок із зібганими комірцями й жовтуватими складками. М’які краватки скручувалися мотузкою, як тільки їх надівали на шию. Маючи величезну кількість білизни, ці люди могли собі дозволити прати її раз на півроку, і вона злежувалася в глибині комодів, стаючи сірою і несвіжою. Вони цілком пасували одне до одного, непривабливістю й пристаркуватістю. Їхні обличчя, такі самі знебарвлені, як і потертий одяг, такі самі зім’яті, як і панталони, здавалися зношеними, задубілими і скривленими. Одяг недбалого Крюшо і загалом усіх був неохайний, несвіжий, як це трапляється в провінції, де люди непомітно перестають одягатися для інших і бояться потратитися на пару рукавичок. Огида до моди було єдине, в чому грассеністи й крюшотинці сходилися повністю. Досить було парижанинові взяти лорнет, – оглянути дивне оздоблення зали, сволоки стелі, колір панелей чи мушині крапки, що їх вистачило б на розділові знаки для "Методичної енциклопедії"[6] чи "Монітора"[7],– як усі учасники гри в лото відразу ж підвели голови і спостерігали його з такою цікавістю, ніби перед ними була жирафа. Навіть пан де Грассен і його син, що трохи потерлися біля модників, поділяли подив своїх сусідів, – може, тому, що підпали під нездоланний вплив загального почуття, а може, вони схвалювали це почуття, іронічними поглядами кажучи своїм землякам: "Ось які вони там, у Парижі". Зрештою, всі могли розглядати Шарля скільки завгодно, не боячись розсердити господаря дому. Гранде був заклопотаний довгим листом, якого тримав у руках; щоб прочитати його, він забрав зі столу єдину свічку, не турбуючись ні про своїх гостей, ні про їхню розвагу. Ежені, яка ще не бачила такої вишуканості ні в одязі, ні в самій особі, здавалося, що її кузен – це створіння, що спустилося з неба. Вона з насолодою вдихала пахощі, що розходилися від його волосся, такого лискучого, такого принадно кучерявого. Їй кортіло торкнутися оксамитової шкіри прегарних тонких рукавичок. Вона заздрила на маленькі руки Шарля, на колір його обличчя, на свіжість і ніжність рис. Одне слово, якщо це порівняння може передати всі враження, що їх справив елегантний юнак на недосвідчену дівчину, яка тільки те й робила, що церувала панчохи та латала батьків одяг, життя якої минало під отією брудною стелею, на отій безлюдній вулиці, де вона за годину могла бачити не більше одного перехожого, то можна сказати, що поява кузена збурила в її серці таке саме пристрасне хвилювання, яке збуджують у юнака фантастичні жіночі образи на малюнках Уестолла[8] в англійських кіпсеках, вигравіювані Фінденовим[9] різцем так майстерно, що, дмухнувши на папір, боїшся, як би ці небесні видіння не зникли. Шарль вийняв з кишені хусточку, яку вишила великосвітська дама, що подорожувала по Шотландії. Побачивши цю прекрасну вишивку, з любов’ю виконану в години дозвілля, Ежені поглянула на свого кузена, дивуючись: невже він справді збирається з неї скористатися. Шарлеві манери, його рухи, те, як він брав лорнета, підкреслене зухвальство, зневага до шкатулки, яка щойно справила таку приємність багатій спадкоємиці і яку він, певне, вважав зовсім дешевенькою чи смішною, – словом, усе те, що неприємно вражало і Крюшо, і Грассенів, так їй подобалося, що, перше ніж заснути, вона, мабуть, довго мріяла про цього загадкового кузена.
Незабаром гра в лото скінчилася. Увійшла дебела Нанон і голосно сказала:
– Прошу, пані, видати простирадла на постіль гостеві.
Господиня пішла слідом за Нанон. Тоді пані де Грассен тихо мовила:
– Забираймо свої гроші, досить грати.
Кожен узяв свої два су із старого щербатого блюдця, де їх раніше поклали, потім усі заворушилися і дехто підійшов до каміна.
– Ви вже скінчили? – запитав Гранде, не одриваючись од листа.
– Вже, вже, – відповіла пані де Грассен, сідаючи біля Шарля.
Ежені, під впливом однієї з тих думок, які з’являються у дівчат, коли в їхньому серці вперше оселяється почуття, вийшла з зали, щоб допомогти матері й Нанон. Якби досвідчений сповідник запитав її, вона, без сумніву, призналася б, що не думала ні про матір, ні про Нанон, що її охопило непереможне бажання оглянути кімнату кузена, щоб зайнятися там улаштуванням гостя: що-небудь поставити, перевірити, чи не забули чогось, усе передбачити, аби зробити цю кімнату затишною і чепурною. Дівчині здавалося, що тільки вона здатна зрозуміти смаки й думки кузена. Вона прийшла дуже вчасно: мати і Нанон уже збиралися йти, певні, що все зроблено, але Ежені довела їм, що роботи ще непочатий край. Вона подала дебелій Нанон щасливу думку зігріти простирадла грілкою з жаром із печі, сама накрила старенький стіл скатертиною і веліла Нанон щоранку міняти її, переконала матір, що треба запалити камін, і умовила Нанон внести велику в’язку дров у коридор, нічого не кажучи батькові. Вона сама побігла до зали, відшукала там в одній із шаф у кутку стару лаковану тацю із спадщини покійного де ла Бертельєра, захопила ще шестигранну кришталеву склянку, ложечку зі стертою позолотою, старовинний флакон з вирізаними на ньому амурами і все це урочисто поставила на камін. За чверть години у неї виникло більше думок, ніж за весь час із дня її появи на світ.
– Матусю, – сказала вона;– кузенові буде нестерпний запах лойової свічки. Треба купити воскову!
Ежені метнулась, легка, як пташка, взяти з свого гаманця сто су – монету, яку дали їй на місячні витрати.
– Ось, Нанон, біжи мерщій, – звеліла вона.
– А що скаже батько?
Це страшне запитання виникло в пані Гранде, коли вона побачила, що її дочка несе старовинну цукорницю севрської порцеляни, привезену Гранде з Фруафона.
– А де ти візьмеш цукру? Чи ти збожеволіла?
– Мамо, Нанон купить і цукру, і свічку.
– А батько?
– Хіба годиться, щоб його племінник не міг випити склянку цукрової води? Та батько й уваги не зверне.
– Він усе бачить, – сказала пані Гранде, хитаючи головою.
Нанон вагалася: вона знала свого хазяїна.
– Та йди, Нанон, сьогодні ж моє свято!
Вперше почувши від молодої хазяйки жарт, Нанон голосно зареготала і підкорилася. Поки Ежені з матір’ю намагалися прикрасити кімнату, що її пан Гранде призначив для небожа, Шарль став об’єктом люб’язності пані де Грассен, яка не відступала від нього.
– Ви вельми мужній, пане, – казала вона. – Отак залишити зимою столичні розваги і оселитися у Сомюрі! Та коли ми вас не дуже лякаємо, ви побачите, що й тут можна розважитись.
І вона кинула йому багатозначний погляд цілком по-провінційному: жінки тут за звичкою вкладають у погляди стільки стриманості і обачності, що вони стають сластолюбні, як у духовних осіб, котрим всяка насолода здається крадіжкою або гріхом. Шарль почував себе в цій залі таким чужинцем, таким далеким од великого замку і пишного життя, яке сподівався знайти у дядька, що, уважно придивившись до пані де Грассен, нарешті впізнав у ній напівстертий образ парижанки. Він люб’язно відповів на непряме запрошення, і між ними зав’язалася розмова, в якій пані де Грассен поступово стишувала голос, відповідно до тем одвертої бесіди. І в неї, і в Шарля була однакова потреба в довірі. Отже, після кількох хвилин кокетливої розмови та поважних жартів спритна провінціалка, переконавшись, що присутні, захоплені розмовою про продаж вин – справою, якою в той час були зайняті всі сомюрці,– її не почують, відважилась сказати йому:
– Пане, якщо ви схочете зробити нам честь своїм візитом, це буде величезна радість і для мого чоловіка, і для мене. Наш салон – єдиний у Сомюрі, де ви знайдете і представників комерції, і дворянство. Ми належимо до обох верств суспільства, і вони охоче зустрічаються тільки у нас, бо в нас весело. Мого чоловіка – я кажу це з гордістю – поважають однаково і ті, й ті. Ми вже постараємося розвіяти нудьгу, в якій ви тут опинитесь. Якщо ви залишитеся на весь час у пана Гранде, Боже мій, що з вами буде. Ваш дядько – скнара, він ні про що не думає, крім своїх виноградників, ваша тітонька – святенниця, – нездатна двох слів зв’язати, а ваша кузина – дурненька, неосвічена, вульгарна безприданниця, все життя проводить, латаючи всяке ганчір’я.
"А ця провінціалочка досить мила", – сказав сам собі Шарль Гранде, помітивши манірне загравання пані де Грассен.
– Мені здається, жіночко, що ти надто зазіхаєш на вельмишановного добродія, – мовив усміхаючись гладкий і здоровенний банкір.
На це зауваження нотар і голова суду відповіли більш чи менш ущипливими словами; що ж до абата, то він лукаво глянув на них і, беручи понюшку тютюну та частуючи всіх по черзі зі своєї табакерки, дійшов такого висновку:
– Хто ж краще за пані де Грассен зумів би показати вельмишановному добродієві сомюрську гостинність?
– Он що! А в якому розумінні, пане абате? – спитав де Грассен.
– У розумінні, найкращому для вас, пане, для вашої дружини, для міста і для вельмишановного добродія, – додав хитрий дідок, повертаючись до Шарля.
Нібито не звертаючи найменшої уваги на розмову Шарля і пані де Грассен, абат Крюшо зумів розгадати, про що вони говорили.
– Пане, – звернувся нарешті Адольф до Шарля, намагаючись бути невимушеним, – не знаю, чи ви мене хоч трохи пам’ятаєте; я мав приємність бути вашим візаві на балу в пана барона де Нусінгена і…
– Пригадую, пане, добре пригадую, – відповів Шарль, дивуючись, що загальна увага звернута до нього. – Цей добродій – ваш син? – спитав він пані де Грассен.
Абат єхидно глянув на матір.
– Так, пане, – відповіла вона.
– Отже, ви були в Парижі ще дуже юним? – знову запитав Шарль у Адольфа.
– Що ж робити! – промовив абат. – Ми посилаємо своїх синів до Вавілона, як тільки їх одлучають од груді.
Пані де Грассен звела на абата дивно глибокий погляд.
– Треба приїхати в провінцію, – правив далі абат, – щоб зустріти жінок, які в тридцять з чимось років зберігають таку свіжість, як шановна пані де Грассен, та ще маючи синів, які незабаром будуть ліценціатами права. Мені здається, ніби я й досі переживаю той день, коли молодики ставали на стільці, аби побачити, як ви танцюєте на балу, пані,– додав абат, повертаючись до свого супротивника в спідниці.– Я пам’ятаю ваші успіхи так, ніби це було вчора…
"От старий мерзотник, – подумки сказала пані де Грассен. – Невже він розгадав мої наміри?"
"Здається, я матиму в Сомюрі великий успіх", – подумав Шарль, розстебнув сюртук, заклав руку за жилет і кинув погляд у далечінь, переймаючи позу Байрона на скульптурному портреті роботи Чантрі[10].
Неуважність чи скоріше стурбований вигляд дядечка Гранде, викликаний читанням листа, не уникнув уваги гостей: і нотар, і голова намагалися відгадати зміст цього листа, стежачи за невловними змінами на лиці хазяїна, яскраво освітленому свічкою.
