Щастя Ругонів - Золя Еміль
Старий квартал — це стародавнє місто з своїми вузькими, кривими вуличками, з похиленими домками. Воно тягнеться на північний захід. Тут мерія, міський суд, базар і жандармерія. Цю найлюднішу частину Пласана оселили робітники, гендлярі, всякий дрібний люд, трудовий і вбогий. Нарешті, на північному сході довгастим простокутником залягло нове місто. Тут оселилася буржуазія, усі ті, що вміли придбати собі достатки копійками, а також люди вільної професії; будинки — їхні споруджено вряд і пофарбовано в світло-жовтий колір. У цьому кварталі, окрасою якого править тільки підпрефектура — незграбний, уквітчаний розетками цегляний будинок, — ледве можна було нарахувати 1851 року п'ять або шість вулиць. Він виник недавно і один тільки й розростається, особливо після збудування залізниці.
У наші дні Пласан розподілено на три зовсім незалежні і чітко розмежовані частини ще й тому, що кожен квартал відокремлений від інших широкою вулицею. Проспект Совер, що переходить у вузьку Римську вулицю, йде від заходу на схід, від Великої брами до Римської, перерізуючи місто навпіл, і відокремлює шляхетський квартал від двох останніх, а ті, в свою чергу, перерізує вулиця Бан, найкраща в Пласані; вона починається від проспекту Совер і підіймається на північ; ліворуч од неї темними брилами розкидані палаци старого кварталу, а праворуч тягнуться світло-жовті кам'яниці нового міста. Серед цієї вулиці, на маленькій площі, обсадженій щуплими деревами, здіймається підпрефектура — гордість пласанських буржуа.
Ніби щоб відгородитися від цілого світу, Пласан оточено стародавнім валом, що від нього місто здається ще похмурішим і тіснішим. Досить рушничного випалу, щоб зруйнувати цю безглузду фортецю, не вищу і не товщу монастирської стіни, оповиту плющем і порослу диким левкоєм. У цих валах багато виходів; головні — Римська брама та Велика брама. Перша виходить на дорогу в Ніццу, а друга — в іншому кінці міста — на Ліонську дорогу. До 1853 року ще були цілі ці величезні, заокруглені догори дерев'яні ворота, скріплені залізом. Влітку об одинадцятій, а взимку о десятій годині вечора їх наглухо замикали. І місто, запершись, ніби ляклива дівиця, спало спокійним сном. Впускати спізнілих мешканців доручено було вартовому, що перебував у маленькій сторожці біля воріт. Але щоразу велися довгі перемови. Вартовий нікого не впускав, не освітивши прибульця ліхтарем і не розглянувши пильно через віконце; хто йому не подобався, міг ночувати за воротами. Дух міста, вся його полохливість, егоїзм, рутина, ненависть до всього, що продиралося зокола, його святенництво і поривання до замкненого життя відбилися в цьому щоденному замиканні воріт на два спусти. Пласанець, коли все було добре замкнено, міг сказати собі: я дома і з задоволенням побожного буржуа, прочитавши молитви, з насолодою простягтися на ліжку, не боячись за свою шкатулу, певний, що його не розбудить ніякий гомін. Немає, на мою думку, на світі другого такого міста, що так довго і так уперто замикалося на ніч, ніби монастир.
Людність Пласана поділяється на три групи: скільки кварталів, стільки світів. Урядовців нема чого рахувати: підпрефект, митник, охоронець заставних, поштмейстер — усі ці люди захожі; їх не люблять, їм заздрять, і вони живуть собі на потіху. Постійні ж мешканці, з тих, хто народився тут і твердо вирішив тут умерти, так глибоко шанують успадковані звичаї й установлені перегородки, що поспішають прилучитися до того чи іншого громадського кола. Дворяни сидять невилазно дома. Від часу упадку Шарля X вони ледве показуються на вулицях, поспішаючи сховатися в свої похмурі, великі, мовчазні палаци, проходять крадькома, як у ворожому таборі. Вони нікого не відвідують і нікого до себе не приймають, навіть людей свого кола.
Єдині гості їхніх салонів — священики. Влітку шляхта живе в маєтках, взимку сидить при коминкові. Це люди, живцем поховані; тому-то їхній квартал, з його мертвою тишею, нагадує кладовище. Вікна та двері пильно замкнуто, можна подумати, що то монастирі, куди не досягає світова марнота. Коли-не-коли вулицею проходить абат; його обережна хода ніби підкреслює тишу, що нависла над замкненими оселями; двері прочиняються, і він зникає, як тінь.
Буржуазія — недавні комерсанти, адвокати, нотарі, увесь чванливий заможний маленький світ нового міста — намагається розворушити життя в Пласані. Вони ходять на вечірки до пана підпрефекта й мріють самі вряджати такі бали. Вони шукають популярності, кличуть робітника "мій друже", розмовляють з селянином про врожай, читають часописи і в неділю ходять із своїми жінками на гулянки. Це місцеві передові уми. Тільки вони одні дозволяють собі осміювати міські вали і не раз вимагати, щоб "отці міста" зруйнували старі стіни, "ці пережитки минулого". Проте найзатятіші скептики відчувають велику радість, коли який-небудь маркіз або граф привітає їх легким поклоном. Мрія всякого буржуа з нового міста — бути допущеним в салони в кварталі св. Марка. Але добре знаючи, що ця мрія не може здійснятися, вони гучно йменують себе "вільнодумними людьми", одначе насправді ці вільнодуми вельми шанують владу і радніші кинутися в обійми всякому першому рятівникові при найменшому ремстві народу.
Людність, що працює й нидіє в старому кварталі, не така прикметна. Там становлять більшість простий народ, робітники, але є й крамарі, і навіть декілька негоціантів. Пласан далеко не комерційний центр; він тільки збуває місцеві вироби: олію, вино, мигдаль. Промисловість же презентована двома або трьома гарбарнями, що псують повітря на одній вулиці старого кварталу кількома фабриками ярочкових брилів та миловарнею в передмісті. Гендлярі та промисловці, хоч і бувають великими святами в гостях у буржуа нового міста, проте живуть звичайно серед робітників старого міста. Купці, крамарі та робітники мають між собою спільні інтереси. Тільки в неділю власники причепурюються по-святковому і цураються простолюддя. Проте робітництво становить лише п'яту частину населення і затушовується серед нероб.
Влітку мешканці всіх трьох кварталів Пласана зустрічаються раз на тиждень віч-на-віч. У неділю, після вечірні, все місто виходить погуляти на проспект Совер, навіть шляхта. Але й тут, на цьому так званому бульварі з двома платановими алеями, утворюються три окремі потоки. Буржуа нового міста з'являються тільки мимохідь; вони виходять з Великої брами, звертають праворуч до вулиці Майль і гуляють там до самої ночі, а шляхта й простолюд походжають проспектом Совер. Уже більше сторіччя, як дворяни вибрали собі алею, що проходить південною стороною бульвару, вздовж ряду палаців, звідки найраніше ховається сонце. Простолюд задовольняється північною алеєю — тим боком, де є кав'ярні, ресторани й тютюнові крамниці. Цілий вечір простолюд та аристократи гуляють туди й сюди, вгору і вниз тим проспектом, але ніколи ні одному робітникові, ні одному дворянинові й на думку не спадає перейти на той бік. Їх відокремлює шість або вісім метрів, але між ними тисячі миль, і вони просто тримаються рівнобіжних ліній, що їм ніби й не треба з'єднатися на цьому світі. Навіть за революційних часів вони не переходили на чужу алею. Традиційні недільні прохідки, щоденний оберт ключа в міських воротах — явища одного й того ж порядку, яких досить, щоб скласти думку про десять тисяч мешканців Пласана.
У цьому своєрідному осередку до 1848 року скніла мало-поштива і малошанована сім'я, голові якої, П'єрові Ругонові, випало завдяки деяким виключним обставинам зіграти вельми значну ролю.
П'єр Ругон був син селянина. Його родичі по матері, Фуки, як їх називали, мали в кінці минулого сторіччя чималий клапоть землі в передмісті поза старим кладовищем св. Мітра; цю землю приєднано пізніше до Жа-Мефрену. Фуки були найбагатші городники на всю околицю, вони постачали городину цілому кварталу Пласана. Їхній рід вигас за декілька років перед революцією. Залишилась одна тільки дівчина, Аделаїда, що народилася 1768 року. Вона осиротіла на вісімнадцятому році — батько її помер у божевільні. Дівчина була висока, тонка, бліда, з блудними очима і з чудними манерами. В дитинстві її вважали за дику. Але, зростаючи, вона здавалася ще чуднішою. Деякі її вчинки були такі дивацькі, що їх не могли з'ясувати навіть люди, що їх мали в передмісті за мудреців. Невдовзі почали гомоніти, що й вона, як і її батько, божевільна. Через півроку, як Аделаїда залишилася сама на світі, одібравши спадщину, що робила її багатою нареченою, пролетіла чутка, що вона одружилася з якимсь садівником Ругоном, дурним як колода мужиком, родом з Нижніх Альп. Останній з Фуків узяв його за наймита на літо; Ругон залишився в наймах у дочки померлого, і от наймит раптово посів завидливе становище чоловіка господині.
Шлюб цей здивував усіх; ніхто не міг зрозуміти, чому Аделаїда обрала грубого, гладкого, незграбного, селюка, що ледве міг розмовляти французькою мовою, а не кого-небудь з синів багатих хліборобів, що вже давно залицялися до неї. В провінції ніщо не може залишатися нез'ясованим, і всі подумали, що тут ховається якась таємниця, припускали навіть, що цей шлюб викликаний невідкладною потребою. Але факти спростували ці наклепи. Аделаїда породила сина через рік після весілля. Кумасі почували себе ніяково, бо вони не могли припустити, що помилились, й поклали собі будь-що з'ясувати отой секрет. Почали шпигувати за Ругонами і скоро здобули багату поживу, щоб пустити поговір. Через рік і три місяці після шлюбу Ругон умер наглою смертю, від сонячного вдару, що спіткав його жаркого полудня, коли він полов у городі моркву. Ледве минув рік, як молода вдова наробила сорому, якого ще й не чули. Кумасеньки дізналися, що вона мала полюбовника, та й вона, здавалося, з цим не ховалася, бо багато чули, як вона казала при людях "ти" наступникові бідного Ругона.
"Як! Не минуло й року як овдовіла, та вже й полюбовник", — шипіли кумасеньки. Таке занедбання звичаїв здавалося вже дивовижним, суперечило здоровому глуздові. Але що найбільше додавало гостроти цьому нікчемному вчинкові, так це чудний вибір Аделаїди. У глухому кінці завулка св. Мітра, у брудній хатині, задвірок якої виходив на землю Фуків, жив чоловік, що мав погану славу, відомий за прізвиськом "паскудник Макар".
