Золоті весла часу - Велтистов Євген
От бовкнув: згадав, як купалися у минулому столітті Анна унд Марта!
— Ну, Махмутов, бути тобі циркачем! — весело провістила Олена. — Пересядь-но на вільну парту далі від спокуси. Пиши в зошиті "Лорелею"...
Вітьок перейшов на інше місце, завмер у класичній позі мислителя, потім зашкріб пером у зошиті.
— Може, йому підказати? — захвилювалася Олеся.
— Не треба. Він знає напам'ять. Устиг прочитати, — відповів я.
Олена не помилилась і цього разу. Після школи Вітьок закінчив циркове училище, деякий час виступав на манежі й подався у міманси театру опери й балету. Ми достоту не уявляли, що робить міманс на сцені, знали тільки, що він не на першому плані. І все-таки Махмутов — визначна особистість: ніхто з нас не став мімансом, а він став.
До мене й далі надходили записки. "Сьогодні в "Соколі "Джордж із Дінки-джазу". "У "Зорі" — "Винищувачі", в "Ермітажі" — джаз-оркестр Утьосова... в опереті — "Летюча миша"... Ризикнемо, письменнику?"
Я передав записки друзям на задню парту — для розширення кругозору. Там одразу запалилися, почали мене смикати: "Рвонемо, письменнику?" Я похитав головою. Хіба можна все відразу перетравити? Для цього доведеться застряти в минулому надовго, а це не відповідає правилам гри.
Я придивився до однокласників: Костя, він же Кіт, на прізвище Куликов, Жора Левін, Юля Семенов, Юра Редькін, Льоня Могила... Ми захоплювались усім, що підсовувало нам життя. Поглинали фільми, вистави, книжки, пластинки. Майстрували радіоприймачі, садовили на пустирі картоплю, грали в хокей, бринькали на гітарі. Відроджувався довоєнний час для тих, хто вижив, повернувся з фронту або просто підріс за роки війни, хто міг утішатися тишею ласкавого осіннього вечора, міг у колі друзів співати, танцювати, жартувати, мріяти. Щасливий повоєнний мирний час.
Минуть роки, й Костя будуватиме заводи в Алжірі, а Жора — БАМ, доктор наук Семенов працюватиме над сплавами металів, Юра Редькін стане інженером-залізничником, а Льоня, як відомо, медиком. Та й решта не пастиме задніх: хто подасться на космодром, хто на завод, хто на наукові кафедри. А Вітьок — в міманси. Про це ми дізнаємося, зустрівшись на ювілеї Олени Григорівни. Будуть там і троє шкільних учителів, які дожили до пенсії, і наш найсуворіший директор Микола Семенович...
— Про-о-шу всіх вста-ати! — пролунав раптом у класі гучний артистичний баритон директора, і всі вмить схопилися, грюкнувши покришками, уп'ялися очима у двері.
Двері ані ворухнулися.
— Левін, — суворо промовила Олена, — знову ти чиниш неподобство?
Клас регоче: так, це Жорка Левін, його штучки із звуковою імітацією.
— Іди до дошки, — велить німка, — відмінюй "їх вайс ніхт".
Дужий парубійко з циганським обличчям незворушно шкребе крейдою по дошці. Колишнього дитбудинківця, який у війну залишився сиротою, прийняли до нашої школи з іспитовим терміном, під відповідальність комсомольського осередку. Жора добре знає про це й дозволяє собі безневинні жарти дуже рідко. Та й через багато років на сімейному святі Олени Григорівни бойовий заступник начальника будівництва БАМу Георгій Маркович Левін, усе такий же невгамовний, лише один раз і гаркнув: "Про-о-шу!" І всі розсміялися, а директор, одвикнувши командувати учнями, розгублено оглянувся, поки не збагнув, що це знову він, Жорка. І насварився на нього пальцем...
Олена, звично керуючи класом, раз у раз кидає допитливий погляд на мене й моїх "родичів". Очі її спалахують загадковим світлом. Невже про щось здогадується?
Я озирнувся, побачив лукавий вогник Олесиних очей, спрямованих на вчительку. Вони, напевно, вели німий діалог.
"Дівчинко, признайся, адже ти не його родичка..."
"Так, признаюся..."
"І він не зовсім такий, яким я його знаю. В чім тут річ?"
"Не можу вам відповісти. Адже я його не бачила таким, як ви..."
"Я здогадуюся... Ти — дівчинка з майбутнього, і він звідти ж. Він завжди вдало грав свої ролі..."
Олесчине обличчя спалахнуло золотавим відблиском: вона полюбила нашу Олену.
А її брати — ото лопухи! — вийняли кишеньковий комп'ютер, заходилися загадувати один одному різні задачки. Я засичав, як гаряча сковорода, на яку хлюпнули води: "Сховайте машинкуі" Вони здивувались, але сховали. Диваки, чого доброго, оголосять про загальну комп'ютеризацію, зажадають дисплей. А в нас не тільки дисплеї, а й перші телевізори з крихітним екраном і водяною лінзою ще не з'явилися. Ми уминаємо на обід суп із кропиви й млинці з картопляного лушпиння, а не всілякі там делікатеси. Ні, пора змиватися!..
Срібною треллю пролунав дзвінок: поверхами йшла чергова нянечка, оповіщаючи всіх про закінчення уроку.
Восьмий "А" галасливим гарматним ядром вилетів із дверей у зал. Біля дошки Олена розмовляла з Жорою. Я сказав якомога спокійніше:
— До побачення, Олено Григорівно!
— До побачення, — відповіла вона. Чорні очі спалахнули прощальним салютом.
— Спасибі за підказку. — Я взяв за руку Олесю. — Адже мені весною на екзамені дістанеться "Лорелея".
Олеся усміхнулась:
— Але ж ми не залишимося тут до весни!
Я продовжував розвивати свою думку, прокладаючи дорогу в юрбі дітей, які поспішали до роздягальні.
— Вам добре, ви лише двічі екзамени у школі складаєте. А ми — щороку. Хіба ж тут усе запам'ятаєш!
Сама Олена передавала в разі гострої потреби загорнуту в ганчірочку шпаргалку тому, хто "горів" коло дошки. І відверталася до вікна.
— Вона добра, — сказав Кир. А Вітер мовчки кивнув.
Серед метушні ми непомітно зникли у стіні, повернулись у свій двір. Довго мовчали, сидячи на лавці, переживаючи недавній урок.
— Я все бачила, — сказала Олеся. — Вашу Олену. Олену Григорівну. А коли ви назвали її Оленою Прекрасною?
— На жаль, після смерті...
Ми усвідомили все надто пізно. До неї зверталися за порадою і допомогою всі колишні учні: хто одружувався, хто розлучався, в кого були труднощі на роботі. І коли хтось летів у відрядження і ні на кого було залишити дітей, він дзвонив Олені: "Олено Григорівно, я в цейтноті..." І вона завжди кидалася на допомогу. Ми згадували про неї, сухеньку, сиву, незмінно веселу й мудру Олену, як про чарівну паличку-виручалочку, в найважчу, найостаннішу хвилину, не усвідомлюючи до кінця, що живемо під її щедрим заступництвом. Ми, дорослі, були для неї завжди учнями — Юрою, Женею, Льонею...
— У нас не буде Олени Прекрасної, — зітхнула Олеся.
— Буде інша, — відповів я.
— І Кота. І Жори. І міманса...
— Буде, все буде. Я вас із ними познайомлю. Потрібні тільки терпіння і політ фантазії.
— У політ! — Кир раптом зіскочив з лави. — Вітрогоне, ти готовий?
— Готовий!
— Ми трохи політаємо й повернемось, — пояснила мені Олеся.
— Ви справді умієте літати? — спитав я без усякої іронії. Я вже нічому не дивувався.
— Уміємо, — смішно прошльопав губами Вітрогон. —Коли ти знімеш гіпс, ми візьмемо тебе із собою. А то можеш розбитися!
Я нахилився, обмацуючи важку гіпсову ногу. А коли підвів голову, діти вже бігли сонячною стороною вулиці.
— Не нудьгуй, письменнику!
Тут я запанікував, став гарячково аналізувати все, що зі мною сталося. Даремно я не дочекався батька, коли був у нашому дворі, забув, що він повертався з роботи пізно. Зустрічаючись, ми розмовляли коротко, по-чоловічому скупо: "Ти вечеряв?" — "Вечеряв". — "А де мама?" — "На кухні. Чекає тебе".
Колишній купецький двоповерховий будинок був переповнений сім'ями, в кухні горіли з десяток гасниць з різнобокими каструлями, великої інтуїції вимагав похід до туалету. Час і простір нашого життя були наперед розписані точно й скупо.
Я і зараз, серед розкошів життя, сказав би батькові, якби випадково зустрів його на вулиці: "Мама чекає тебе. Вона на кухні".
Проте батька немає. Немає і тієї громадської кухні.
Є нові будинки, квартири, вітальні, спальні, кабінети.
Я оглянув двір, вулицю, небо. Все було пустельне. Діти не квапилися повертатись із свого загадкового
польоту.
РАДІВ СОЛОВЕЙ, ВЕСНИ СПІВЕЦЬ
— Ні, ви помиляєтеся, товаришу письменнику! Коли їхні батьки їхали на відпочинок, ні про якого собаку й мови не було. Кожний повинен мати свою прописку. Собака є незаконним у цих стінах.
І розгнівана тітка Олесі, Вітра й Кира показала квадратним пальцем на підсудного, який сидів на паркеті, — задумливого, розумного Гаврика. Гаврик і вухом не повів. Він ні сном ні духом не відав, що мешкає без прописки у квартирі своїх друзів.
— Тоді переселимо собаку до мене, — сказав я.
— Не заперечую. — Тітка Ліна обіперлася могутньою жовтогарячою потилицею у бильце крісла, простягла товсті ноги, запалила сигарету. — Ви сам у квартирі, а в мене чоловік-доцент. Він не терпить зайвих звуків.
— Кире, — сказав я, намагаючись бути спокійним, — забирай Гаврика й миттю переселяйся.
— Єсть! — Кир схопив з підлоги сетера.
Вітер, кинувши похмурий погляд на тітку, став поряд з ним.
— І я з вами! — Олеся розчинила двері. — Ходімо, хлопці!
Вони дістали з кишень м'ячики на резинках і постукали об свої двері: мовляв, прощавайте...
— Американські? — запитала, виглядаючи з-за дверей, цікава тітка Ліна.
— Ні, наші. — Олеся щосили ударила м'ячиком об стіну. — Ось він купив. — Вона метнула погляд у мій бік.
І тут м'яч розлетівся на шматки. З нього Посипалось щось жовте.
— Я знала, що цим скінчиться, — промовила тітка Ліна, взяла пучку тирси, понюхала. — Чудно як пахне...
— За мною! — скомандував я дітям.
Ми спустились у вечірній двір. Тяжко покидати його так відразу, ні з того ні з сього, тяжко міняти звички, налагоджене життя. Навіть через Гаврика. Та що вдієш? Іноді доводиться робити несподівані навіть для себе самого кроки...
Я сказав:
— Запрошую всіх на танці. Олеся так і підскочила на місці.
— Оце людина! Я завжди вірила в тебе, письменнику!
Я гарячково помізкував і промовив:
— Селище Пушкіно, 1 червня 1947 року... Ні, — поправився я, — Ярославський вокзал.
— А як бути з ним? — Вітер показав на сетера, якого гладив Кир.
— Кире, примісти його поки що в той самий ящик, — порадив я. — Гаврику, ми потанцюємо, провітримося й повернемось.
Влаштувавши Гаврика, ми вишикувалися звичною колоною біля паркана з написом про ремонтні роботи. Як раптом двері парадного розчинилися, хтось, важко дихаючи, наздогнав нас і коло самого паркана вчепився мені в спину.
Ми стояли на добре освітленій площі трьох вокзалів, біля неосяжної стіни Ярославського вокзалу, на якій висів розклад електричок.
