Пригоди Саїда - Гауф Вільгельм

Тоді вони бачили його засмаглим і довгобородим, і тільки, коли він розповів, як і чому змінив свій вигляд, коли на підтвердження своїх слів наказав принести свій обладунок і стявся з ними тупою зброєю, чим довів, що він і є той самий Альманзор Відважний, тільки тоді вони знову радісно обійняли його й відчули, яке це щастя — мати такого друга.

Наступного дня, коли Саїд і великий візир сиділи в палатах Гаруна, туди зайшов Месур, старший хранитель скарбниці каліфа.

— Володарю правовірних, — сказав він, — я хотів би випросити в тебе одну милість, але не знаю, як ти до цього поставишся.

— Я хочу спершу вислухати, про що ти просиш, — відказав Гарун.

— Біля брами чекає мій кревний родич, мій улюблений Калум-бек, купець, відомий усьому базару, — сказав Месур, — він не знати як посварився з людиною з Бальсори, син якої служив у Калум-бека, обікрав його й утік невідомо куди. Тепер батько вимагає від Калума свого сина, а в Калума його немає. Тому йому хотілося б, і він просить тебе про це, щоб ти учинив йому честь та з властивими тобі проникливістю й мудрістю вирішив суперечку між ним і людиною з Бальсори.

— Гаразд, я розсуджу їх, — сказав каліф. — Хай за півгодини твій шановний родич і той, на кого він скаржиться, з'являться в судові палати на засідання дивана[26].

— Це не хто інший, як твій батько, Саїде, — сказав Гарун, коли Месур, розсипаючись у подяках, залишив палати, — на щастя, я тепер усе знаю, тому судитиму, як Соломон. Ти сховаєшся за завісою біля трону й не виходь, поки я не покличу тебе, а ти, великий візире, зараз же накажи привести недбайливого й необачного суддю! Він знадобиться мені під час допиту.

Як Гарун наказав, так обидва й зробили. У Саїда затремтіло серце, коли він побачив, як його батько, блідий і виснажений сумом, непевним кроком зайшов до судових палат, а хитра самовпевнена усмішка, з якою Калум шепотів щось на вухо своєму кревнякові, старшому хранителеві каліфової скарбниці, обурила юнака; йому так і кортіло вискочити з-за завіси й кинутися на Калума, адже саме цей негідник завдав йому найтяжчих страждань і знегод.

У палатах зібралося чимало людей, усім хотілося почути, як чинитиме суд каліф. Коли володар Багдада посів своє місце на троні, великий візир закликав усіх до тиші, запитав, хто із двох позивач і хто звертається за правосуддям до свого володаря.

Калум-бек самовпевнено виступив уперед і сказав:

— Кілька днів тому стояв я на базарі біля дверей своєї крамниці, коли оповісник, тримаючи в руці гаманця, ходив разом із цією людиною від крамниці до крамниці й вигукував: "Гаманець золота тому, хто вкаже, де Саїд із Бальсори". Цей Саїд був у мене кликуном, от я й крикнув: "Сюди, друже! Я заслужив твій гаманець!". Цей чоловік, що зараз дивиться на мене вовком, тоді підійшов до мене як друг і запитав, що мені відомо. Я відповів: "Ви, напевно, Бенезар, його батько?", — і коли він з радістю це підтвердив, я розповів, як знайшов його сина в пустелі, урятував йому життя, вигоїв його й привіз у Багдад. З радістю серця подарував він мені свій гаманець. Але послухайте, що було далі, коли я розповів цьому шибеникові, що його син служив у мене, потім зайнявся темними оборудками, обікрав мене й утік, він не повірив і от уже кілька днів чіпляється до мене, вимагає повернути йому сина й золото, але я не можу повернути ні того, ні іншого, гроші належать мені по праву за повідомлену звістку, а його дурного сина я ніяк не можу йому знайти.

Тепер заговорив Бенезар. Назвавши сина шляхетним і доброчесним юнаком, сказав, що Саїд ніколи не заплямував би себе злочином. Він звертався до каліфа, просячи ретельно розслідувати справу.

— Сподіваюся, ти виконав свій обов'язок і заявив про крадіжку? — запитав Калум-бека каліф.

— Ну, само собою, — посміхнувся той. — Я відвів його до судді.

— Привести сюди суддю! — гримнув каліф. На превеликий подив, суддя, мов на помах чарівної палички, відразу став перед ним.

Каліф запитав його, чи пам'ятає він про таку судову справу, і той відповів ствердно.

— Ти допитав юнака, він зізнався у злочині? — запитав Гарун.

— Ні, він був такий упертий, що хотів повинитися тільки перед вами! — заперечив суддя.

— Але я не пригадую, щоб я його бачив, — сказав каліф.

— А навіщо? Тоді мені довелося б щодня приводити до вас ціле юрмисько всякого наброду, всі хотіли б, щоб ви їх вислухали.

— Ти ж знаєш, я прислухаюся до слів будь-кого, — заперечив Гарун, — але, мабуть, докази вражали такою переконливістю, що не варто було тягти перед мої очі юнака. У тебе, Калум, напевно, був хтось, хто сказав би, ніби вкрадені гроші належать тобі?

— Свідок? — перепитав Калум, бліднучи. — Та ні, свідків у мене не було, і ви, володарю правовірних, самі знаєте, що всі золоті монети схожі одна на одну. Звідки ж було мені взяти свідків, що саме цієї сотні золотих бракує в мене в касі?

— А як же ти дізнався, що ці золоті належать тобі?

— Глянув на гаманець, у якому вони лежали, — відказав Калум.

— Гаманець при тобі? — і далі допитувався каліф.

— Ось він, — відповів купець, витягнув гаманця і вручив його великому візиру, щоб той подав його каліфові.

Але великий візир з удаваним подивом вигукнув:

— Клянуся бородою пророка! Так ти, шолудивий пес, кажеш, що гаманець твій? Гаманець належав мені, і я подарував його хороброму юнакові за те, що він урятував мене від страшної небезпеки.

— Ти можеш у цьому заприсягтися? — запитав каліф.

— Це така ж правда, як те, що я сподіваюся потрапити до раю, — зауважив візир, — гаманець зроблений руками моєї дочки.

— Ай-ай-ай! — вигукнув Гарун. — Отож, судде, свідчення були помилковими. Чому ж ти повірив, що гаманець належить купцеві?

— Він заприсягся, — відповів суддя, злякавшись.

— Так, виходить, ти кривосвідчив! — накрив мокрим рядном каліф тремтячого й зблідлого купця.

— Аллах, Аллах! — вигукнув той. — Я, звісно, нічого не хочу сказати проти великого візира, він людина гідна довіри, але ж гаманець таки мій, і негідник Саїд поцупив його. Я б заплатив тисячу туманів, тільки б Саїд був зараз тут.

— Скажи, куди ти сховав Саїда? — запитав каліф суддю. — Скажи, куди треба за ним послати, щоб він міг дати свідчення?

— Я відіслав його на пустельний острів, — відповів суддя.

— О, Саїде! Сину мій! — обливаючись слізьми, голосив нещасний батько.

— Отож він зізнався в крадіжці? — допитувався Гарун.

Суддя пополотнів, він не знав, куди діти очі, нарешті сказав:

— Якщо я не помиляюся, то так.

— Виходить, ти в цьому не впевнений? — грізно запитав каліф. — У такому разі запитаємо його самого. Виходь, Саїде, а ти, Калум-бек, коли він уже тут, негайно викладай тисячу золотих!

Калум і суддя подумали, що перед ними якийсь привид. Вони впали на коліна й заходилися благати: "Змилуйся! Змилуйся!" Бенезар, знесилений од переживань, упав в обійми віднайденого сина. Каліф з непохитною суворістю запитав:

— Судде, Саїд тут, він визнав себе винним?

— Ні, ні, — слізно волав суддя, — я вислухав тільки свідчення Калума, він-бо шановний купець.

— Хіба для того я поставив тебе суддею над усіма, щоб ти слухав тільки значних осіб? — у пориві шляхетного гніву вигукнув Гарун аль Рашид. — Я засилаю тебе на десять років на пустельний острів у відкритому морі. Там у тебе буде час подумати про справедливість; а ти, миршавий капоснику, повертаєш до життя вмирущих не для того, щоб їх урятувати, а для того, щоб зробити їх твоїми рабами, тож, як я вже сказав, мусиш виплатити тисячу туманів, адже ти обіцяв це зробити, коли з'явиться Саїд і дасть свої свідчення.

Калум зрадів, що так легко відбувся, і вже зібрався подякувати доброму каліфові, але той ще не скінчив свою промову:

— За те, що кривосвідчив, ніби в тебе вкрали сто золотих туманів, ти одержиш сто ударів по п'ятах. А потім даю Саїдові на вибір — або забрати твою крамницю, а тебе зробити пакувальником і носієм, або ж одержати з тебе десять золотих за кожний день, що його він прослужив у тебе.

— Відпустіть негідника, каліфе! — вигукнув юнак. — Мені не треба нічого, що належить йому.

— Ні, — заперечив Гарун. — Я хочу, щоб ти отримав гідну винагороду. Я вибираю замість тебе: десять золотих за кожен день, а ти вже сам підрахуй, скільки днів тягнув у нього ярмо. А тепер заберіть цих негідників!

їх повели, а каліф пішов з Бенезаром і Саїдом в інші палати; там син розповів щасливому батькові про свій чудесний порятунок, і тільки час від часу його переривали крики Калум-бека — йому у дворі саме відраховували ті самі сто ваговитих золотих по п'ятах.

Каліф запросив Бенезара пожити в Багдаді. Той погодився й тільки ненадовго з'їздив на батьківщину за своїм чималим статком. Саїд зажив, як принц, у палаці, що його своєму рятівникові побудував вдячний каліф. Із братом каліфа й сином великого візира він був у великій дружбі, і в Багдаді з'явилася приказка: "Бути б мені таким добрим і щасливим, як Саїд, син Бенезара".