Чужинець на чужій землі - Гайнлайн Роберт

Джилл, ти знаєш про відому справу "Дженерал Етомікс" проти "Ларкін та партнери"?

— Ну, не дуже. Ти маєш на увазі "Рішення Ларкін"? Я вивчала їх у школі, як і всі інші. Але як це стосується Сміта?

— Спробуй згадати. Росіяни відправили на Місяць першу ракету; вона розбилась. Сполучені Штати та Канада об'єдналися, щоб відправити ще одну; вона повернулася, але нікого не залишила на Місяці. Тож коли Сполучені Штати зі Співдружністю Націй зібралися відправити корабель-колонізатор спільно з незначною часткою Федерації, Росія почала розвивати цю ідею самостійно. Але "Дженерал Етомікс" викрали маршрут і відправили одну з власних ракет з острова, який орендували в Еквадорі. Їх люди й досі там; вони гарно влаштувались і самовдоволено посміхались, коли Федерація показала свій корабель... після російського.

Ти знаєш, що сталося далі. "Дженерал Етомікс", швейцарська корпорація, підконтрольна Америці, заявила свої права на Місяць. Федерація не змогла позбутись їх: це було б надто грубо, і, в будь-якому разі, росіяни все одно не заволоділи б ним. Тож Вищий Суд постановив, що юридична особа — не більше ніж юридична фікція, тому вона не може володіти планетою. А справжніми власниками були люди з плоті й крові, які підтримували окупацію, — "Ларкін та партнери". Тож вони визнали їх незалежною нацією та внесли у Федерацію — з певними внутрішніми виплатами для них та значними поступками для "Дженерал Етомікс" та їхньої дочірньої корпорації "Лунар Ентепрайзез". Це задовольняло не всіх, але такий компроміс проковтнули: адже у наші дні Верховний суд Федерації вже не має такої влади. Внаслідок цього з'явились жорсткі правила колонізації планет. Усі вони створені на основі "Рішень Ларкін", — хоча й з доповненнями, щоб уникнути кровопролиття. Також важливо те, що Третя світова почалася не внаслідок конфлікту з приводу космічних подорожей чи чогось подібного. Тож зараз "Рішення Ларкін" однозначно є частиною наших планетарних законів, і Сміт теж підпадає під них.

Джилл струсонула головою.

— Не бачу зв'язку. Марсіани...

— Думай, Джилл. Згідно з нашими законами, Сміт — єдиний представник незалежної раси й одноосібний власник планети Марс.

Розділ 5

Джилл округлила очі.

— Я точно випила забагато мартіні, Бене. Я готова заприсягтися, що ти сказав, що той пацієнт володіє планетою Марс.

— Так і є. Він самостійно підтримував його окупацію протягом необхідного періоду часу. Сміт і є планета Марс — король, президент, єдиний орган влади, як хочеш. Якби капітан "Чемпіона" не залишив по собі колоністів, це були б не Смітові володіння. Але він це зробив — і це продовжило "окупацію", навіть і попри те, що Сміт прилетів на Землю. Але Сміт не повинен поривати з ними: вони не більш ніж іммігранти, аж доки він не надасть їм марсіанського громадянства.

— Фантастика!

— Точно. А ще це законно. Сонечко, тепер ти розумієш, чому так багато людей цікавляться тим, хто такий Сміт і звідки він? І те, чому правління так переймається, щоб зберегти його в таємниці? Те, що вони роблять, навіть не зовсім законно. Сміт водночас є громадянином як Сполучених Штатів, так і, за походженням, Федерації — і це подвійне громадянство без конфлікту. Незаконно утримувати громадян — навіть засуджених злочинців — без будь-якого зв'язку із зовнішнім світом будь-де у Федерації: це ми винесли ще з Третьої світової війни. Але я сумніваюсь, що Сміт знає свої права. До того ж з огляду на всю історію це можна сприйняти як вияв недружності: замкнути монарха, що прилетів з дружнім візитом, — а він є саме монархом, — і не давати йому змоги бачитися з людьми, особливо з пресою. Я маю на увазі себе. Ти й досі не хочеш провести мене туди як електрика на всі руки?

— Що? Тепер я боюся ще більше, ніж раніше. Бене, якби вони спіймали мене сьогодні вранці — як гадаєш, що б зі мною зробили?

— Хм... Нічого грубого. Просто замкнули б у кімнаті з м'якими стінами, з письмовим свідченням, підписаним трьома лікарями, і дозволяли б користуватися поштою лише у високосний рік. Вони б не злилися на тебе. Мені цікаво, що вони збираються робити з ним.

— А що вони можуть зробити?

— Ну, він запросто може померти, скажімо, від кесонної хвороби. Це було б вирішенням проблеми для правління.

— Хочеш сказати, вони його вб'ють?

— Тіпун тобі на язик! Не кажи такого. Не думаю, що вони це зроблять. Перш за все, він — джерело інформації; підсвідомо це розуміє навіть громадськість. Він може бути так само важливим, як і Ньютон, Едісон, Ейнштейн та ще приблизно шестеро таких, разом узятих. Або й ні. Не думаю, що вони посміють зачепити його, доки не знатимуть напевно. Крім цього, він щонайменше — міст: посол, унікальний перекладач між расою людей та єдиною цивілізованою расою, з якою ми зіткнулися. Це точно важливо; але нині неможливо дізнатися, до якої міри. Як у тебе справи з класикою? Колись читала "Війну світів" Герберта Уеллса?

— Дуже давно, ще в школі.

— Подумай над тим, що марсіани можуть піти на нас війною — і виграти її. Вони можуть — ти знаєш; і у нас немає змоги дізнатися, наскільки великий кийок вони можуть занести. Наш хлопчина Сміт може стати посередником, миротворцем, тим, хто знищить необхідність Першої міжпланетної війни. Навіть якщо ця можливість віддалена, правління не може дозволити собі ігнорувати її, допоки не знатиме точних деталей. Зустріч із розумним життям на Марсі — це щось, з чим у політичному розумінні вони ще не розібралися.

— Думаєш, він у безпеці?

— Напевно — на якийсь час. Генеральний Секретар має вирішити, і вирішити правильно. Як тобі відомо, його становище нині хистке.

— Я не цікавлюся політикою.

— А повинна була б. Це єдине, що можна вважати трохи менш важливим, ніж твоє серцебиття.

— Я все одно не цікавлюсь цим.

— Не перебивай мене, коли я говорю. Більшість, яка очолює Сполучені Штати, може розпастися за одну ніч, і Пакистан зайдеться нервовим кашлем. У такому разі слід чекати на вотум недовіри, загальні вибори, а також на те, що містера Генерального Секретаря Дугласа знімуть з посади і він знову стане дешевим адвокатом. Людина з Марса може або возвеличити, або знищити його. Ти проведеш мене?

— Ні. Я піду в монастир. Там ще залишилася кава?

— Я гляну.

Вони встали. Джилл випросталася і простогнала:

— О, мої старі кістки! І, Боже, глянь-но на час. Забудь про каву, Бене, у мене завтра важкий день, треба бути ввічливою з вередливими пацієнтами, залишаючись незацікавленою. Відвезеш мене додому? Хоча краще я сама. Думаю, так безпечніше. Виклич таксі.

— Добре, хоча ще дитячий час. Це справді небезпечно, і не тільки для твоєї кар'єри. Я просто готував тебе до цього. — Він показав їй маленьку штучку. — Почепиш на нього жучка?

— Що? Оце й усе?

— Найбільший дар для адвокатів із розлучень та шпигунів з часів Міккі Фінна. Мікромініатюризований провідний записувач. Провід пружинний, тож його неможливо розпізнати детективу. Всередині транзистори, резистори, конденсатор та все інше, запаковані у пластик: ти можеш викинути його з таксі, і з ним нічого не станеться. Сила приблизно дорівнює радіоактивності сонячного годинника, але добре захищена. Проводу вистачає на двадцять чотири години. Потім потрібно вийняти котушку і вставити іншу, пружина — де вже намотана частина котушки.

— Вона вибухне? — нервово запитала Джилл.

— Можеш запікати її в тістечках.

— Але, Бене, через тебе я тепер боюся повертатися до тієї кімнати.

— І не потрібно. Ти можеш потрапити до сусідньої, чи не так?

— Гадаю, що зможу.

— Ця штучка має віслючі вуха. Прикріпи її увігнутою стороною до стіни — хірургічна стрічка для цього підійде якнайкраще, — і вона вловить кожне слово, сказане у сусідній кімнаті. Там є туалет чи щось таке?

Джилл замислилася.

— Я ризикую, що мене помітять, якщо я ходитиму в сусідню кімнату надто часто; адже там територія команди. Або вони можуть користуватись нею. Послухай, Бене, його кімната має третю стіну, спільну з кімнатою, розташованою в іншому коридорі. Це спрацює?

— Ідеально. Коли ти це зробиш?

— Хм... Дай його мені. Я все обміркую і перевірю ґрунт під ногами.

Кекстон зупинився, щоб відполірувати пристрій носовичком.

— Надягни рукавички.

— Навіщо?

— Використовувати його трохи незаконно, але корисно — для короткого відпочинку за барною стійкою. Завжди користуйся рукавичками, коли вставлятимеш запасні котушки, і дивись не попадися з ним.

— Ти думаєш лише про найкраще!

— Хочеш відмовитися?

Джилл повільно видихнула.

— Ні, я завжди тяжіла до злочинного життя. Ти навчиш мене гангстерського жаргону? Буду тобі дуже вдячна.

— Хороша дівчинка! — Над дверима блимнуло світло, він подивився вгору. — Це, напевне, твоє таксі. Я викликав його, коли ходив за цим.

— Знайдеш мої туфлі? Ні, не підіймайся на дах. Що менше мене бачитимуть з тобою, то краще.

— Як забажаєш.

Коли він випростався після того, як надягнув їй туфлі, Джилл взяла його голову обома руками і поцілувала.

— Дорогий Бене! З цього не вийде нічого хорошого, і я раніше не розуміла, що у тебе є злочинні нахили, але ти гарно готуєш — звісно, якщо програмую я... І я вийду за тебе, якщо ти знову заженеш себе у пастку, варту цієї пропозиції.

— Пропозиція залишається відкритою.

— А гангстери одружуються зі своїми коханками? Чи краще — "бабами"? Що ж, побачимо.

Вона швидко вийшла.

Джилл Бордмен легко встановила жучка — пацієнтка в сусідній кімнаті була прикута до ліжка, тож Джилл часто заходила, щоб попліткувати. Вона прикріпила жучка до стіни над поличкою у ванній, поки базікала про те, що прибиральниці ніколи не витирають пил з верхніх полиць у туалеті.

Витягти котушку наступного дня та замінити її на нову було ще простіше; пацієнтка спала. Вона прокинулася, коли Джилл стояла на стільці, і, здавалося, здивувалася; Джилл відволікла пацієнтку пікантними та вигаданими лікарняними плітками.

Джилл відправила використаний дріт поштою, скориставшись лікарняним поштовим відділенням, оскільки безлика сліпота поштової системи здавалась безпечнішою від шпигунських витребеньок. Але її спроба вставити свіжу котушку втретє зазнала невдачі. Вона чекала, поки пацієнтка засне, але, щойно вилізла на стілець, та прокинулась.

— О... Привіт, міс Бордмен.

Джилл застигла, тримаючи в руці дротовий записувач.

— Привіт, місіс Фріцлі! — тільки й змогла відповісти.