Чарівник Смарагдового міста - Волков Олександр

На дні провалля виднілось гостре каміння і дзюрчав невидимий струмок. Стіни провалля були стрімкі й прямовисні. Мандрівники засумували: здавалося, все, кінець, доведеться повертатися, так і не діставшись до Гудвіна.

Страшило розгублено хитав головою, Залізний Дроворуб схопився за груди, а Лев засмучено опустив морду.

— Що ж робити? — схвильовано спитала Еллі.

— Не маю уявлення, — засмучено відповів Залізний Дроворуб, а Лев задумливо почухав лапою носа.

Страшило сказав:

— Треба ж, така яма! Через неї ми не перестрибнемо. Тут нам і гаплик.

— Можливо, я й перестрибнув би, — сказав Лев, змірявши поглядом безодню.

— Отже, ти перенесеш нас на той бік? — здогадався Страшило.

— Спробую, — відповів Лев. — Хто насмілиться першим?

— Доведеться мені, — випередив усіх Страшило. — Якщо ти впадеш, Еллі розіб'ється на смерть та й Залізному Дроворубу теж буде непереливки. А я не розіб'юсь, будьте певні…

— Та я й сам побоююсь — перестрибну чи ні! — сердито перебив Лев базікання Страшила. — Але що вдієш, виходу іншого немає. Отже, стрибаю! Сідай!

Страшило заліз Левові на спину, і той присів на краю провалля, готуючись до стрибка.

— Чому ти не розганяєшся? — спитала Еллі.

— То не в наших левових звичках. Ми стрибаємо з місця.

Він зробив величезний стрибок і благополучно перескочив на протилежний бік. Всі зраділи, і Лев, скинувши Страшила, негайно стрибнув назад.

Наступною сіла Еллі. Тримаючи Тотошка в одній руці, другою вона вчепилася в жорстку Левову гриву.

Еллі злетіла у повітря, і їй здалося, що вона знову піднімається на своєму Будиночку, що карає, але не встигла навіть перелякатися, як була потойбіч провалля.

Останнім переправився Залізний Дроворуб, який під час стрибка мало не загубив свою шапку — лійку.

Коли Лев відпочив, мандрівники рушили далі шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Еллі здогадалась, що провалля, напевно, виникло внаслідок землетрусу вже після того, як було прокладено дорогу до Смарагдового міста. Вона чула, що землетруси можуть утворювати тріщини в землі. Щоправда, батько не розповідав їй про такі велетенські розколини, але ж країна Гудвіна була особливою, в ній усе було не так, як в інших країнах світу.

За проваллям, обабіч шляху, потягнувся ще похмуріший ліс, і стало темно. Із лісових хащів долинуло глухе сопіння й протяжний рев.

Мандрівників охопив жах, а Тотошко зовсім заплутався між Левовими лапами, вважаючи, що Лев надійніший, аніж Залізний Дроворуб. Полохливий Лев повідомив своїм супутникам, що в цьому лісі живуть шаблезубі тигри.

— Що то за звірі? — поцікавився Дроворуб.

— О, це страхітливі потвори, — злякано прошепотів Лев. — Вони значно більші за тигрів, які живуть в інших частинах країни. У них із верхньої щелепи стирчать ікла, схожі на шаблюки. Такими іклами ці тигри можуть проштрикнути мене наскрізь, мов кошеня… Я дуже боюся цих шаблезубих тигрів…

Усі одразу змовкли і стали обережніше ступати на жовті цеглини шляху.

Еллі прошепотіла:

— Я читала, що в нас у Канзасі шаблезубі тигри жили у стародавні часи, а потім усі вимерли, а тут, видно, живуть досі…

— Та живуть, бодай їм, — відгукнувся Полохливий Лев. — Я бачив якось одного здалеку, то три доби з переляку прохворів.

За розмовами мандрівники неждано знову спинилися перед величезним, ще більшим за попереднє проваллям.

Зазирнувши в нього, Лев відмовився стрибати: це було йому не під силу. Всі стояли у важкій задумі, не відаючи, що робити. Раптом Страшило побачив на краю провалля грубезне дерево і вигукнув:

— Нехай Дроворуб підрубає це дерево так, щоб воно впало через провалля, це і буде для нас кладкою.

— Чудово! — захоплено вигукнув Лев. — Можна подумати, що в тебе у голові все ж таки є мозок.

— Ні, немає, — скромно заперечив Страшило й про всякий випадок помацав голову. — Я просто згадав, що так зробив Залізний Дроворуб, коли ми з ним рятували Еллі від Людожера.

Кількома могутніми ударами сокири Залізний Дроворуб підрубав дерево, потім усі мандрівники (навіть Тотошко) налягли на стовбур хто чим — хто руками, хто лапами, а хто лобом — дерево з гуркотом впало, сягнувши верхівкою протилежного краю провалля.

— Ур-ра! — вигукнули всі разом.

Та тільки-но подорожні, тримаючись за гілки, ступили на стовбур, як із лісу долинуло жахливе ревіння і до провалля підбігло двоє лютих звірів зі здоровенними іклами, які стирчали, ніби блискучі білі шаблі.

— Шаблезубі тигри… — прошепотів Лев.

— Спокійно! — вигукнув Страшило. — Переходьте!

Лев, що йшов останнім, обернувся до тигрів і так заревів, що Еллі з переляку мало не впала у провалля.

Навіть потвори зупинились і дивилися на Лева, не розуміючи, який це звір може так люто гарчати.

Ця затримка дала можливість друзям перейти урвище, а Лев у три стрибки наздогнав їх. Шаблезубі тигри, побачивши, що здобич вислизнула, й собі ступили на кладку. Звірі час від часу зупинялися, тихо, але люто гарчали, зблискували білими іклами-шаблями.

Вони мали такий страшний вигляд, що Лев сказав Еллі:

— Нам кінець! Біжіть, а я зроблю все, аби затримати цих бестій. Шкода, що я не встиг попросити в Гудвіна хоч трошки сміливості! Одначе битимуся до смерті.

В солом'яній голові Страшила того дня з'являлися блискучі ідеї.

Він штовхнув Дроворуба й гукнув:

— Рубай дерево!

Залізний Дроворуб не примусив себе довго просити. Він завдавав своєю величезною сокирою такі відчайдушні удари, що у два-три помахи перерубав верхівку дерева — і стовбур з гуркотом звалився у провалля. Велетенські тварини полетіли разом з ним і розбилися об гостре каміння.

— Ф-фу! — зітхнув Лев з полегкістю й урочисто подав Страшилові лапу. — Поживемо ще, а то я вже був попрощався з життям. Бо то не дуже приємна штука — потрапити на ікла таких потвор. Чуєте, як у мене калатає серце?

— Ет! — сумно зітхнув Залізний Дроворуб, — І я теж хотів би, щоб у мене отак билося серце!

Друзі заквапилися покинути похмурий ліс, з якого могли вискочити інші шаблезубі тигри.

Однак Еллі так стомилася й налякалася, що вже не могла йти. Тоді Лев посадовив її і Тотошка собі на спину, і мандрівники швидко пішли вперед. Ліс став рідшати, сонечко освітлювало їм шлях грайливими промінцями, і всі повеселіли. Незабаром мандрівники вийшли на берег широкої і швидкоплинної річки.

— Тепер можна не хвилюватися, — радісно повідомив Лев. — Тигри ніколи не виходять з лісу: ці звірі чомусь бояться відкритого простору.

Всі полегшено зітхнули, однак перед ними постала нова проблема.

— Як же ми переправимося? — в один голос сказали Еллі, Залізний Дроворуб, Полохливий Лев і Тотошко. Всі поглянули на Страшила — і переконалися, що його розуму прибуває з кожним днем.

Тішачись загальною увагою, Страшило прибрав поважного вигляду й приклав вказівного пальця до лоба. Та думав він не дуже довго.

— Отже, річка, — це не суходіл, а суходіл — не річка! — поважно мовив він. — По воді пішки не пройдеш, отже…

— Отже? — перепитала Еллі.

— Отже, Залізний Дроворуб мусить зробити пліт і на ньому ми перепливемо річку.

— Який ти розумний! — радо вигукнули всі.

— Ні, я ще не розумний, я лише са-мо-від-да-ний, — заперечив Страшило. — Ось коли я одержу від Гудвіна мозок, тоді перестану бути са-мо-від-да-ним, а зроблюся розумним.

Дроворуб узявся за сокиру, став рубати дерева, а дужий Лев стягав їх до річки. Еллі лягла відпочити на траві. Страшилові, як завжди, не сиділося на місці. Він розгулював берегом річки і знайшов дерево зі стиглими плодами.

Подорожні вирішили тут заночувати.

Еллі повечеряла смачними плодами та залишками горіхів і заснула під охороною своїх вірних друзів. І побачила вона вві сні дивовижне Смарагдове місто й Великого Чарівника Гудвіна.

ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ РІЧКУ

іч минула спокійно. Вранці Залізний Дроворуб закінчив споруджувати пліт, зрубав дві жердини — для себе і для Страшила — і запропонував подорожнім вмощуватися. Еллі з Тотошком на руках влаштувалася посеред плоту. Полохливий Лев ступив на край, пліт нахилився, й Еллі закричала з переляку. Та Залізний Дроворуб і Страшило поспішили стрибнути на протилежний край, і рівновага відновилася. Залізний Дроворуб і Страшило погнали пліт через річку, за якою починалася чудова рівнина, залита сонцем, з веселими дібровами.

Все було добре, поки пліт не вийшов на середину річки. Тут на глибині, де жердинами вже не можна було дістати дна, швидкоплинна течія підхопила й понесла пліт униз. Мандрівники розгублено дивились одне на одного.

— Кепські справи! — вигукнув Залізний Дроворуб. — Нас може занести до Фіолетової країни, а там ми потрапимо в рабство до злої чаклунки.

— І тоді я не одержу мозок! — скрушно кинув Страшило.

— А я сміливість! — сказав Лев.

— А я серце! — додав Залізний Дроворуб.

— А ми ніколи не повернемось до Канзасу! — підсумували цю невеселу розмову Еллі й Тотошко.

— Ні, ми повинні дістатися до Смарагдового міста! — рішуче закричав Страшило і наліг на свою жердину.

На лихо, у тому місці була мулка обмілина, і жердина глибоко ввіткнулася в неї. Страшило не встиг випустити жердину з рук, як пліт понесла течія, й за мить Страшило уже висів на жердині посеред річки, без опори під ногами.

— Рятуйте! — устиг розгублено гукнути Страшило своїм друзям, та пліт уже був далеко.

Становище Страшила було безнадійне. "Тут мені ще гірше, ніж було до зустрічі з Еллі, — думав бідолаха. — Там я хоча б вороння страхав — все ж таки робота. А хто ж ставить опудала посеред річки?.. Ой, здається, я ніколи не одержу мозок!"

Тим часом пліт несло вниз за течією. Бідолашний Страшило залишився далеко позаду, а незабаром і зовсім зник за поворотом річки.

— Доведеться мені лізти у воду, — промовив Полохливий Лев, дрижачи всім тілом. — Ох, і боюся ж я води! От якби Гудвін уділив мені сміливості, тоді мені й мере було б по коліна, а так… Але нічого не поробиш — нам треба якось дістатися берега. Я попливу, а ви тримайтеся за мого хвоста.

Лев плив, сопучи від напруги, а Залізний Дроворуб міцно тримався за кінчик його хвоста. Важка то була робота — тягнути пліт, однак Лев поволі наближався до другого берега. Незабаром Еллі переконалась, що жердина дістає дна, і почала допомагати Левові. Після важких зусиль зовсім змучені мандрівники нарешті дістались берега — дуже далеко від того місця, де починали переправу.

Лев тут же на березі простягнувся, задерши лапи догори, щоб просушити своє змокле черево.

— Куди тепер підемо? — спитав він, мружачись на сонечко…

— Назад, туди, де залишився наш друг, — відповіла Еллі.