Фронтова сторінка - Биков Василь

Гриценка — ординарця Андреева — позавчора підстрелили. Розумієш? І треба ж було йому підлізти під ту кулю. Так майор Андреев уранці каже: ходім, провітришся, а то ти тут димом просмердівся. Ну що ж, думаю, піду. Може, за півдня нічого й не трапиться. Пішли в третій батальйон, і на тобі — якраз прорив. Майору дві кулі в живіт — сконав, йому й клопоту мало. А я влип. Ось так. Розумієш?

Він помітно хмелів. Рухи його стали різкі, ліва рука широко одмахувала в такт кроків. Пильності він, проте, не втрачав і, гомонячи, позиркував довкола. Здається, землякова мовчазність спонукала його сповідатися, і, певно, тому що тут не було свідків і становище їхнє залишалося непевним, він, як то буває після тривалого мовчання, дав волю словам.

— Ми з тобою, Тимошкін, земляки, брат, і розуміємо один одного. Правда, колись там не дуже дружно жили. Та то дурниці — звичайно, пацани були. А тепер? Треба ж тверезо дивитися на все. Ти не думай, що я сержант, то мало що й розумію. Е, ні, брат. Думати треба. От! Щоб під танк кинутися — не багато розуму треба. Це й дурень зможе. Але — шцірб цур рехтен цайт[5], як писав Ніцше. А старий не дурень був. Ось. Ми молоді, нам треба на війні вижити, і вижити розумно. В тому вся сіль.

Огидна людина. Він був вартий того, щоб дати йому в пику, думав Тимошкін, але, зціпивши зуби, стримувався й слухав, йому хотілося пізнати земляка до кінця, хлопець відчував, що десь у ньому закладена одгадка його вдачі, вона сьогодні свербить у нього, і Блищинський щось викаже.

— У полку що? У полку, хоч і в штабі, — не з медом. Не кулі, то снаряди, бомби. Ось коли б у корпус забратися. Це вже порядочок. Розумієш? Був у мене один задум... Якби не цей прорив учора. Ну, нічого. Може, навіть і краще. Ти запам'ятай: вийдемо — передусім прибитися до якоїсь тилової частини. А там роздивитися. Ти мене тримайся. Я й тебе влаштую. Не пропадеш! Розумієш?

— Отже, в тилові частини, так? Проситися? — затаєно в'їдливо запитав Тимошкін.

Але Блищинський не відчув чи не зважив на його тон.

— Ну й що ж, попросимось. Подумаєш! Рапортичку напишемо: такі мовляв, і так, частину розбили, а ми зосталися. Проявили героїзм, билися до кінця...

— Ех, ти! — сказав Тимошкін, вже не приховуючи своєї зневаги до нього.

— Що? Що я?

— Слизняк ти, ось хто. І тобі не буває гидко від самого себе?

Блищинський фальшиво заіржав, окинувши земляка холодним поглядом.

— Що, може, донесеш? У СМЕРШ донесеш? Як вийдемо? Чорту в зуби. А свідки де? Хто чув? А я ще й не таке скажу на тебе. Скажу, що ти в німців у руках був і давав показання про наші війська. Ну? Що? Ага, не подобається. Ось як. А втім, я пожартував. Щоб тебе перевірити: яким духом живеш.

І він знову заіржав—притишено, вискаляючи великі передні зуби з яснами. Тимошкін уважно й трохи збентежено подивився на нього — справді, хто знає, де в нього була правда, в цього чоловіка. Він міг її, ту правду, подати так, що вона мала б вигляд брехні, і, навпаки, брехня в нього могла бути правдоподібніша за правду. Хлопець уже знав цю здібність свого земляка і тільки зітхнув.

І раптом він змовк, уповільнив ходу: попереду вал обривався, і з-за нього показалася горожа, якісь будинки, дерева. Хлопці тихенько виходили з-за валу, по той бік теж видно було будинки, — це, мабуть, околиця села чи містечка. Все навколо спокійно дрімало серед ночі, тільки десь далеко, буксуючи, натужно гула машина.

Блищинський спинився, прислухався, — його хмільна самовпевненість змінилася настороженою заклопотаністю.

— Давай підемо в обхід, — тихо сказав Тимошкін. — Не йти ж нам вулицею.

Сержант мовчки згодився, і вони, обминаючи засніженими городами околишні будинки, подалися в обхід селища. В одному дворі раптом сполошився собака, кинувся на паркан, добре, що паркан був суцільний і високий. Блищинський стрепенувся, підхопив автомат і тремтячими пальцями вхопився за рукоятку.

Вони пройшли ще трохи, і раптом обидва спинились і подалися назад, притиснулись до стіни якогось крайнього хлівчика. Попереду, зовсім близько, у вербових посадках, була дорога і звідти долинали голоси. В сутінках снігової ночі там виднілися силуети автомашин чи транспортерів, на мить блиснув довгий промінь світла з фари, щось клацнуло, потім світло погасло.

Хлопці завмерли і вслухалися — найперше питання було — хто: свої чи німці? Гомін, що чувся на дорозі, був дуже тихий, не можна було розібрати слів, але Блищинський якимсь тільки йому відомим чуттям визначив:

— Німці! Що ж робити?

— Треба йти. Що ж іще робити? — сказав Тимошкін.

— В обхід?

Ні, в обхід не можна було. Побачивши їх у сніжному полі, німці, звичайно, запідозрили б, окликнули, і тут би вони й попалися. Краще було пробиратися попід будинками ближче до дороги, потім — перебігти дорогу.

Блищинський зрозумів це, і вони, притискуючись до стін і парканів, підійшли зовсім близько. Крайній будиночок біля дороги був гарний, з верандою, обсаджений колючими кущами за дротяною сіткою огорожі. Вони причаїлися біля цієї сітки й придивлялися до дороги.

Тепер уже було добре видно, що на ній стояла колона машин. Вони були дуже великі, чи, може, так здавалося в притемках; людей там не видно, тільки один раз клацнули дверці кабіни й на дорозі з'явилася постать. Тихо ступаючи в темряві, вона підійшла до дерева на узбіччі. Німець, немов приглядаючись у їхній бік, постояв, потім, загорнувши поли шинелі, вернувся до своєї машини.

Вони сиділи під огорожею. Блищинський, мабуть, боявся, це видно було по його настороженій зсутуленій постаті, по злому шепоту на всякий необережний земляків рух. Хоч і Тимошкіну було не дуже весело, але він знав, що боятися й не вміти приховати цього — принаймні огидно для фронтовика.

— Чортова таратайка! — злостився Блищинський. — Що ж робити?

У притемках зблизька видно було, як він хмурив костистий лоб і сюди й туди поводив на фоні сніжної сірості своїм виразистим носатим профілем. Він шукав виходу, намагався придумати, як би вилізти з такого небезпечного становища. Тимошкін особливо й не намагався щось придумати, бо знав, що нічого, крім того, що треба перейти дорогу, вони не придумають. Від того, як пощастить їм у цьому, залежатиме все інше.

— Ну що? Треба переходити, — сказав Тимошкін, ждучи згоди товариша. Але Блищинський, певно, ніяк не міг згодитися на те й мовчав, вдивляючись у ніч.

— Ну гаразд. Тільки ось що, — не дуже впевнено почав він. — Хай спершу хтось один — в розвідку. А потім другий. Щоб не обом зразу. Розумієш? Ну йди ти перший.

У Тимошкіна від тих слів аж душа стрепенулася — він знову відчув поруч знайомого Блищинського, який хитрував, комбінував, щоб самому щось вигадати.

— А чому це я перший? Чого ти мене виряджаєш?!

— А-а, злякався? — зашепотів Блищинський. — Ну не йди, коли боїшся. Подумаєш. Я піду. Але ж у мене сумка, документи, розумієш? Мені не можна.

Це було вже занадто. У нього з'явилися причини й привід, які давали йому право залишитися осторонь від найтяжчого. Так він робив колись ще на сільському вигоні, коли вони, хлопчаками, пасли гусей. Гуси раз по раз ішли в шкоду, а діти, граючи в цурки, по черзі бігали одвертати птицю. Та коли підходила черга Блищинського, він завжди викручувався: то в нього боліла нога або живіт, то не його гуси першими подалися в пашню. Тепер виходило те ж саме. Але баритися не можна було, і Тимошкін, не витримавши, підхопив свій автомат.

— Якщо так—нехай!

Мабуть, він вчинив надто необдумано, — така гарячка (сам розумів) була недоречна тут, за двадцять кроків від ворогів. Але він не хотів, щоб сержантові здалося, що він боїться або шукає легшого. І він пішов до дороги, не оглядаючись і не думаючи, як і що буде далі. Попереду чорнів тупорилий силует мерседеса, за ним у колоні машин був проміжок кроків на п'ятнадцять, і хлопець попростував туди. У цей час позаду почувся шепіт Блищинського:

— Почекай, не злися — пішли разом.

Він догнав хлопця, і вони поволі пішли вздовж огорожі. Ось силует машини побільшав, під придорожніми деревами вищим став її брезентовий дах. Тимошкін подався до нього й провалився в занесений снігом рів. Блищинський знову десь пропав, але хлопець не оглядався, земляк тепер став йому ненависним і непотрібним. Згнітивши серце й намагаючись ступати якнайспокійніше, він вийшов на дорогу. В кабіні задньої машини тьмяно спалахнув і згас вогник цигарки. В кузові мерседеса щось грюкнуло, і сонний хрипкуватий голос пробурчав під брезентом:

— Руіх, Гейдель.

Швидкими кроками Тимошкін перейшов дорогу, перескочив через рів, і його серце, що завмерло було від напруження, раптом надійно й швиденько затьохкало в грудях. Хотілося бігти, але він, ледве стримуючи себе, йшов помалу. Ззаду знову почулося натужне дихання — то біг Блищинський. Він догнав і, полохливо оглянувшись, почав швидко випереджати хлопця.

— Тихіше, — шепнув Тимошкін. — Не біжи! Видно!..

Блищинський зрозумів, що така його поспішність

може закінчитись погано, і пішов повільніше. Долаючи страх, він почав швидко входити в звичну роль начальника.

Попід якимись господарчими будівлями вони далеченько відійшли від дороги. Тимошкін трохи оговтався, обдивився. Машини вже ледве бовваніли. Німці не помітили хлопців чи, може, не звернули уваги, подумавши, що то свої. Попереду темніла якась довга будівля, мабуть, корівник. Вони зайшли за її ріг. Дорога була ще близько, але будівля добре захищала їх, і, набравшись сміливості, Тимошкін дав волю своїй злості на земляка.

— Ех, ти! Вихвалявся тільки: вмію, розумію. А трапилося — так за спину сховався. Боягуз!

Блищинський забіг наперед.

— Боягуз? — збуджено спитав писар. — Це я боягуз? Ти думаєш, свою шкуру рятую? Помиляєшся. Ось Майорова сумка. Ти знаєш, які там документи? Знаєш?

— Не знаю і знати не хочу,

— Так би й сказав. Коли б знав, то не патякав би. Розумієш? Дурень ти. У цій сумці — військова таємниця, от! А ти базікаєш. От!

Блищинський невдоволено помовчав, обтрусив облиплі снігом поли шинелі, але ніяк не міг заспокоїтись і бурчав:

— А то — боягуз! Треба головою думати. Розуміти, що до чого. Учив-учив німець — і ніякого пуття. Ліземо, як свині в пліт. Це як у нас під час окупації... Пам'ятаєш, як у сорок другому біля Заболоття якийсь дурень убив одного паршивого німця.