Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Тут спочивають чайки, летячи з Голландії, і великі чорнокрилі поморники.

Тимчасом капітан перелічив паруси.

Кораблів було таки вісім. Вони стояли в бойовому порядку, їх силуети виступали над водою. В центрі виразно можна було розрізнити високий корпус трипалубного судна.

Капітан спитав лоцмана:

— Знаєте ви ці кораблі?

— Звичайно! — відповів Гакуаль.

— Що це?

— Ескадра.

— Французька?

— Чортова.

Запала мовчанка. Потім капітан знову спитав:

— Тут уся крейсерська ескадра?

— Ні, не вся.

Дійсно, 2 квітня Валазе заявив у Конвенті, що в Ла-Манші крейсирує десять фрегатів і шість лінійних кораблів. Капітан тільки тепер це пригадав.

— Справді, — сказав він, — в ескадрі шістнадцять суден. А тут тільки вісім.

— Решта блукає там уздовж берега і шпіонить.

Капітан, увесь час дивлячись у підзорну трубу, пробурчав:

— Трипалубний корабель, два фрегати першого рангу, п’ять другого рангу.

— Але я теж, — буркнув Гакуаль, — шпіонив за ними.

— Добрі кораблі, — сказав капітан. — Я сам командував такими.

— Я, — сказав Гакуаль, — бачив їх зблизька. Не помилюсь, де який. Я маю їхні ознаки в голові.

Капітан передав підзорну трубу лоцманові.

— Погляньте, лоцмане, чи впізнаєте високобортний корабель?

— Так, капітане, це "Золотий Берег".

— Вони його перехрестили, — сказав капітан. — Раніше він звався "Бургундські Штати". Нове судно. Сто двадцять вісім гармат.

Він вийняв з кишені записну книжку й олівець і написав цифру 128.

Він продовжував:

— Лоцмане, а яке то судно перше ліворуч від нього?

— "Досвідчений".

— Фрегат першого рангу. П’ятдесят дві гармати. Два місяці тому він озброювався в Бресті.

Капітан записав у книжці цифру 52.

— Лоцмане, — знову спитав він, — а другий корабель зліва?

— "Дріада".

— Фрегат першого рангу. Сорок вісімнадцятифунтових гармат. Він побував у Індії. В нього добра воєнна історія.

І під цифрою 52 він написав цифру 40. Потім підвів голову:

— А тепер праворуч.

— Там усе фрегати другого рангу. Усього п’ять.

— Який найближчий до трипалубного?

— "Рішучий".

— Тридцять дві вісімнадцятифунтові гармати. А другий?

— "Рішмон".

— Такої ж сили. Далі?

— "Атеїст".

— Дивна назва для морського корабля. Далі?

— "Каліпсо".

— Далі?

— "Ловець".

— П’ять фрегатів по тридцять дві гармати кожен.

Капітан підписав під першими числами — 160.

— Ви їх добре розпізнаєте, лоцмане!

— А ви, пане капітане, добре їх знаєте, — відповів Гакуаль. — Впізнавати добре, а знати — краще.

Капітан дивився в свою книжку і лічив, вимовляючи крізь зуби:

— Сто двадцять вісім, п’ятдесят два, сорок, сто шістдесят.

В цей момент Ла В’євіль з’явився на палубі.

— Шевальє, — крикнув йому Буабертло, — проти нас триста вісімдесят гармат.

— Ну, що ж! — сказав Ла В’євіль.

— Ви тільки що оглядали батарею, Ла В’євіль. Скільки, врешті, ми маємо гармат, спроможних стріляти?

— Дев’ять.

— Ну, що ж! — сказав і Буабертло.

Він узяв підзорну трубу з рук лоцмана і розглядав горизонт.

Вісім кораблів, мовчазні й чорні, здавалися нерухомими, але щомиті більшали.

Вони непримітно наближалися.

— Капітане, от мій рапорт, — сказав Ла В’євіль. — Я не довіряв цьому "Клейморові". Завжди неприємно, коли тебе саджають на корабель, який тебе не знає і не любить. Англійський корабель зрадливий для французів. Клята каронада це довела. Я оглянув усе. Якорі добрі. Не з раковистого заліза, а з добре звареного. Кільця якорів міцні. Канати чудові, легко розмотуються і мають відповідну довжину — сто двадцять сажнів. Сила снарядів. Шість канонірів убито. По сто шістдесят пострілів на гармату.

— Бо гармат же тільки дев’ять, — пробурчав капітан.

Буабертло знову націлив свою підзорну трубу на обрій. Ескадра повільно наближалася.

Каронади мають ту перевагу, що досить трьох людей, щоб їх обслуговувати. Але вони гірші тим, що стріляють не так далеко і не так влучно, як інші гармати. Отже, ескадру треба було підпустити на віддаль пострілу каронади.

Капітан тихо віддавав накази. Тиша запанувала на кораблі. Сигналу тривоги не давали, але робилося все ніби по цьому сигналу. Корвет був непридатний для боротьби ні з людьми, ні з хвилями. Проте використали все можливе з цих решток військового корабля. Біля бейфутів на шкафуті згромадили всі, які були, запасні канати, на випадок, коли доведеться зміцнювати щогли. Впорядкували пункт для поранених. За тодішнім морським звичаєм заклали борти парусами й канатами, що захищало від куль, але не від ядер. Принесли калібри, хоч і пізно вже було робити калібровку ядер; але ж таких пригод ніхто не сподівався. Кожному матросові дали підсумок і пару пістолетів та кинджал. Склали койки. Наставили гармати. Зарядили мушкети. Приготували сокири та гаки. Підготували камери з зарядами й ядрами. Відчинили порохову камеру. Кожен став на своє місце. Все це — не кажучи й слова, ніби в кімнаті вмираючого. Все робилося швидко й скорботно.

Потім зашпрингували корвет. У нього було шість якорів, як у фрегата. Їх опустили всі шість: на носі, на кормі, з боку чистого моря, з боку бурунів, з правого борту і з лівого. Всі дев’ять вцілілих каронад поставили батареєю з одного боку, з боку ворога.

Ескадра, теж тихо, виконувала свій маневр. Вісім кораблів утворювали тепер півколо прямо проти Менк’є. "Клеймор", замкнений у цьому півколі, до того ж зв’язаний своїми власними якорями, був притиснутий до рифу, тобто приречений на загибель. Немов зграя собак оточила дикого кабана, що не подає голосу, а тільки вишкіряє зуби.

Здавалося, обидві сторони чогось ждали.

Каноніри "Клеймора" були біля своїх гармат.

Буабертло сказав Ла В’євілеві:

— Мені кортить розпочати вогонь.

— Химерне бажання, — відповів Ла В’євіль.

IX. ОДИН РЯТУЄТЬСЯ

Старий пасажир не сходив з палуби, він безстрасно спостерігав усе.

Буабертло підійшов до нього.

— Пане, — сказав він, — приготування закінчено. Отже, ми прикуті тепер до своєї могили. Ми не вирвемося. Ми в пастці між ескадрою й рифом. Здатися ворогові або загинути в бурунах — іншого вибору ми не маємо. Нам лишається один вихід — умерти. Краще бій, ніж катастрофа. Я волію краще бути застреленим, ніж потопленим; якщо вже вмирати, то я віддаю перевагу вогню перед водою. Але вмирати — це наша справа, але не ваша. Ви людина, на яку випав вибір принців, на вас покладено велике завдання керувати війною в Вандеї. Не стане вас, то, можливо, загине монархія. Отже, ви повинні жити. Наша честь зобов’язує нас лишатися тут, ваша — вибратися звідси. Ви повинні, пане генерал, залишити судно. Я дам вам гребця й човен. Досягти берега кружним шляхом — річ не неможлива. Ще не настав день, вали високі, море темне, ви врятуєтесь. Бувають випадки, коли втекти — це перемогти.

Старий на знак згоди поважно кивнув своєю суворою головою.

Граф Буабертло крикнув гучним голосом:

— Солдати й матроси!

Усякий рух припинився, і всі обличчя з усіх кінців судна повернулися до капітана.

Він продовжував:

— Чоловік, що є між нами, — представник короля. Нам його довірили, ми мусимо його зберегти. Він необхідний для французького трону. Тому, що немає принца, він буде — принаймні ми так сподіваємося — вождем Вандеї. Це великий бойовий командир. Він мав прибути до Франції з нами, треба щоб він прибув без нас. Врятувати голову — це врятувати все.

— Вірно! Вірно! — закричав в один голос увесь екіпаж.

Капітан продовжував:

— Він теж натрапить на серйозні небезпеки. Добратися до берега не легко. Потрібен великий човен, щоб перемагати високу хвилю, а він має бути маленький, щоб уникнути ескадри. Пристати до берега треба в безпечному місці, краще біля Фужера, ніж біля Кутанса. Потрібен досвідчений матрос, добрий гребець і добрий плавець, що був би з цього краю і добре знав усі проходи. Ще досить темно, і човен може непомітно відійти від корвета. А потім він зовсім сховається за пороховим димом. Він малий, і зможе пройти по мілкому. Там, де пантера впіймається, там ласка прослизне. Для нас немає проходу, а для човна є. Він відпливе на веслах, ворожі кораблі його не помітять, а ми тимчасом відвернемо їхню увагу. Правда ж?

— Правильно! Правильно! — знову закричав екіпаж.

— Не можна гаяти ні хвилини, — додав капітан. — Чи є на це охочий?

У темряві один матрос виступив з рядів і сказав:

— Я.

X. ЧИ ВРЯТУЄТЬСЯ?

Через кілька хвилин один із тих маленьких човнів, що мають спеціальне призначення обслуговувати капітанів, відділився від корабля. В цьому човнику було два чоловіки: старий пасажир, що сидів на кормі, і матрос-доброволець спереду. Було ще зовсім темно. Матрос, виконуючи наказ капітана, чимдуж гріб у напрямі до Менк’є. А втім, усякий інший шлях був і неможливий.

В човен поклали трохи провізії — мішок сухарів, шматок копченої яловичини і барильце з водою.

В той момент, коли човник виходив у море, Ла В’євіль, жартуючи навіть перед загином, перехилився через борт корвета і кинув човнові прощальне:

— В цій посудинці добре рятуватися, а тонути — прямо чудово.

— Годі сміятися, пане, — сказав лоцман.

Відстань між корветом і човном хутко більшала.

Вітер і хвиля були сприятливі для гребця, і маленьке суденце швидко линуло у сутінках, час від часу зникаючи за великими валами.

Над морем нависло якесь гнітюче чекання.

Раптом у цій всеосяжній і тривожній тиші океану почувся голос, підсилюваний рупором. Здавалось, наче з-під мідної маски лунає голос актора античної трагедії; він здавався майже нелюдським.

Це говорив капітан Буабертло.

— Королівські моряки, — крикнув він, — підійміть білий прапор на грот-щоглі. Ми востаннє бачитимемо сьогодні, як сходить сонце.

І гарматний постріл пролунав з корвета.

— Хай живе король! — закричав екіпаж.

Тоді з глибини обрію пролунав Інший клич, далекий, ледве чутний, проте виразний:

— Хай живе Республіка!

І гуркіт, подібний до гуркоту трьохсот громів, прокотився над глибинами океану.

Бій почався.

Море вкрилося димом і вогнем.

Від ядер, що падали в воду, з усіх боків здіймалися над хвилями стовпи водяної піни.

"Клеймор" став плювати вогнем на вісім кораблів. Водночас ескадра, згрупувавшись півмісяцем круг "Клеймора", палила з усіх своїх батарей. Обрій вкрився загравою. Немов вулкан устав з дна моря. Вітер гойдав увесь цей безмежний пурпур бою, у якому, немов привиди, то зникали, то знову з’являлись кораблі. На першому плані чорним скелетом вимальовувався на цьому червоному фоні корвет.