Паперові міста - Грін Джон Майкл
Марго взяла другу рибину, зубами зняла ковпачок з ручки і нашкрябала так, що на її почерк було зовсім несхоже:
Любов МШ до тебе: згодована рибам.
— Не глуши мотору, — звеліла вона й наділа бейсболку Джейсона козирком назад.
— О'кей, — погодився я.
— Будь готовий, — додала Марго.
— О'кей, — знову сказав я, відчувши, що в мене знову закалатало серце.
Вдих через ніс, видих через рот, вдих через ніс, видих через рот. Тримаючи в руках рибу і балончик з фарбою, Марго відчинила хвіртку і бігом кинулася через величезний газон Вортингтонів, потім сховалася за дубом. Звідти помахала мені рукою, я теж помахав у відповідь, потім вона глибоко вдихнула повітря, надувши щоки, і видихнула, а тоді кинулася вперед.
Але вона встигла зробити лише крок, як будинок засвітився, мов міська ялинка на Різдво, і завила сирена. У мене промайнула думка просто кинути Марго напризволяще, але я все ж таки лишився на місці, вдихаючи через ніс, видихаючи через рот, — а вона вперто бігла до будинку. Нарешті шпурнула рибину у вікно, але сигналізація верещала так голосно, що гуркіт розтрощеної шибки я ледве розчув. А потім вона — це ж Марго Рот Шпігельман! — охайно вивела букву "М" на нерозбитій шибці. І тільки після цього кинулася до авта, а я одну ногу тримав над педаллю газу, другу — над педаллю гальма, і "крайслер" у ту мить став справжнім породистим скакуном. Марго мчала так швидко, що з неї злетіла бейсболка; Марго з розгону плигнула в авто, і я зірвався з місця, ще вона й дверцят не зачинила.
Я пригальмував біля знаку "стоп" у кінці вулиці, й Марго запротестувала:
— Якого біса? Вперед, вперед, вперед.
— А, звісно…
Я вже забув, що всю свою обережність пустив за водою. Всі три інші знаки "стоп" у Касавіллі я проїхав без зупинки і вже виїхав на Пенсильванія-авеню, аж повз нас пролетіла поліцейська машина з увімкнутою мигавкою.
— Ох, це навіть для мене занадто! — сказала Марго. — За твоєю шкалою напруги у мене теж трохи прискорився пульс.
— Боже мій, невже ти не могла залишити йому рибу в машині? Або під дверима?
— Ох, К., ми град на них повинні наслати, а не дощик.
— Заспокой мене, що пункт восьмий не такий жахливий.
— Не хвилюйся. Восьмий — дитячі забавки. Їдьмо назад у Джеферсон-парк. До Лейсі. Ти ж знаєш, де вона мешкає?
Я знав, хоча, бачить Господь, Лейсі Пембертон ніколи в житті не опустилася б до того, щоб запросити мене до себе. Вона мешкала з протилежного боку Джеферсон-парку, за милю від мене, в гарній квартирі над крамницею канцтоварів — у тому самому кварталі, де колись жив той мертвий чолов'яга. Я бував у цьому будинку, на третьому поверсі, у друзів моїх батьків. І я знав, що він оточений двома парканами з замкненими хвіртками. Я розумів, що Туди не залізти навіть Марго Рот Шпігельман.
— То Лейсі повелася погано чи порядно? — запитав я.
— Лейсі повелася винятково погано, — озвалася Марго, знов поглядаючи у вікно і не дивлячись на мене, тож я ледве її чув. — Узагалі-то ми з нею з дитячого садка дружили.
— І?
— І вона мені про Джейса не сказала. Але справа не тільки в цьому. Я подумала і зрозуміла, що вона — просто жахлива подруга. Ну от, наприклад, як тобі здається, я гладка?
— Боже мій, ні, звісно, — відказав я. — Ти…
Я хотів сказати: "…не худа, але в цьому ж і полягає твоя привабливість — у тому, що ти на хлопця не схожа", але стримався.
— Ну, зайву вагу тобі скидати точно не треба.
Вона зареготала і махнула рукою, додавши:
— Та тобі просто подобається моя величезна дупа!
Я на мить відірвався від дороги і подивився на Марго, чого робити не слід було, бо вона прочитала на моєму обличчі все: по-перше, я б не назвав її величезною; а по-друге, її дупця дуже приваблива. Але справа не тільки в цьому. Адже особистість Марго невіддільна від тіла Марго. Неможливо бачити щось одне. Наприклад, ти дивишся в її очі й бачиш їхню блакить, а в блакиті — саму Марго. Зрештою, не можна сказати, що Марго Рот Шпігельман гладка чи худа, це все одно як сказати, що Ейфелева вежа гарна чи негарна. Краса Марго — суцільна досконалість, неторкана й недоторканна.
— Але вона завжди намагається ущипнути, — провадила Марго. — "Я дала б тобі ці шорти поносити, але на тобі, напевно, вони будуть не дуже". Або: "Яка ж ти зухвала, я захоплююся, як ти закохуєш у себе хлопців тільки за твій характер". Вона повсякчас отак до мене нишком докопується. Я навіть згадати не можу, коли вона щось про мене говорила без докопання.
— Докопування.
— Спасибі, Занудо МакМагістре Граматург!
— Граматист.
— Боже мій, я тебе зараз уб'ю! — засміялася Марго.
Я обігнув Джеферсон-парк, щоб не проїжджати повз наші з нею домівки, — наші батьки могли прокинутися і побачити, що нас немає. Ми проїхали вздовж озера (Джеферсон-лейк), потім через Джеферсон-корт і опинилися в такому собі центрі Джеферсон-парку, який лякав своєю порожнечею і тишею. Перед японським рестораном ми побачили чорний джип Лейсі. Зупинилися оддалік, навмисно пошукавши місцину без ліхтаря.
— Подай мені, будь ласка, останню рибину, — попросила Марго.
Я був радий її позбутися, бо вона вже почала смердіти. Марго своїм нормальним почерком написала на обгортці:
твоя Дружба з мш згодована Рибам.
Ми йшли так, щоб не потрапляти під ліхтарі, намагаючись при цьому вдавали, ніби просто гуляємо, — наскільки це можливо, коли у одного (у Марго) в руках величезна загорнута в папір рибина, а у другого (у мене) балончик з синьою фарбою. Загавкав собака, ми обоє завмерли, але незабаром усе стихло, і ми підійшли до машини Лейсі.
— Тут усе не так просто, — заявила Марго, виявивши, що дверцята замкнені.
Вона дістала з кишені шматок дроту і за хвильку відімкнула замок. На мене її майстерність справила належне враження.
Марго залізла на водійське сидіння і відчинила мені пасажирські двері.
— Допоможи, — прошепотіла вона.
Удвох ми підняли заднє сидіння. Марго кинула туди рибину, потім полічила до трьох, ми водночас випустили сидіння з рук, і воно розчавило рибину. Тельбухи луснули з жахливим звуком. Я дозволив собі пофантазувати на тему, як смердітиме в бездоріжнику після того, як він день постоїть на сонечку, і, визнаю, мене охопив захват.
Потім Марго попросила:
— Намалюй "М" за мене на даху.
Кивнувши, я виліз на задній бампер, нахилився і швидко вивів велетенську "М" на даху бездоріжника. Загалом я проти вандалізму. Але ще більше я проти Лейсі Пембертон — і це мене пересилило. Я зістрибнув з авта і побіг назад до мінівена. Поклавши руки на кермо, я побачив свого вказівного пальця — він був синій. Підняв його, показуючи Марго. Вона усміхнулася і показала мені свого синього пальця, а потім торкнулася ним мого. Я відчув дотик її ніжної синьої шкіри, і мій пульс відмовився сповільнюватися.
Після досить тривалої паузи Марго сказала:
— Пункт дев'ятий — центр.
Була 2:49 ночі. Ніколи ще в своєму житті я не почувався таким бадьорим.
6
Туристи в центр Орландо ніколи не ходять, бо там нічого немає, тільки декілька хмарочосів, що належать банкам і страховим компаніям. Вночі й у вихідні там узагалі не буває людей, хіба що купка жалюгідних відвідувачів якогось нічного клубу. Ведучи авто лабіринтом вулиць з одностороннім рухом, я помітив людей, що спали лежачи на тротуарі або сидячи на лавках. Марго відчинила вікно, і в салон повіяло важке тепле повітря — було якось не по-нічному гаряче. Вітер розкуйовдив її солом'яні коси, звіяв пасма на обличчя. Навіть незважаючи на присутність Марго, серед цих величезних, порожніх будівель я почувався самотньо, ніби прийшов кінець світу, а я вцілів, і світ тепер належить мені, цілий нескінченний світ — мій, і я — його дослідник.
— Ми просто катаємося? — поцікавився я.
— Ні,— відказала Марго. — Я намагаюся знайти будівлю банку "СанТраст"[9]. Вона поруч зі "Спаржею".
— А, — бодай щось я міг сказати до діла, — це на півдні.
Я поминув кілька кварталів, а потім звернув. Марго зраділа: перед нами таки була "Спаржа".
Це не стебло спаржі, й навіть не зі спаржі воно зроблене. Це скульптура, страшенно схожа на тридцятифутову спаржу, хоч її ще порівнюють з:
1) зеленим скляним бобовим деревом;
2) абстрактним зображенням дерева;
3) зеленішим, склянішим і бридкішим Монументом Вашингтона[10];
4) велетенським зеленим фалосом зеленого велетня.
В будь-якому разі, це геть не схоже на Вежу світла, як офіційно називається скульптура. Я зупинився перед стоянковим лічильником і обернувся до Марго. Вона дивилася вперед, в нікуди, поза "Спаржу", — я лише на мить зловив її порожній погляд. І вперше подумав, що з нею може бути щось негаразд. Не тільки "мій хлопець козел", а дещо серйозніше. Мені слід було щось сказати. Причому сказати по порядку: одне, потім друге, потім третє. Але я сказав ось що:
— Можна запитати, навіщо ти мене до "Спаржі" припровадила?
Марго, обернувшись до мене, посміхнулася. З її вродою навіть фальшива посмішка видається переконливою.
— Треба перевірити, як успіхи. Найкраще це робити з висоти "СанТрасту".
Я закотив очі.
— Оце вже нізащо! Ти обіцяла ніяких проникнень зі зломом.
— Це буде проникнення без злому, бо двері не зачинені.
— Марго, це смішно. Звіс…
— Визнаю, що сьогодні вночі ми вже здійснювали правопорушення. Ми проникли до Бекки, а у Джейса здійснили злом. А тут знову буде просто проникнення. Одночасно проникнення зі зломом не було. Так, нас можуть звинуватити і в проникненні, і в зломі, але в "проникненні зі зломом" — ні. Тож я обіцянки дотрималася.
— Я не сумніваюся, що у них тут охорона… — відказав я.
— Є охоронець, — сказала вона, відстібаючи пасок безпеки. — Певна річ, як же без цього. Його звати Гас.
Ми увійшли в центральні двері. За величезним напівкруглим столом сидів парубок у формі охоронця, з ріденькою борідкою.
— Привіт, Марго, — привітався він.
— Як життя, Гасе?
— А це що за хлопчина?
"МИ ОДНОГО ВІКУ!" — хотілося крикнути мені, але я вирішив, що краще нехай переговори провадить Марго.
— Це мій колега К. К., познайомся, це Гас.
— Як справи, К.? — запитав він.
"Знаєш, ми тут катаємося, розкидаємо по всьому місту дохлу рибу, б'ємо вікна, фотографуємо голих молодиків, вдираємося в діловій хмарочос о чверть на четверту ранку тощо".
— Нормально, — відказав я.
— Ліфти на ніч вимикаються, — сказав Гас. — Довелося о третій вимкнути.