Українська література » Зарубіжна література » Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Читаємо онлайн Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Їх купували в іншому американському закладі, суміші аптеки та ресторану, де вбраний у біле власник по-змовницьки вручав їх покупцеві, наче позбавлений сану католицький священик, який вчиняє символічне вбивство немовляти.

— Хочеш шоколадного пирога до кави? — запитав я.

— Великий шматок. І вже, ще перед кавою. Зима робить мене ненаситною. Коли на вулицях лежить сніг, шоколадний пиріг — для мене найкращі ліки.

Я підвівся, витягнув із потаємної кишені у валізі електроплиту і поставив на неї алюмінієвий чайник із водою. Потім закурив сигару "Вайт Оул", щоб запах кави менше було чути в коридорі. В номері заборонено було готувати їжу, хоча жодної небезпеки в цьому не було, бо ніхто тим і не переймався. Але коли Наташа приходила до мене, я старався бути обережним. Коридорами готелю, скажімо, міг шастати його невидимий власник. Він ніколи цього не робив, але саме тому я і пильнував. Те, чого ніколи не траплялося з нормальними людьми, у моєму житті ставалося надто часто — це був один із неписаних законів еміграції.

Коли я наливав каву, у двері постукали — тихо, але наполегливо.

— Сховайся під моїм пальтом, — сказав я. — 3 ногами і головою. Погляну, що там.

Я повернув ключ у замку і прочинив двері. На порозі стояла пуерториканка. Вона приклала палець до губ.

— Поліція, — прошепотіла вона.

— Що?

— Унизу. Троє чоловіків. Пильнуйте! Можливо, вони піднімуться нагору. Обшук готелю. Обережно!

— Що сталося?

— Ви самі? Тут немає жінки?

— Ні, — відповів я. — Поліція тут саме тому?

— Не знаю. Думаю, через Мелікова. Але точно невідомо. Мабуть, обшукуватимуть номери. Якщо знайдуть жінку, то заберуть.

"У ванну, — подумав я швидко. — Але якщо поліція влаштує облаву і знайде Наташу у ванній, буде ще гірше. Спуститися вниз, у вестибюль, вона вже не могла, якщо шпики вже там. Прокляття, що ж робити?"

Раптом я швидше відчув, ніж побачив її біля себе. Хтозна, як їй вдалося так швидко вдягнутися. Вона навіть встигла почепити на голову шапочку і була спокійна і незворушна:

— Меліков. Вони його схопили.

Пуерториканка зробила їй знак:

— Швидше! Вона йде в мій номер, а Педро — сюди. Ясно?

— Так.

Наташа швидко роззирнулася.

— До зустрічі, — і пішла за жінкою.

З темного коридору випірнув мексиканець Педро. Він защіпав підтяжки і зав'язував краватку.

— Buenas Tardes, Senor. Так буде краще.

Я зрозумів. Якщо прийде поліція, то Педро — мій гість, а Наташа перебуде в пуерториканки. Набагато простіше, ніж драматична англосаксонська втеча через вікно в туалеті, а потім — по закрижанілих дахах. По-латинському просте рішення проблеми.

— Сідайте, Педро, — сказав я. — Сигару?

— Дякую. Але ліпше цигарку. Дуже дякую, Senor Роберто. Але в мене е власні.

Він нервувався.

— Документи, — пробурмотів він. — Буде біда. Сподіваюся, вони не прийдуть.

— У вас нема документів? Скажете, що забули.

— Буде біда. У вас нормальні документи?

— Так. Цілком пристойні. Але кому подобається спілкуватися з поліцією? — Я й сам добряче нервувався. — Може, чарку горілки, Педро?

— Заміцний напій як на таку ситуацію. Краще мати ясну голову. Але я залюбки вип'ю кави, Senor!

Я налив йому кави. Педро швидко її випив.

— Що з Меліковим? — запитав я. — Ви щось знаєте?

Педро різко хитнув головою. Тоді нахилив її вбік, заплющив очі, підняв руку і приклав її до носа так, наче щось вдихає. Я зрозумів.

— Ви у це вірите?

Він стенув плечима і розвів руками. Я пригадав Наташині натяки.

— Що я можу для нього зробити?

— Нічого, — відповів Педро, простеживши за мною поглядом. — Хіба що тримати язик за зубами, інакше Мелікову буде тільки гірше.

Я спакував плиту у валізу й обдивився кімнату, перевіряючи, чи Наташа не залишила ніяких слідів. Безшумно відчинивши вікно, викинув із попільнички два недопалки зі слідами червоної помади. Тоді прокрався до дверей, відчинив їх і прислухався до звуків, що долинали знизу.

У готелі було тихо, мов у могилі. З вестибюля долітало якесь невиразне бурмотіння. Потім я почув, як хтось піднімається сходами. Я відразу впізнав поліцію. У цій справі я був експерт, оскільки достатньо часто чув такий тупіт у Німеччині, Бельгії та Франції. Я швидко зачинив двері. Ідуть.

Педро кинув цигарку.

— Піднімаються нагору, — сказав я.

Він підняв цигарку з підлоги:

— У номер Мелікова?

— Побачимо. Чому ви думаєте, що поліція робитиме обшук?

— Щоб хоч щось знайти.

— Без ордеру?

Педро знову стенув плечима:

— Ордер? Нащо він їм? Ідеться ж про бідняків.

— Атож.

Цього варто було очікувати. Чому в Нью-Йорку мало бути інакше, ніжу всьому світі? Я б мав це знати. У мене були пристойні документи, але не ідеальні. У Педро, мабуть, теж. Щодо пуерториканки я так само сумнівався. Тільки до Наташиних документів придертися не могли. Її б відпустили. А нас усіх перевіряли б довго. Я врізав великий шматок нашого шоколадного пирога і запхав собі до рота. У всіх відділках поліції годували препогано.

Я визирнув у вікно. Навпроти світилося у кількох вікнах.

— Де кімната вашої подруги? — запитав я Педро. — Її звідси видно?

Він підійшов до мене. Його кучеряве волосся пахло солодкавою олією. На потилиці виднівся шрам від фурункула. Він глянув нагору.

— Над нами. Поверхом вище. Звідси не видно.

Нам довелося дуже довго чекати. Час від часу прислухалися. Але в коридорі була цілковита тиша. Напевно, кожен мешканець готелю знав, що щось сталося. Ніхто не спускався вниз. Нарешті, я почув важкі енергійні кроки згори. Вони стихли внизу. Я зачинив двері.

— Думаю, поліція вже йде. Обшуку не буде.

Педро пожвавився:

— І чому б їм не дати всім спокою? Кому заважають тих кілька грамів порошку, якщо вони ощасливлюють людей? Он на війні мільйони людей роздирають гранатами. А тут переслідують білий порошок так, наче це динаміт.

Я уважно глянув на нього, на його вологі очі, білки з голубуватим відтінком, і подумав, що й він сам полюбляє нюхнути.

— Ви вже давно знаєте Мелікова? — запитав я.

— Не дуже. Трохи.

Я замовк — хіба ж це моє діло? Думав, чи Мелікову можна якось допомогти. Але що тут поробиш, надто, якщо ти іноземець зі сумнівними документами.

Відчинилися двері. То була Наташа.

— Вони пішли, — сказала вона. — 3 Меліковим.

Педро підвівся. Зайшла пуерториканка:

— Ходімо, Педро.

— Дуже вам дякую, — сказав я їй. — Дуже дякую за вашу люб'язність.

Вона усміхнулася:

— Бідні люди завжди охоче допомагають одне одному.

— Не завжди.

Наташа поцілувала її у щоку:

— Ракель, дуже дякую за адресу.

— Що за адреса? — поцікавився я, коли ми залишилися самі.

— Де продають панчохи. Найдовші, які я тільки бачила. Такі важко знайти. Більшість занадто короткі. Ракель показала мені свої. Вони просто чудові.

Я не втримався від сміху:

— З Педро так цікаво не було.

— Звісно. Він боявся, бо теж нюхає. А тепер у нього проблема: доведеться шукати іншого постачальника.

— Меліков був постачальником?

— Думаю, не головним. Його змусив гангстер, якому належить цей готель. Інакше він би викинув Мелікова на вулицю. І той би ніколи не знайшов нової роботи, бо вже застарий.

— Для нього можна що-небудь зробити?

— Нічого. Це може тільки гангстер. Можливо, він допоможе йому вибратися. У нього дуже кмітливий адвокат. А зробити щось йому доведеться, щоб Меліков його не викрив.

— Звідки ти все це знаєш?

— Від Ракель.

Наташа озирнулася. А де подівся пиріг?

— Він ось тут. Я з'їв шматок.

Вона засміялася:

— На тебе з переляку напав голод? Правда?

— Ні. З обережності. Каву випив Педро. Може, тобі ще зварити?

— Думаю, я краще піду. Не варто гратися з вогнем. Хтозна, чи поліція не приїде знову.

— Добре, я відвезу тебе додому.

— Ні, залишайся. Може, там унизу сидить якийсь шпик. Якщо я буду сама, то скажу, що йду від Ракель. Які ж у нас пригоди! Правда?

— Мені їх уже забагато. Ненавиджу пригоди.

Вона засміялася:

— А я — люблю.

Я провів Наташу до сходів. Раптом їй на очі накотилися сльози.

— Бідний Владімір, — прошепотіла вона. — Бідна скалічена душа.

Швидко, з прямою спиною, вона пішла вниз по сходах. А я повернувся до своєї нори, побачив, який там панує безлад і взявся прибирати зі столу. Така робота завжди налаштовувала мене на меланхолійний настрій. Думаю, тому, що в цьому житті не існує нічого вічного, навіть цей проклятий шоколадний пиріг. У пориві несподіваної люті я відчинив вікно і викинув рештки на подвір'я. Хай хоч кішки посвяткують, якщо моє свято вже закінчилося. Без Мелікова готель відразу став пусткою. Я спустився вниз. Там нікого не було. Люди уникають місць, де побувала поліція, наче вони заражені чумою. Я трохи почекав і навіть взявся читати старий номер "Тайм", що його покинув тут якийсь гість, але мене роздратувало всезнайство цього журналу: вони знали більше за самого Господа Бога, і все було розфасовано в готові маленькі пакетики з точними, але химерними заголовками. Я прошмигнув по раптово осиротілому вестибюлю і подумав, що людину цінуєш тільки тоді, коли її більше нема —неймовірно тривіальна і тому така гнітюча правда. Я думав про Наташу і що відтепер буде важче таємно приводити її у номер. Я впадав у щораз сильнішу меланхолію і почувався, як діжка з водою під час зливи, — мене дедалі дужче охоплювало співчуття до самого себе. То був похмурий день, перед моїм внутрішнім зором промайнула низка колишніх прощань, тоді я подумав про майбутні і відчув себе геть жалюгідно, бо не бачив жодного виходу. Я боявся ночі, власного ліжка і моїх липких снів, боявся, що їм таки вдасться мене доконати. Я взяв пальто і пішов блукати вулицями білого морозного міста — хотів утомитися аж до знемоги. Пройшов угору по тихій П'ятій авеню і вийшов до Центрального парку. Вікна по обидва боки покинутих вулиць світилися, немов скляні труни, наче перед вітринами замерзла лавина льодового граду. Раптом я почув свої власні кроки, подумав про поліцію в готелі, про Мелікова у якійсь клітці, мене охопила страшенна втома і я пішов назад. Я йшов швидше і швидше, бо навчився таким чином зменшувати відчуття туги, але був занадто втомлений і не розумів — вдалося це мені чи ні.

32

Раптом події почали розгортатися дуже швидко. Тижні танули, як сніг на вулицях. Певний час я нічого не чув про Мелікова. Аж раптом одного ранку він з'явився знову.

— Тебе відпустили, — констатував я. — Усе минулося?

Він похитав головою:

— Мене відпустили під заставу.

Відгуки про книгу Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: