Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Тільки з таким командуючим можна досягти наміченої мети. І тому до його самодурства ставились поблажливо. Але поступово, в міру того, як ескадра посувалася вперед, приходило розчарування. Всі різкості командуючого в наказах, в сигналах, в особистих розмовах з командирами і офіцерами потроху руйнували його авторитет. Люди переконувалися в тому, що ця груба форма поводження зовсім не ховає з^ собою глибокого і проникливого розуму або організаторських здібностей. Тільки величезною самовпевненістю, що розвинулась у адмірала, можна було пояснити презирливе його ставлення до підлеглих.

Рожественський не щадив і чинів свого штабу і постійно третирував їх. Тільки двоє з них більш-менш вільно трималися з ним: старший флаг-офіцер лейтенант Свєнторжецький, і прийнятий на флагманський корабель як побутописець капітан 2-го рангу В. Семенов. Але й вони були для нього не більше, як додаткові органи — дві пари очей і дві пари вух. На підставі відомостей, які він діставав від цих двох офіцерів, адмірал часто складав свою думку про кораблі і командирів. Інші ж чини штабу зовсім не користувались його прихильністю й довір'ям. Будучи сам винятково владною натурою, він на будь-які поради своїх помічників дивився як на посягання на його прерогативи. І вони не наважувались застерегти командуючого від неминучих помилок, властивих самовдоволеним і обмеженим натурам. Взагалі, штаб підібрався з людей безвольних і безликих, але зате сповнених собачої відданості до адмірала: Вони створили з поклоніння йому особливий культ. Штаб перетворився на середостіння між флотом і командуючим, став його похідною канцелярією.

Особливо довелось принижуватись перед ним флаг-капітанові, або, висловлюючись по-сухопутному, начальникові штабу, капітанові 1-го рангу Клап'є де Колонгу. Згідно з військово-морським уставом, після командуючого він був першою особою на ескадрі. На обов'язку флаг-капітана лежало проводити в життя всі ідеї свого начальника, а для цього він мав бути знайомий з його оперативними планами. Але що зробив з ним Рожественський? Він не визнавав у ньому свого заступника, він звів його до ступеня підлабузника-лакея. Перш ніж піти з рапортом до свого пана, Клап'є де Колонг робив через його вістового рекогносцировку про настрій адмірала:

— Ну, братику, який сьогодні настрій у його превосходительства?

— Ніби нічого, ваше високоблагородіе.

Тільки діставши такі відомості, Клап'є де Колонг насмілювався наблизитись до адміральської каюти, але й тоді спочатку зупинявся перед нею, знімав з голови кашкет і, перехрестившись, шепотів слова молитви: "Пом'яни, господи, царя Давида і всю кротость його". Потім уже стукав одним тільки нігтем в страшні двері.

Одного разу йому потрібно було спішно про щось доповісти командуючому, який був у себе в каюті. На цей раз замість Петра Пучкова, який був відпущений на берег, тимчасово прислужував адміралові командирський вістовий. Коли Клап'є де Колонг глянув на його обличчя, що розпухло від адміральських кулаків, то зразу занепав духом.

— Значить, його превосходительство в поганому настрої?

— Біда, ваше високоблагородіе, розквасив мене зовсім. Клап'є де Колонг розгублено забурмотів:

— То що ж мені тепер робити? Адже у мене спішна справа до нього.

— Не можу знати, ваше високоблагородіе, а тільки краще не показуйтесь на очі. Весь кипить.

Термінова справа була відкладена до більш слушного часу.

Писар Устинов не раз заставав флаг-капітана в каюті в сльозах І8.

Адмірал, очевидно, думав про себе — коли він командуючий, то він усе, а інші офіцери та командири — ніщо. Його діло наказувати, розносити, карати, іноді хвалити кого-небудь, а підлеглі повинні працювати, слухатись, викручуватись із різних трудних ситуацій і покірно терпіти всі його образи. Ця людина вірила тільки в силу примусу. Він, як командуючий 2-ю ескадрою, бачив запоруку успіху лише в безперечній покорі всього флоту його волі. І в цьому засліпленні він подавляв усяку ініціативу свого штабу, своїх молодших флагманів, командирів суден і всього особового складу ескадри. Йому хотілося, щоб усі дивились на нього як на єдину людину, яка знає, що треба робити і як треба робити. Він сам зробив себе генієм. В цьому було його лихо. Поступово на грунті необмеженої влади він фатально йшов до того, що перетворював всіх на жалюгідних пішаків своєї примхи та самодурства. Він загіпнотизував себе певністю, що тільки в його руках тримаються всі нитки і що ескадра негайно розвалиться, коли він попустить віжки.

Правда, Рожественський мав залізну силу волі, але ця хороша якість при відсутності воєнного таланту тільки шкодила справі і завдавала всім горя.

— Чому він не стратив жодного матроса? — якось спитав я писаря Устинова.

— Зажди, після бою десятки їх висітимуть на реях. Чув я про це розмову в штабі. А ти думаєш, що адмірал подобрішав до нашого

брата?

— Нічого не було б дивного в цьому. Разом умирати йдемо. А це обставина дуже серйозна. Будь-який начальник може задуматися про своє ставлення до матросів.

— Тільки не Рожественський! — розсердившись, вигукнув Устинов.— У нього ненависть в крові. Але я думаю — не доведеться йому нікого страчувати. Коли він уціліє від японських снарядів, то його вб'ють свої ж матроси. Одне скажу про нього: раніш розбійників вішали на хрестах, а тепер навпаки — розбійникам вішають на груди хрести.

Писар, розповідаючи про лють адмірала, навів багато прикладів, з яких два особливо запам'яталися мені.

Під час стоянки в Носсі-Бе адмірал, проходячи якось по зрізу, побачив матроса, який неправильно лопатив палубу,—не вздовж, а впоперек настилу. Адмірал підкликав вахтового начальника і спитав, показуючи на матроса:

— Що він робить?

— Палубу лопатить, ваше превосходительство,— не задумуючись, відповів вахтовий начальник.

Адмірал затремтів, а його чорні, як антрацит, очі спалахнули злобою. Залунали викрики:

— Ви, лейтенанте Данчич, даєте мені ідіотську відповідь! Хто ви такий? Вахтовий начальник чи балерина, яка прогулюється по судну? Хіба не бачите, що цей дурень лопатить палубу впоперек настилу?

Адмірал з перекошеним обличчям кинувся до матроса, вихопив у нього дерев'яну лопату і всю її поламав об його голову.

Приблизно такий же випадок стався перед нашим приходом в бухту Ван-Фонг. Адмірал, піднімаючись на місток, почув, як один комендор, розмовляючи з своїм товаришем про обід, сказав:

— Хай начальство подавиться цією гнилою солониною, а я навіть не доторкнуся до неї.

Коли він помітив адмірала, було вже пізно. Комендорові довелося стати перед грізні очі начальника. Загриміли слова, роздільні, важкі, як чавунні гирі:

— Ти, негіднику, що базікаєш? Тобі шинки з горошком захотілось чи рябчиків у сметані?

Адмірал стояв на трапі, а комендор на палубі. Ноги першого були на рівні плечей другого. Винуватець, віддаючи честь, одкинув голову назад і завмер у моторошному чеканні. Адмірал сказав йому ще кілька слів, а потім своєю важкою ступнею, взутою в блискучий черевик, ударив його в обличчя і, не глянувши на свою жертву, піднявся на місток.

Комендор глухо крякнув і впав на палубу. Все обличчя його моментально перетворилося в криваве м'ясо. Він став на коліна і замотав головою, розбризкуючи по палубі червоні плями. З розпорядження вахтового начальника, його відвели в операційний пункт. Там уже з'ясували, що в оборонця батьківщини були розбиті передні зуби, розсічені губи і розтрощене перенісся.

На верхній палубі мокрою шваброю стерли криваві плями. Броненосець "Суворов" ішов далі. На містку, під розкинутим тентом, адмірал сидів у кріслі, розстебнувши кітель і підставляючи під легкий бриз волохаті труди, похмурий і стомлений, ніби вчинив важкий подвиг.

БІЛЯ ВОРІТ ЦУСІМИ

Вдень 13 травня погода значно покращала. Дощу не було, і вітер помітно вщухав. Хмари порідшали, появились сині просвіти, з яких раз у раз визирало сонце.

Ескадра наша наближалась до Корейської протоки. Хід її був дев'ять вузлів. Гадаючи, що через годину-другу зустрінемося з ворогом, всі приготувались до бою. Але, на наше здивування, на горизонті було порожньо. Тільки апарати бездротових телеграфів, ловлячи якісь незнайомі знаки, говорили про присутність ворога, який поки що ховався за далечінню. Очевидно, він провадив переговори з своїми розвідувальними суднами.

Сигналом командуючого було наказано крейсерам мати пари на п'ятнадцять, а броненосцям на дванадцять вузлів.

До обіду і всю другу половину дня робили еволюційне навчання, яке було першим після того, як приєднався до нас загін Небогатова. На "Суворове" раз у раз звивались у різній комбінації прапори. Рябіли різнокольоровими полотнищами і щогли інших суден, що повторювали сигнали флагмана. На містках була гарячка. Всі біноклі були спрямовані в бік броненосця, на якому перебував командуючий,— не проґавити б з виконанням того чи іншого його наказу. Однак і тут з жорстокою ясністю проявились наші недоліки. Ескадра, являючи собою зборище найрізнотипніших суден, лише з трудом перестроювалася в бойовий порядок.

Але в даному разі багатьох з нас цікавила інша справа. Чому це Рожественському раптом заманулося біля берегів Японії, перед самим боєм, зайнятися маневрами? Чому він раніш цього не робив, коли тільки приєднався до нас загін Небогатова? Адже тоді можна було б витратити на цю справу більше часу і нічого не трапилося б, якби навіть на дві доби ми прийшли пізніше в Корейську протоку. Невже командуючий забув про це? Ні, тут були у нього якісь свої міркування, про які ми можемо тільки догадуватись. Вчора вночі він навмисне уповільнив хід ескадри, а сьогодні марно провів кілька годин, займаючись еволюційним навчанням. Складалось враження, що ескадра наша навмисне затримується на останній стадії свого переходу. Якби не це, ми пройшли б найвужчу частину протоки, де лежить острів Цусіма, пізно вночі. А найімовірніше за все було, що де-небудь поблизу цього місця зосереджений японський флот. Можливо, що завдяки млистій ночі і чималому хвилюванню моря, яке заважало противникові розкинути сіть розвідувальних суден, ми проскочили б непомічені; можливе й інше — нас все одно розбили б. В усякому разі, гіршого за те, що з нами трапилось потім, не могло бути. Але всі розрахунки Рожественського зводились, очевидно, до того, щоб зустрітися з противником 14 травня і щоб битва сталася обов'язково в день коронації "його імператорської величності".

Деякі матроси, що дружили між собою, давали один одному свої домашні адреси, наказуючи при цьому:

— Коли що трапиться зі мною, то сповісти, друже, моїх родичів про все докладно.

— Гаразд.