Лоліта - Набоков Володимир
Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, — виявилось сумiшшю голосiв i грамофонної музики, що плинула з нижньої вiтальнi.
Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся великий товстун; двi чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга (майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на скраю тахти. Червонощокий добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс їм двi склянки з чимось з кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду.
Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Куїльтi". "Й добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити", зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки бара. "Вiн каже", вiдповiв їй червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж", проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок гри".
"Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун.
"Хочете пива?", спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку.
Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi.
Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Куїльтi, якого я зовсiм не чекав, виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко човгав, хляпаючи плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг — тепер вже назавжди.
"Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля вчорашнього — не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика заглушила решту його фрази.
Все це (подумав я) — кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для мене Клером Куїльтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших повози були щiльно запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись.
36.
Все, що за цим йде — доволi пласке й блiде. Я покотився пiд гору й за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнґтона. Макiнтош я залишив в будуарi, а дружка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що можливо генiальний хiрург змiнить власну кар'єру й разом з нею — хто знає — всю долю людства, тим, що воскресить Куривкувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже; хотiлось забути все це мерзоття, — й коли я в подальшому довiдався, що вiн не ожив, я тiльки одному зрадiв — не доведеться, отже, в думках стежити багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним його незугарними погiршеннями й операцiями, й увiнчаним, можливо, моїм вiзитом до нього з метою перевести його в реальнiсть тiлесностi зi стану примари. Апостол ома був не такий дурний. Та чи не дивно, що вiдчуття доторку, яке нескiнченно менше цiнується людиною, нiж зiр, не тiльки втрачається менш за все, але стає в критичнi моменти нашим головним, якщо не єдиним критерiєм дiйсностi. Я був просочений весь Куїльтi — весь просочений вiдчуттям нашої боротьби перед пролиттям кровi.
Шосе тепер тягнулось серед полiв. Менi спало на думку (не в знак якогось протесту, не в виглядi символу або чогось в цьому родi, а просто як можливiсть нового переживання), що як вже я порушив людський закон, чому б не порушити й кодекс дорожнього руху? Отже, я перебрався на лiвий бiк шосе, й перевiрив — як це? Виявилось вельми непогано. Таке собi приємне танення пiд ложечкою з лоскотом "вiдомого дотикання", плюс думка, що немає нiчого ближчого до спростування основних законiв фiзики, нiж навмисна їзда не по тому боцi. В цiлому, вiдчуваний мною прекрасний свербiж був на високому рiвнi пiднесення. Тихо, замислено, не швидше двадцяти миль на годину, я зглиблявся в дивний, дзеркальний свiт. Рух на шосе був не дужий. Випадковi авто, що проїжджали по їм наданiй вiд мене сторонi, оглушливо гудiли на мене. Стрiчнi ж повози вихляли, шарахались, i кричали зi страху. Скоро я вже наближався до бiльш населених мiсць. Проїзд крiзь червоне свiтло нагадував менi таємний ковток бургундського вина з часiв мого дитинства. Мiж тим, виникали ускладнення. Я був переслiдуваний i оточений. За тим, вперед мене, два патрульних вози розташувалися так, щоб зовсiм перетнути менi шлях.
Плавним рухом я завернув з шосе й, сильно стрибнувши два-три рази, вз'їхав угору по трав'янистому схилу, серед здивованих корiв, i там, тихесенько гойдаючись, зупинився. Щось вiд турботливого гегельянського синтезу поєднує тут двох покiйникiв.
Мене тутож мусили були витягти з авто (прощавай Iкаре, дякую за все, старий!), я-бо передчував задоволення вiддати себе до численних рук, i нiчим не сприяти їм, поки вони будуть нести мене, спокiйного, зручно розкинутого, лiниво всьому поступливого, як пацiєнт, i беручого дивну насолоду вiд власної в'ялостi й абсолютно надiйної пiдтримки з боку полiцiянтiв i представникiв швидкої допомоги. Й допоки я чекав, щоб вони пiдбiгли до мене на високий схил, я викликав подумки останнiй мiраж, образ сповнений здивування й надiї. Раз якось, скоро пiсля її зникнення, напад мерзенної нудоти змусив мене залишити машину на старiй, напiвзарослiй гiрськiй стежинi, яка то супроводжувала, то перетинала новеньке шосе, й усе пiстрявiла дикими айстрами оточеними розрiдженим теплом блiдо-блакитного дня наприкiнцi лiта. Пiсля корчiв вивергання, яке випнуло мене навиворiт, я сiв одпочити на валун, а за тим, на пiдставi, що свiже повiтря стане менi корисним, пройшов декiлька крокiв по напрямку до низького кам'яного парапету на стрiмчастому боцi шосе. Дрiбнi коники прискали з сухого придорожнього бур'яну. Тендiтна хмаринка нiби розгортувала обiйми, поступово плинучи до бiльш ґрунтовної хмари, що належала до iншої, лазур'ю напiвзатопленої системи. Коли я пiдiйшов до ласкавої прiрви, мене торкнуло звiдти мелодiйне поєднання звукiв, розлiзлих, як пара, над гiрничопромисловим мiстечком, яке було пiд моїми ногами в складцi долини. Можна було добачити геометрiю вулиць мiж квадратами червоних та сiрих стрiх, i зеленi димки дерев, i змiясту рiчку, й дорогоцiнний блиск мiського смiтника, й, за мiстечком, схрещення дорiг, креслячих темнi й свiтлi клаптi полiв, а за цим усiм — лiсисте громаддя гiр. Та яскравiше, нiж цi зустрiчнi, мовчазно радiснi фарби — адже є кольори й вiдтiнки, якi з умлiванням святкують свої зустрiчi — яскравiше й мрiйливiше для вуха, нiж вони для ока, було подвiйне тремтiння зiбраних звукiв, неперерваних i на мить при сходженнi своєму до гранiтної полицi, на якiй я стояв, витираючи мерзотного рота. Й раптом я збагнув, що всi цi звуки належать до одного роду, й що жодних iнших звукiв, крiм них, не пiдiймається з вулиць прозорого мiстечка. Читачу! Мелодiя, яку я чув, складалася зi звукiв граючих дiтей, тiльки з них, i таким криштальним було повiтря, що в мряючому злиттi голосiв, i величних, i мiнiатюрних, старанних i разом з тим чарiвливо близьких, прямодушно й дивно мiстичних, слух iнодi розрiзняв, наче звiльнений, майже членороздiльний вибух свiтлого смiху, чи брязкiт лопати або гримотiння лялькового вiзочка, та все було надто далеко внизу, щоб око могло помiтити якийсь рух на тонко витравлених по мiдi вулицях. Стоячи на високому схилi, я жадiбно слухав цi музикальнi вiбрацiї, цi спалахи окремих вигукiв на тлi рiвного рокотання, й тодi-то я зрозумiв, що пронизливо-безнадiйний жах не в тому, що Лолiти немає поряд, а в тому, що голосу її нема в цьому хорi.
Отже, ось моя повiсть. Я перечитав її. До неї налипли скравки кiсного мозку, є висохла кров, на неї сiдають красивi яскраво-смагардовi мухи. На тому чи iншому заворотi я вiдчуваю, як моє слизьке "я" бiжить вiд мене, до таких глибоких i темних вод, що нема волi туди лiзти. Я закамуфлював те, що могло б вразити когось iз живих. I сам я перебрав чимало псевдонiмiв, поки не вигадав особливо притаманний менi. В моїх нотатках є й "Отто Отто", й "Месмер Месмер" i "Герман Герман"... та чомусь менi здається, що обране iм'я краще за все виражає потрiбну ницiсть.
Коли я почав, п'ятдесят шiсть днiв тому, писати "Лолiту", — спочатку в шпиталi для психопа iв, де перевiряли мiй глузд, а пiсля в цiй обiгрiвнiй, хоч вельми подiбнiй до могили, темницi, — я мiркував, що використаю цiлком мої записи на судi, щоб врятувати, не голову мою, звичайно, а душу. Посеред працi, однак, я побачив, що не можу виставити на розгляд живу Лолiту. Я, може, скористаюся чимось iз моєї повiстi на закритих засiданнях, та її друк змушений вiдкласти.
З причин, якi можуть побачитись очевиднiшими, нiж вони є насправдi, я проти смертної кари; на цю думку пристануть, гадаю, мої суддi. Якщо б я постав, як пiдсудний, перед самим собою, я б присудив себе до тридцяти п'яти рокiв ув'язнення за розбещення малолiтньої й виправдав би себе в iншому. Та навiть так, Доллi Скиллер, мабуть, переживе мене дуже. Подальший вирок береться мною з усiєю законною силою й пiдтримкою пiдписаного заповiту; я бажаю, щоб цi нотатки були надрукованi лиш пiсля смертi Лолiти.
Таким чином нi тебе, нi мене вже не буде в живих на той час, коли читач розгорне цю книгу. Та допоки в мене кров грає ще в пишучiй руцi, ти є така ж невiд'ємна, як я, частина благословенної матерiї свiту, i я в змозi сполучитись з тобою, хоч я в Новому Йорку, а ти в Алясцi. Будь вiрна своєму Дiковi. Не давай iншим мужчинам торкати тебе. Не розмовляй з чужими.
Сподiюсь, що ти будеш любити своє дитинча. Сподiюсь, що це буде хлопчик.
Сподiюсь, що чоловiк твiй буде завжди добре з тобою поводитись, бо iнакше мiй привид його настигне, як чорний дим, як знавiснiлий колос, й розiтне його на шматки, нерв за нервом. I не жалiй К.К. Довелось вибрати мiж ним i Г.Г.
