Гра в бісер - Гессе Герман
І — ще раз кажу — живемо ми в ній як безтурботні, розніясені гості. Ми вже не хочемо нічого знати ні про страшні людські жертви, що стали її підвалиною, ні про болісний досвід, який ми дістали в спадок, ні про всесвітню історію, що зводила чи принаймні терпіла нашу будівлю; утримує й терпить нас досі і, можливо, терпітиме ще скількись касталійців і Магістрів після нас, проте колись завалить і поглине цю будівлю, як завалює і поглинає все, чому дала змогу вирости. Повертаючись від історії до сьогоднішнього дня і прикладаючи до нього щойно сказане, я доходжу такого висновку: наша система й Орден уже переступили вершину того розквіту й щастя, яке доля інколи з дивної примхи дарує чомусь гарному й досконалому. Ми хилимося до занепаду, який, можливо, ще затягнеться надовго, але принаймні нам уже не доведеться мати нічого величнішого, кращого й досконалішого, ніж ми мали досі, дорога йде вниз, історично, здається мені, ми вже дозріли до загибелі, і вона неодмінно настане, якщо не сьогодні й не завтра, то післязавтра. Я висновую це не тільки з надто суворої оцінки наших досягнень і можливостей, але насамперед із подій, що назрівають у зовнішньому світі. Настають критичні часи, всюди відчутні їхні прикмети, світ ладнається знов перемістити свій центр ваги. Готується зміна влади, вона не може відбутися без війни й насильства, з далекого Сходу насувається загроза не тільки моралі, але й життю та свободі. Хоч би як наша країна та її політика намагалися зберегти нейтралітет, хоч би який одностайний був наш народ (чого насправді немає) в своєму бажанні зберегти все в його теперішній формі й лишитися вірним касталійським ідеалам, намагання ці будуть марні. Вже тепер деякі члени парламенту при нагоді недвозначно натякають на те, що Касталія — надто велика розкіш для нашої країни. Як тільки виникне нагальна потреба озброюватися, хоча б лише для оборони, — а вона може виникнути швидко, — країні доведеться запровадити сувору економію, і, незважаючи на всю прихильність до нас уряду, більшість цих заходів відіб'ється на нас. Ми пишаємося тим, що наш Орден і стійкість духовної культури, яку він забезпечує, вимагають від країни не дуже великих жертв. Порівняно з іншими епохами, а особливо з епохою раннього фейлетонізму з її розкішно утримуваними вищими школами, з її силоюсиленною таємних радників та дорогих установ ці жертви справді невеликі і вже зовсім дрібні, якщо їх порівняти з тими коштами, які у войовничу добу поглинала війна й готування до неї. Але саме це готування до війни незабаром стане, мабуть, знов найвищим законом, у парламенті візьмуть гору генерали, і якщо народ буде поставлений перед вибором: або пожертвувати Касталією, або наразити себе на небезпеку війни й загибелі, то легко здогадатися, за що він 2буде голосувати. І тоді, безперечно, розквітне й войовнича ідеологія, а особливо захопить вона молодь. Запанує світогляд лозунгів, за яким учені й сама наука, латина й математика, освіта й культура духу матимуть право на існування лише остільки, оскільки вони зможуть служити воєнній меті.
Хвиля вже котиться, і колись вона змиє нас. Можливо, це добре і необхідно. Але спершу ми повинні, вельмишановні колеги, наскільки нам вистачить розуміння подій, наскільки нам вистачить прозірливості й мужності, скористатися тією обмеженою свободою намірів і вчинків, яка дарована людям і яка світову історію перетворює в історію людства. Ми можемо, якщо захочемо, заплющити очі на небезпеку, бо вона досить далеко; мабуть, ми, теперішні Магістри, все ще спокійно доживемо свого віку й спокійно зустрінемо смертну годину, перше ніж небезпека підступить ближче й стане видимою для всіх. Але я, та, певне, й не тільки я, не міг би з чистим сумлінням втішатися таким спокоєм. Я б не хотів безтурботно виконувати далі свої обов'язки й віддаватися Грі в бісер, заспокоюючи себе тим, що я не доживу до того лиха, яке має спіткати нас. Ні, помоєму, треба пам'ятати, що й ми, далекі від політики люди, належимо до світової історії і допомагаємо її творити. Тому я написав на початку своєї заяви, що вже нездатний працювати на своїй посаді так, як раніше, чи принаймні скоро стану нездатним, бо мені не сходить з думки небезпека, яка нависла над нами, і я не можу з собою нічого вдіяти. Хоч я забороняю своїй уяві малювати форми, які може прибрати для нас і для мене особисто це лихо, але не здатен заглушити в собі питання: що маємо зробити ми і що маю зробити я, щоб небезпека не застала нас зненацька? Дозволяю собі зупинитися на цьому докладніше.
Претензії Платона на те, що державою мають керувати вчені, навіть мудреці, я не поділяю. Світ за його часів був молодий. І Платон, хоч він і заснував своєрідну Касталію, був зовсім не касталійцем, а природженим аристократом, нащадком королівського роду. Щоправда, ми також аристократи й утворюємо окремий шляхетний стан, але ми аристократи духу, а не крові. Я не вірю, що колись пощастить виплекати породу людей, у яких шляхетність крові поєднувалася б із шляхетністю духу, — то була б ідеальна аристократія, але про неї поки що можна тільки мріяти. Ми, касталійці, хоч маємо розум і тверді моральні засади, панувати не здатні: якби нам довелося керувати країною, в нас не виявилося б тієї сили й наївної віри в свою місію, що потрібна справжньому правителеві, а крім того, ми б тоді швидко занедбали своє власне поле діяльності, про яке повинні найдужче дбати: культивування зразкового духовного життя. Щоб панувати, зовсім не треба бути дурним і брутальним, як часто думають зарозумілі інтелектуали, а треба мати непереборний потяг до діяльності, спрямований назовні, палке бажання злитися з своєю метою і, звичайно, певну сміливість і безоглядність у виборі шляхів до успіху, саме ті риси, яких учений — не будемо називати себе мудрецями — не має і не повинен мати, бо для нас споглядання важливіше, ніж дія, а у виборі засобів і методів для досягнення своєї мети ми навчилися бути якомога делікатнішими і обережнішими… Отже, керувати країною і віддаватися політиці — не наше призначення. Ми — фахівці досліду, розчленування й виміру, наша справа — оберігати і без кінця перевіряти наново всі абетки, таблиці множення й методи, творити еталони духовних мір і ваг. Певна річ, ми робимо багато всього іншого, можемо при нагоді бути й новаторами, першовідкривачами, шукачами пригод, завойовниками й рицарями нових тлумачень, проте найперший і найважливіший наш обов'язок, задля якого народ нас потребує й утримує, — це збереження в чистоті джерел знання. Можливо, в торгівлі, політиці абощо той, хто робить із чорного біле, часом і здобуде славу великого діяча або навіть генія, але в нас — ніколи.
Раніше, в бурхливі, так звані "великі" епохи, під час воєн і переворотів, від інтелектуалів не раз вимагали, щоб вони встрявали в політику. Особливо часто траплялося це наприкінці фейлетонної доби. Серед вимог тієї доби була й така: інтелект повинен служити політиці й війні. Так, як церковні дзвони перетоплювали на гармати, як зеленою шкільною молоддю поповнювали поріділі військові загони, так само й інтелект конфісковували і вживали для воєнної мети.
Звичайно, ми не можемо погодитися з такою вимогою. Ніхто не буде сперечатися про те, що в годину скрути вченого можна забрати з кафедри чи від письмового столу й послати солдатом на поле бою, що за певних обставин він має зголоситися туди добровільно і, нарешті, що у виснаженій війною країні вчений повинен бідувати й навіть голодувати так, як і всі. Чим вища освіта в людини, чим більшими привілеями вона користується, тим більші жертви має приносити в разі потреби; ми сподіваємося, що колись ця істина стане незаперечною для кожного касталійця. Та якщо ми готові принести в жертву народові, коли він опиниться в небезпеці, свій добробут, свої вигоди, своє життя, то це ще не означає, що ми готові принести в жертву сьогоднішнім інтересам народу чи генералів і самий дух, традиції, мораль нашого інтелектуального братства. Той, хто ухиляється від праці, жертв і небезпек, що судилися його народові, — просто боягуз. Але ще більший боягуз і запроданець той, хто зраджує принципи духовного життя задля матеріальних інтересів, хто, наприклад, погоджується, щоб можновладці вирішували, скільки буде двічі по два! Бо жертвувати любов'ю до істини, інтелектуальною чесністю, вірністю законам і методам духу задля якихось інших інтересів, хай то навіть будуть інтереси батьківщини, — запроданство. Коли в боротьбі інтересів і лозунгів виникне небезпека, що істину можуть знецінити, викривити й піддати насильству, як і окрему людину, як мову, як мистецтво, як усе органічне й досконало виплекане, тоді наш єдиний обов'язок — опиратися цьому й рятувати істину, тобто наше прагнення до істини, як найвищий символ віри. Вчений, що з трибуни, з кафедри чи в книжках свідомо каже неправду, свідомо підтримує брехню й фальсифікацію, не тільки виступає проти основного закону природи, але й, крім того, хоч би якими актуальними здавались його слова, робить своєму народові не послугу, а велику шкоду, отруює йому повітря й землю, їжу й питво, мислення й почуття справедливості і допомагає всім лихим, зловорожим силам, що загрожують народові загибеллю.
Отже, касталієць не повинен ставати політиком: хоч у хвилину скрути він зобов'язаний жертвувати собою, але ніколи не має права жертвувати вірністю духові. Дух добродійний і благородний тільки тоді, коли він кориться істині; якщо ж він зраджує її, втрачає шанобу до неї, стає піддатливим і продажним, — то це вже диявол у потенції, щось багато гидотніше за ниці тваринні інстинкти, бо в них усе ж таки є крихта природної невинності.
Хай кожен з вас, шановні колеги, сам поміркує про те, що повинен робити Орден, коли над країною і над ним самим нависне небезпека. Про це можуть бути різні думки. Я теж маю свою думку: добре зваживши всі порушені тут питання, я склав собі чітке уявлення, в чому полягає мій власний обов'язок і до чого я маю прагнути. Це й спонукало мене звернутися з особистим проханням до шановної Колегії, і ним я закінчу свій меморандум.
З усіх Магістрів, що утворюють нашу Колегію, я як Magister Ludi найменше стикаюся з зовнішнім світом, бо моє поле діяльності особливе, відмінне від інших.
