Світ Софії - Гордер Юстейн

Ця напруга зникає, коли зароджується третя думка, яка акумулює те найкраще, що було у двох попередніх. Цей процес Геґель назвав діалектичним розвитком.

— А приклад?

— Можливо, ти пам'ятаєш, як досократики дискутували про праматерію та зміни...

— Було щось таке.

— А елліністи твердили, що жодна зміна не є можливою. У результаті вони були змушені заперечити існування будь-яких змін, хоча постійно фіксували їх своїми органами чуття. Елліністи відстоювали певнй погляд, який Геґель назвав позицією.

— І що з того?

— Щоразу на противагу висунутому сформульованому твердженню виникає протилежне йому твердження. Геґель назвав це запереченням. Запереченням елліністичної філософії була концепція Геракліта, який казав, що "усе тече". Тепер виникла напруга між двома діаметрально протилежними способами мислення. Однак ця напруга "знялася", коли Емпедокл висловив думку, що і ті, і ті мають в дечому рацію, а в дечому помиляються.

— Потроху мені починає яснішати в голові...

— Елліністи мали рацію, твердячи, що ніщо не змінюється, їхня помилка полягала у запереченні ролі наших відчуттів. Геракліт вважав, що ми можемо довіряти нашим відчуттям, і мав рацію, зате помилявся, кажучи, ніби усе тече.

— Бо ж існує більше, ніж одна основна матерія. Матерії не змінюються, змінюються тільки взаємозв'язки між ними.

— Правильно. Твердження Емпедокла, котрий поєднав обцдва протилежні погляди, Геґель назвав запереченням заперечення.

— Що за слова!

— Три етапи пізнання — це теза, антитеза та синтези. Можна, наприклад, сказати, що раціоналізм Декарта був тезою, йому протиставлялася емпірична антитеза Юма. Ці суперечності, тобто напругу між двома протилежними поглядами, нейтралізувала синтеза Канта. В одному Кант визнав рацію за раціоналістами, а в іншому — за емпіриками. Він вказав також на важливі помилки обох сторін. Але ж історія не закінчилася разом із Кантом. Тепер "синтеза" Канта стала вихідною точкою для створення нового триланкового ланцюга. Бо "синтеза" знову протиставляється новій "антитезі".

— Це надто теоретично.

— Справді, тут багато теорії. Але Геґель не мав наміру упхати історію в якусь "схему". Він був переконаний, що такий діалектичний візерунок вдасться відчитати зі самої історії. Підкреслював, що відкрив певні закони розвитку розуму чи ходу "світового духа" крізь історію.

— Розумію.

— Однак діалектику Геґеля можна застосовувати не тільки до історії. Навіть дискутуючи про щось, або над чимось розмірковуючи, ми думаємо діалектично. Намагаємося виявити хиби у цьому способі мислення. Геґель назвав це "негативним мисленням". Виявивши вади у конкретному способі мислення, можемо відсіяти і зберегти найвартісніше з нього.

— Наприклад?

— Коли соціаліст та правий сідають разом, щоб вирішити проблеми суспільства, дуже швидко стане помітною напруга, яка виникла між їхніми способами мислення. Це не означає, що один в усьому має рацію, а другий в усьому помиляється. Фактично обоє потроху мали рацію і помилялися. Під час дискусії вони виберуть найпереконливіші аргументи обох сторін.

— Хотілось би сподіватися.

— Однак, коли ми знаходимося в розпалі такої дискусії, не так легко визначити найрозумніший аргумент. Що істинне, а що помилкове, розсудить тільки історія. "Розумне" є "життєздатним".

— Тобто, що продовжує жити, те й має рацію.

— Або навпаки: те, що є правильним, те й продовжує жити.

— Чи не маєш прикладу для мене?

— 150 років тому розгорілася боротьба за рівноправність жінок. Але було й чимало противників. Якщо ми сьогодні розглянемо аргументи обох сторін, неважко буде збагнути, які з них були розумнішими. Та не варто забувати, що ми "мудрі заднім числом". З'ясувалося, рацію мали ті, хто боровся за рівноправність. Не один нині почервонів би від сорому, якби чорним по білому побачив, яких поглядів дотримувався у цьому питанні його дідусь.

— Я теж так гадаю. А якої думки притримувався сам Геґель?

— Про рівноправність?

— Про що ж іще ми говоримо?

— Хочеш почути цитату?

— Звичайно.

— "Різниця між чоловіком і жінкою така ж, як між твариною та рослиною, — писав він. — Тварина більше відповідає чоловічому, рослина жіночому характерові, адже вона — це радше покійливий розвій; непевніша неповторність її відчуттів перетворилася на принцип. Якщо жінка на чолі уряду, то держава у небезпеці, бо чинять жінки не за загальними потребами, а за випадковими потягами чи поглядами. Невідомо, що саме формує жінку, либонь, світ уяви, радше життя, а не здобування знань. Тим часом як чоловік досягає свого становища лише на основі здобутків мислення і численних технічних спроб".

— Дякую, досить. Не хочу більше чути подібних цитат.

— Але ця цитата є блискучим прикладом того, як постійно змінюється наше уявлення про "розумне". Геґель також був дитям свого часу. І ми не виняток. Багато з того, що є сьогодні для нас "само собою зрозумілим", не витримає випробування історією.

— Маєш приклад?

— Для цього випадку, на жаль, я прикладу не маю.

— Чому ж?

— Мені б довелося вказати на те, що у цю мить уже змінюється. Я не можу, наприклад, стверджувати, що нерозумно їздити машиною, бо автотранспорт забруднює навколишнє середовище. Багато хто зараз так уже думає. Отож, це був би невдалий приклад. Чимало з того, що ми сприймаємо як очевидне, стане перед судом історії.

— Розумію.

— Зауважимо інше: власне те, що багато чоловіків у часи Геґеля висловлювали такі гострі судження про меншевартість жінок і прискорило їхнє визволення.

-Як це?

— Вони висунули "тезу", тобто "позицію". Причиною того, що їм взагалі довелося зайняти якусь позицію, був початок бунту жінок. Бо ж не треба відстоювати свою позицію у тому, з чим усі погоджуються. Що гостріше висловлювалися чоловіки про жіночу меншовартість, то сильнішою ставала "антитеза", заперечення.

— Здається, я розумію.

— Скажеш, напевно, добре мати енергійних противників. Чим екстремальніші погляди, тим сильнішою стає протилежна реакція. Як то кажуть, "на чий млин вода".

— Відчуваю, як мій млин почав енергійно крутити лопа-стями.

— У чисто логічному чи філософському сенсі існує напруга між двома поняттями.

— Наприклад!

— Коли я замислююся над поняттям "бути", то неодмінно мушу ввести протилежне поняття "не-бути". Неможливо розмірковувати над тим, що ти існуєш, не згадавши наступної миті, що не існуватимеш завжди.

Напруга між поняттями "бути" і "не-бути" зникне разом з поняттям "буде". Бо те, що має бути, означає, що воно є і водночас ще не є.

— Розумію.

— Розум Геґеля є динамічним розумом. Дійсності властиві суперечності, отже, опис дійсності також має бути суперечливим. Наведу тобі приклад: кажуть, данський фізик-атом-ник Нільс Бор повісив над входом до своєї домівки кінську підкову.

— На щастя.

— Це ж забобон, а Нільса Бора аж ніяк не можна назвати забобонним. Одного разу фізика відвідав друг. "Ти ж не віриш у такі речі", — сказав колега. "Ні, — відповів Нільс Бор, — але я чув, що це діє".

— У мене немає слів.

— Але відповідь була діалектичною, дехто сказав би навіть — суперечливою. Нільс Бор, як і норвезький поет Вінье, був відомий своїм "іронічним" світоглядом. Він сказав приблизно таке: "Існує два типи істини: поверхові істини, чия протилежність однозначно хибна, і глибокі істини, протилежні судження до яких у тій же мірі істинні".

— Які б це мали бути істини?

— Якщо я, наприклад, скажу, життя коротке...

— Погоджуюся.

— Однак в іншій ситуації я розведу руками і скажу, що життя довге.

— Маєш рацію. Частково, це також правда.

— Наведу тобі ще приклад, як діалектична напруга може викликати спонтанну дію, яка призведе до раптової зміни.

— ЧекаюІ

— Уяви собі дівчинку, котра завжди відповідає матері: "Так, мамо", "Добре, мамо", "Як хочеш, мамо", "Зараз зроблю, мамо".

— Мені аж мурашки побігли по спині.

— З часом маму почне дратувати постійна слухняність дочки. Врешті-решт вона вигукне сердито: "Перестань бути такою слухняною!" А дівчинка відповість: "Добре, мамо".

— Я би її вдарила.

— Правда ж? А що б ти зробила, якби вона відповіла: "Може, я хочу бути слухняною".

— Це була б дивна відповідь. Мабуть, також ударила б.

— Ситуація, іншими словами, забуксувала. Діалектична напруга досягла кульмінації. Тепер мусить відбутись якась зміна.

— Ляпас?

— Ми ще повинні згадати про останню рису філософії Ге-ґеля.

— Я слухаю.

— Пригадуєш, ми говорили, що романтики — індивідуалісти.

— "Таємний шлях веде всередину".

— Саме цей індивідуалізм знайшов свою "негацію" або заперечення у філософії Геґеля. Геґель великого значення надавав "об'єктивним" силам, мав на увазі родину та державу. Можна сказати, що Геґель крізь пальці дивився на індивіда. Він вважав індивіда органічною часткою суспільства. Розум або "світовий дух" стає зримим у стосунках між людьми.

— Поясни!

— Розум виявляється насамперед у мові. Мова формує нас. Норвезька мова чудово обійдеться без пана Гансена, але пан Гансен не дасть собі ради без норвезької мови. Отже, не окремий індивідуум творить мову, а мова творить індивідуума.

— Так воно і є.

— Не тільки мова формує індивіда, але й історичні умови, в яких він живе. І ніхто не може звільнитися від тих умов. Хто не знайшов свого місця в суспільстві, є неісторичною людиною. Пам'ятаєш, напевно, що ця думка була також важливою для афінських філософів. Як не можна уявити собі суспільства без громадян, так і громадяни не уявляються без суспільства.

— Зрозуміло.

— За Геґелем, держава є чимось "більшим", ніж окремий громадянин. Навіть більшим за суму громадян. То ж не можна "виписатися" із суспільства. Хто плює на суспільство, в якому живе, і прагне "віднайти себе", той просто блазень.

— Не знаю, чи цілком погоджуюся з цим, але хай уже буде...

— За Геґелем, не індивідуум "віднаходить себе", а "світовий дух".

— Світовий дух знаходить себе?

— Геґель стверджував, що дух світу повертається до себе триступенево. Це означає, що так він усвідомлює себе.

— Розкажи мені про ці сходи.

— Спершу "світовий дух" усвідомлює себе в індивідуумі. Геґель це називає суб'єктивним розумом. Вищої свідомості "світовий дух" досягає у родині, суспільстві та державі. Це, за Геґелем, об'єктивний розум, бо він виявляється у стосунках між людьми. Але існує ще третя сходинка...

— Я уважно слухаю.

— Найвищої форми самопізнання "світовий дух" досягає в абсолютному розумі.