Гробниці Атуану - Ле Гуїн Урсула
Моя володарка, звісно, знає про це, чи не так? Якби Гобар увійшов сюди, він би не зміг повернутися назад.
— А хто ж тоді привів бранців сюди? І хто їх годує?
— Дюбі й Уато, стражники-євнухи, які служать при моєму храмі. Їм, як і мені, дозволено приходити сюди, коли цього вимагає служіння Безіменним. Воїни Богокороля довели в'язнів до стіни, а я зі своїми стражниками пригнала цих тварюк сюди — як завжди, через Невільницький вхід. Нині ми з тобою теж прийшли цим шляхом. А їжу та воду в'язням подають через ляду в стелі темниці.
Арха підвела очі вгору і поруч із ланцюгом, на якому хитався смолоскип, побачила прямокутну дерев'яну ляду. З отвору в стелі звисала мотузка — щоправда, жоден із трьох в'язнів не зміг би до неї дотягнутися. Втім, ляда й так була завузькою для того, щоби крізь неї могла пролізти людина. Щось швидко обміркувавши, дівчина знову повернулася до Косіль.
— Нехай їм більше не дають ні їжі, ні води. І погасіть смолоскип!
Косіль схилила голову.
— А що робити з тілами, коли вони помруть?
— Нехай Дюбі й Уато поховають їх у печері, через яку ми проходили — в Підмогиллі, — швидко відповіла дівчина високим надтріснутим голосом. — Сподіваюся, темрява не завадить євнухам закопати трупи. Через місяць мої Повелителі приймуть жертву...
— Хай буде так, володарко!
— Що ж, тоді ходімо звідси, — промовила Арха і голос її був пронизливим.
Вона швидко вийшла з темниці через дерев'яні двері. Темрява в тунелі здавалася тихою і мирною, як нічне небо, — без жодного проблиску світла та ознак життя. Арха розчинилась у пітьмі — під землею вона почувалась, як риба у воді. Косіль, засапавшись, поспішала за нею, дедалі більше відстаючи. Арха впевнено минала численні повороти, повертаючись до Невільницького входу. Вона швидко пройшла лунким підземеллям і, зігнувшись у три погибелі, зупинилася біля зачинених кам'яних дверей, намацуючи на в'язці потрібний ключ. Але де ж замкова щілина? Крізь глуху стіну не проникало навіть промінчика. Руки Архи нишпорили по камінні, шукаючи замок, засув або клямку, але нічого не знаходили. Куди ж встромляти ключ? І як звідси вибратися?
— Володарко!
Далеко позаду почувся голос Косіль, підсилений відлунням.
— Володарко, ті двері не відчиняються зсередини. Звідси немає вороття.
Дівчина мовчала, притиснувшись до стіни.
— Іди сюди!
Опустившись навколішки, Арха порачкувала назустріч жриці. Косіль сичала:
— А тепер праворуч, тільки швидко! Мені тут затримуватися не можна. Ходімо!
Арха підвелася з підлоги, тримаючись за вбрання Косіль. Вони довго йшли, нікуди не звертаючи. Зрештою, минувши Підмогилля, жриці повернули праворуч й опинилися у вузькому відгалуженні, з якого піднімалися вгору круті сходи. Арха йшла мовчки, заплющивши очі та міцно тримаючи Косіль за мантію.
Зрештою, попереду замріло світло. Крізь заплющені повіки воно здавалося червоним. Арха навіть подумала, що це знову горить смолоскип, і не відкривала очей. Але повітря тут було сухим, солодкуватим і відгонило знайомим запахом цвілі, а сходи, якими вони ступали, були стрімкими, ніби щаблі драбини. Отож Арха нарешті відпустила Косіль і розплющила очі. Над її головою зяяла відчинена ляда. Слідом за Косіль дівчина вилізла нагору. Вона вже знала, що опиниться в одній із кімнат за Тронною Залою — невеличкій кам'яній келії з кількома скринями та залізними ящиками. Знадвору в кімнату пробивалося денне світло.
— Затям, що через Невільницький вхід можна лише увійти до підземелля, а єдиний вихід з Лабіринту — ось тут. Принаймні, ні я, ні Тар нічого не знаємо про інші ходи та виходи! — тихцем сичала Косіль і, здавалося, у її голосі бриніли зловтішні нотки. Повняві щоки і чоло жриці лисніли від поту.
— Але я ще не запам'ятала дорогу!
— Нічого, незабаром я ще раз розповім тобі про кожен поворот. Доведеться запам'ятати! Бо я з тобою більше не піду.
Дівчина зазирнула в обличчя старої — воно було дуже блідим, неначе сполотніло від прихованого страху. Втім, Арха також зауважила в очах жриці переможний вираз: Косіль поводилася так, ніби щойно їй нарешті вдалося подолати свою найгіршу ваду.
— Гаразд, тоді я ходитиму сама, — відповіла Арха.
Дівчина повернулася, щоб іти геть, й відчула, як у неї підкошуються ноги. Кімната попливла перед її очима, і вона, немов маленька чорна грудка, м'яко впала на підлогу.
— Скоро ти до всього звикнеш, — промовила Косіль, важко дихаючи і не рухаючись з місця.
СНИ ТА РОЗПОВІДІ
Упродовж кількох наступних днів Арху лихоманило. Вона здебільшого лежала в ліжку, але іноді виходила надвір, сідала на порозі Малого Дому і милувалася далекими горами. Дівчина була дуже кволою, часом їй здавалося, що вона божеволіє. Одні й ті самі думки безперестанку крутилися в голові. Вона почувалася слабкою і дурною. І хоча на Могильному мурі так і не було виставлено жодного охоронця, проте Арха знала, що нізащо не дорікне за це Косіль. Вона взагалі більше ніколи не хотіла бачити жрицю. Дівчині було соромно перед нею за свою слабкість.
Сидячи на осонні, Арха часто думала про те, як вона буде поводитися в підземеллі наступного разу. А ще їй не давали спокою думки про наступних бранців — їхня страта має стати витонченим дійством, що відповідає духу древніх ритуалів Порожнього Трону...
Щоночі Арха прокидалася і, лежачи в темряві, волала:
— Вони ще не вмерли! Вони ще конають!
Тепер їй снилося багато снів. То вона бачила, що мусить приготувати їжу — кілька казанів гарячої каші, яку потім виливають у підземну яму. А то несла крізь пітьму глибоку мідну чашу з водою, щоб напоїти когось, хто знемагав від спраги, проте ніяк не могла донести те питво. Арха прокидалася: їй страшенно хотілося пити, але вона не мала сили піднятися з ліжка — отак і лежала у темній кімнаті, не рухаючись і не змикаючи очей.
Якось уранці до неї навідалася Пенте. Арха сиділа на порозі й ще здалеку побачила, як давня подруга наближається до Малого Дому — безтурботно, швидко і начебто випадково. Якби Арха не обізвалася до неї, Пенте, мабуть, просто пішла би собі далі. Але поруч не було нікого, тож ніщо не заважало Арсі побалакати з подругою.
Пенте низько вклонилася, вітаючи Жрицю Гробниць, а тоді важко сіла на кам'яні східці поруч із Архою.
— Ф'ю-у-уф! — якось дивно видихнула гостя.
Вона вже нівроку вигналася вгору і розповніла. Червоні щоки Пенте аж пашіли після швидкої ходи.
— Я чула, що ти хворієш. Ось тут у мене кілька яблук...
Дівчина вихопила з-під широкої чорної мантії плетену сітку з чудовими жовтими яблуками. Тепер Пенте вже служила при храмі Богокороля, але жрицею іще не стала. Під орудою Косіль вона продовжувала вчитися і поратися біля печі та ткацького верстата.
— Ми з Попе цього року перебирали яблука, і я відклала декілька найкращих. А то були б із них сушениці! Звісно, сушені плоди ліпше зберігаються, але все одно мені їх шкода... Поглянь, які гарненькі, правда ж?
Арха взяла одне яблуко, провела рукою по золотавій оксамитовій шкірочці:
— Так, непогані...
— А які солодкі!.. Візьми, покуштуй! — припрошувала Пенте.
— Та ні, я потім... Бери-но, сама частуйся!
Пенте делікатно вибрала собі найменше яблучко. І з'їла його всмак, не приховуючи задоволення.
— А я б їла хоч і цілісінький день, — зізналася вона, — мені завжди мало. Шкода, що я мушу бути жрицею, а не куховаркою. Я б готувала смачніше, ніж ота стара скнара Натаба, та й чавунці можна було б вилизувати... Послухай, а ти не чула, що сталося з Муніт? Загадали їй якось почистити мідні глеки, в яких тримають трояндову олійку, — такі, знаєш, із вузькими шийками. А Муніт намислила надраїти оту мідь ще й зсередини. Отож, намотала на руку ганчірку, запхала руку в глек, а назад — ані руш! Вона вже й так її смикала, і сяк — нічого не виходить, лише долоня ще дужче набрякла. Отоді-то Муніт зрозуміла, що застрягла по-справжньому. І як заверещить: "Рука! Моя рука!" А Пунті, він зараз уже зовсім глухий, подумав, що почалася пожежа, і собі давай гукати вартовим, щоби вони бігли рятувати послушниць. Уато (він якраз кіз доїв) вибіг із повітки, щоби поглянути, що сталося, і не зачинив за собою двері. Кози вигналися у двір — та ну й собі сновигати під ногами у вартових та дівчат! А Муніт розмахує глеком і верещить, мов навіжена! Такий рейвах учинили, що хоч куди! А тут і Косіль з храму нагодилася та як почала сокотати: "Що сталося?.. Що сталося?.."
Кругле личко дівчини скривилося у глузливій посмішці. Ніби й нічого спільного з крижаною міною Косіль, і все ж зараз Пенте чимось дуже скидалася на неї! Арха від подиву мало не скрикнула.
— Косіль репетує: "Що сталося?.. Що сталося?.." А тоді... тоді руда коза як дасть їй по одному місці!.. — Пенте аж заходилася від веселощів. — А Муніт як торохне козу гле... гле... глеком...
Дівчата вже не стримували сміху.
— А Косіль обернулася до кози і далі своє править: "Що сталося?.. Що сталося?.." — кінець розповіді потонув у реготі.
Вгамувавши сміх, Пенте витерла очі й узялася за друге яблуко.
Арсі було весело з Пенте. Дивлячись на подругу, вона спитала:
— Слухай, Пенте, а як ти потрапила на Атуан?
— Я була шостою дочкою в сім'ї, і батьки просто не змогли б виростити нас усіх і видати заміж. Тож семирічною мене віддали до храму Богокороля в Осаві. Але, мабуть, послушниць там було забагато, тому що невдовзі мене переправили сюди. А може, хтось подумав, що з мене вийде неабияка жриця, абощо... Втім, тут вони прорахувалися! — і Пенте, засміявшись, надкусила яблуко.
— То ти не хочеш бути жрицею?
— Авжеж, ні! Та краще б я вийшла заміж за свинопаса і жила з ним у рові! Тільки б не скніти у цьому бабському царстві, де тебе ховають живцем! Та що дарма про це теревенити, коли мене вже висвятили... Тепер нікуди не дінешся. Але хтозна, може, в наступному житті я стану танцівницею в Авабаті! Бо я таки цього варта!
Арха пильно дивилася на подругу своїми темними очима і нічого не розуміла. Їй здалося, що вона вперше бачить Пенте, її свіже, наче яблучко, приємне, життєрадісне обличчя.
— Невже Храм нічого для тебе не значить? — хрипко запитала приголомшена Арха.
Натомість Пенте, завжди покірна й насторожена, зараз не виказувала ані найменшої тривоги.
— Звісно, я знаю, що ти дуже пишаєшся своїми Володарями, — відказала Пенте байдужо.
