Маленький принц - Сент-Екзюпері Антуан де

Раніш він ніколи не бачив гір, окрім трьох вулканів, що були йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за дзиглика.

Отож маленький принц помислив: "З такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей". Але побачив лише скелі, шпичасті, шпилясті.

— Добридень,— мовив він про всяк випадок.

— Добридень... добридень... добридень...— озвалася луна.

— Хто ви? — спитав маленький принц.

— Хто ви... хто ви... хто ви...— відповіла луна.

— Будьте моїми приятелями,— мовив він,— я геть один.

— Геть один... геть один... геть один...— відгукнулася луна.

"Яка чудна планета! — подумав тоді маленький принц.— Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви... Тільки й повторюють, що їм кажуть...

Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша".

XX

Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.

— Добридень,— промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих троянд.

— Добридень,— відгукнулися троянди.

Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.

— Хто ви? — спитав він, вражений.

— Ми — троянди,— відказали квіти.

— Он як...— сказав маленький принц.

I почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

"Як би вона досадувала, коли б побачила це! — помислив маленький принц.— Вона б страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти..."

А потім він ще сказав собі: "А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі квітку, а то звичайнісінька троянда. Проста троянда і три вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе принцом..."

Він упав на траву й заплакав.

XXI

Отоді-то й показався лис.

— Добридень,— мовив лис.

— Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.

— Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею.

— Хто ти?— спитав маленький принц.— Ти такий гарний!

— Я лис,— відповів той.

— Пограйся зі мною,— попрохав маленький принц.— Мені так журно...

— Я не можу з тобою гратися,— мовив лис.— Я не приручений.

— О, даруй,— сказав маленький принц. Але подумав і додав:

— А що означає — приручити?

— Ти нетутешній,— сказав лис.— Що ти тут шукаєш?

— Шукаю людей,— відповів маленький принц.— А що означає — приручати?

— Люди,— мовив лис,— мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?

— Ні,— сказав маленький принц.— Я шукаю приятелів. А що означає — приручати?

— Це поняття давно забуте,— мовив лис,— Воно означає: прихилити до себе...

— Прихилити до себе?

— Авжеж,— мовив лис.— Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. I ти мені не потрібний. I я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. I я буду для тебе єдиний на цілім світі...

— Я вже трошки розумію,— проказав маленький принц. — Є одна троянда... мабуть, вона мене приручила...

— Цілком можливо,— відповів лис.— На Землі чого тільки не побачиш...

— О, це не на Землі,— заперечив маленький принц.

Лис нібито дуже здивувався.

— На іншій планеті?

— Так.

— А мисливці є на тій планеті?

— Нема.

— Як цікаво! А кури є?

— Нема.

— Ех, світ недосконалий! — зітхнув лис.

А потім знову повернувся до того самого:

— Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших.

Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім — дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі...

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

— Будь ласка... приручи мене!

— Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.

— Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис.— Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля — приручи мене!

— А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.

— Треба бути дуже терплячим,— відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче...

Назавтра маленький принц прийшов знову.

— Краще, якби ти приходив о тій самій порі,— попросив лис. — Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце... Повинні бути обряди.

— А що таке обряд? — поцікавився маленький принц.

— Це теж річ давно забута — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це чудовий день — четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля.

Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:

— О, я плакатиму по тобі.

— Сам винний,— мовив маленький принц.— Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив...

— Авжеж,— згодився лис.

— Але ж ти плакатимеш! — мовив маленький принц.

— Виходить, ти нічого не вигадав.

— Вигадав,— заперечив лис.— Згадай, що я казав про золоте збіжжя.

Він замовк. Потім додав:

— Піди ще поглянь на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда — єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов глянути на троянди.

— Ви нітрохи не схожі на мою троянду,— мовив він їм. — Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він — єдиний в усьому світі.

Троянди дуже зніяковіли.

— Ви дуже гарні, але порожні,— сказав іще маленький принц.— Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою троянду подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Трояндаа ця — моя.

I маленький принц вернувся до лиса.

— Прощавай...— мовив він.

— Прощавай,— відповів лис.— Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

— Найголовнішого не побачиш очима,— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

— Твоя троянда дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.

— Моя троянда дорога мені...— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

— Люди забули цю істину,— мовив лис,— але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду.

— Я відповідаю за свою троянду,— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

XXII

— Добридень,— мовив маленький принц.

— Добридень,— озвався стрілочник.

— Що ти тут робиш? — спитав маленький принц.

— Сортую пасажирів,— відповів стрілочник,— відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч.

I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка стрілочника заходила ходором.

— Як поспішають,— здивувався маленький принц.— Чого вони шукають?

— Навіть сам машиніст цього не знає,— мовив стрілочник.

Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.

— Вони вже вертаються? — спитав маленький принц.

— Це не ті,— відповів стрілочник.— Це зустрічний поїзд.

— Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

— Люди вічно невдоволені там, де живуть,— відповів стрілочник.

Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.

— Вони женуться за тими першими? — поцікавився маленький принц.

— Ні за ким вони не женуться,— мовив стрілочник.— Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.

— Лише діти знають, чого шукають,— сказав маленький принц.— Вони витрачають стільки часу на ганчір'яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть...

— Їхнє щастя,— мовив стрілочник.

XXIII

— Добридень,— мовив маленький принц.

— Добридень,— озвався крамар.

Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.

— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.

— Від них велике заощадження часу,— відказав крамар.— За підрахунками експертів, людина заощаджує за тиждень п'ятдесят три хвилини.

— А що роблять у ті п'ятдесят три хвилини?

— Та що хочеш.

"От аби я мав витратити п'ятдесят три хвилини,— помислив маленький принц,— я просто пішов би до криниці..."

XXIV

Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.

— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!

— Мій приятель лис...— почав він.

— Хлопче, мені вже не до лиса!

— Чому?

— А тому, що доведеться сконати від спраги...

Він не зрозумів мене і заперечив:

— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати.