Розбійники - Шиллер Фрідріх

ТВІІЙ реєстр неповний. Ти пропустив отруту. (Виходить.)

ЯВА ТРЕТЯ У замку Моорів" Кімната Амалії. Франц. А м а л і я.

Франц. Ти відвертаєшся, Амаліє? Невже я вартий меншої уваги, ніж той, кого прокляв батько?

А малі я. Геть!.. О велелюбний, милосердий батько, який віддає свого сина в жертву вовкам і виродкам! Сам утішається вдома солодкими дорогими винами і ніжить своє дряхле тіло на пухових подушках, у той час як його великий, прекрасний син поневіряється в злиднях.— Майте сором, недолюдки! Майте сором, драконові душі, ганьба цілого людства!.. Свого єдиного сика!..

Франц. Я думав, у нього їх двоє.

А м а л і я. Авжеж, він вартий мати таких синів, як ти. На смертному ложі марно простягатиме він немічні руки до свого Карла і з жахом відсахнеться, доторкнувшись до холодної, як лід, руки Франца... О, як солодко, як невимовно солодко прийняти проклін від твого батька! Скажи, Франце, добра братня душе, що треба зробити, щоб здобути його прокляття?

Франц. Ти мариш, моя люба, мені жаль тебе.

Амалія. О, прошу тебе... Тобі жаль твого брата?.. Ні, недолюдку, ти ненавидиш його! Адже ти й мене ненавидиш?

Франц. Я люблю тебе, Амаліє, як самого себе!

Амалія. Якщо ти мене любиш, то не відмовиш в одному проханні?

Франц. Ніколи, ніколи, якщо воно не більше мого життя.

Амалія. О, якщо так!.. Одне прохання, яке ти так легко, так охоче виконаєш... (Гордо.) Зненавидь мене! Я вся паленію від сорому, коли, думаючи про Карла, раптом згадую, що ти ще не зненавидів мене. Ти обіцяєш мені це? Тепер іди, облиш мене,— мені так приємно бути самій!

Франц. Чарівна мрійнице! Як дивує мене твоє лагідне, повне любові серце. (Торкаючись її грудей.) Тут, тут панував Карл,

1 Колесування — один з найстрашніших видів катування, коли злочинцеві ламали руки й ноги, прив'язавши його до особливо влаштованого —колеса.

як божество в своєму храмі; Карл стояв перед тобою наяву, Карл володів твоїми снами; тобі здавалося, ніби весь світ зливається в ньому одному, ним єдиним звучить, у ньому єдиному відбивається.

Амалія (схвильовано). Так, признаюсь, це правда. Вам, варварам, на злість я перед цілим світом признаюсь — я люблю його!

Франц. Не по-людському! Жорстоко! Так відплатити за таку любов! Забути ту...

Амалія (схопившись). Як, мене забути?

Франц. Чи не надягнула ти йому перстень на палець? Діамантовий перстень, на запоруку твоєї вірності! —Але, звичайно, чи може встояти юнак перед принадами повії? Хто його за це осудить, коли він вже не мав що віддати, і хіба не заплатила вона йому з лихвою своїми ласками та обіймами?

Амалія (спалахнувши). Мій перстень — повії?

Франц. Фе, яка це ганьба! Але добре, коли б тільки це! — Перстень, хоч би який він був дорогий, все ж можна знов придбати в якогось єврея... Може, йому не сподобалась робота, може, він виміняв його на кращий.

Амалія (гнівно). Але ж це мій перстень? Я кажу: м і й перстень ?

Франц. Який же інший, Амаліє? О, така дорогоцінність, і на моєму пальці... і від Амалії!.. Сама смерть не зняла б його звідси. Чи не правда, Амаліє,— не коштовний діамант, не майстерність ювеліра — кохання, ось що надає йому ціни. Ти плачеш, люба дитино? Горе тому, хто викликає ці безцінні краплини з таких небесних очей! Ах, якби ти знала все, бачила його самого, бачила його в такому вигляді!

Амалія. Як? В якому вигляді, потворо?

Франц. Тихше, тихше, ангельська душе, не питай мене нічого! (Наче про себе, але голосно.) Якби принаймні була завіса,, щоб ховати від очей світу цей мерзенний порок! Але ось він страшливо дивиться на вас із жовтих, синюватих кругів під очима; ось він зраджує себе мертвотною блідістю обличчя з запалими щоками і потворно випнутими вилицями... ось він глухо бубонить-беззвучним зірваним голосом... ось він усім своїм виглядом жахливо голосно заявляє про себе, тремтячи й похитуючись, висхлий,. як скелет... ось він проникає аж до самих кісток і надламує животворні сили юності... ось він слизить з лоба, щок, з рота і з .усієї поверхні тіла гноїстою, їдкою піною огидної прокази і гніздиться в мерзенних сховищах скотинячого сорому.— Тьфу! Тьфу! Мене аж нудить... Ніс, очі, вуха — все труситься... Ти пам'ятаєш, Амаліє, того нещасного, що в нашій богадільні вихаркував, заходячись кашлем, усю свою душу? Здавалося, сама соромливість заплющувала перед ним свої зніяковілі очі... Ти жалісливо над

4 Фрідріх Шіллер

49

ним уболівала. Виклич знову цей образ у своїй душі — і перед тобою буде Карл!.. Його цілунки — чума, його губи отруять твої уста!

А м а л і я (дає йому ляпаса). Наклепник безсоромний!

Франц. Тебе жахає такий Карл? Тобі гидко вже від цієї блідої картини? Іди ж поглянь сама на свого прекрасного, ангело-подібного, божественного Карла! Іди упийся бальзамом його дихання, дай отруїти себе запахом амброзії, що випаровує з його пащі! Від самого тільки подиху з його рота ти поринеш у те чорне, схоже на смерть, запаморочення, до якого призводить запах гнилого падла та вигляд укритого трупами поля бою.

Амалія відвертається.

Який порив кохання! Яка насолода в обіймах!.. Але хіба справедливо осуджувати людину за її непоказну зовнішність? Адже й в недолугому тілі каліки Езопа 1 може сяяти, як рубін у твані, велика, гідна кохання душа. (Злісно усміхається.) Навіть на поприщених губах кохання може... Правда, якщо порок розхитує також і силу характеру, якщо з незайманістю зникає й доброчесність, як відлітає аромат зів'ялої троянди... якщо разом з тілом і дух стає калікою...

Амалія (весело схопившись). О, Карл! Я знов пізнаю тебе! Ти все той самий! Той самий! Все це неправда! — Хіба ти, лиходію, не знаєш, що з Карлом цього не може трапитись?

Франц стоїть деякий час у глибокому замисленні, потім раптом повертаеться,-

щоб іти.

Куди так поспішаєш? Тікаєш від свого власного сорому?

Франц (затуливши обличчя руками). Пусти мене! Пусти мене... дати волю сльозам... Жорстокий батько! Кращого із своїх синів віддати в поживу нещастям, ганебному оточенню... Пусти мене, Амаліє! Я кинусь йому в ноги, навколішках благатиму його, щоб він на мене, на самого мене переклав свої прокльони... Лише мене позбавив спадщини... мене... мою кров... моє життя... все...

Амалія (кидається йому на груди). Брате мого Карла! Милий, любий Фракцеі

Франц. О Амаліє! Як я люблю тебе за цю непохитну вірність моєму братові! Пробач, що я посмів так жорстоко випробовувати твою любов! Як прекрасно виправдала ти мої. надії! Ці сльози, ці зітхання, це небесне обурення... вони й до мене, до мене... Наші душі були такі співзвучні.

А м а л і я. О ні, цього ніколи не було!

1 Е з о п (VI ст. до н. ери) — славетний грецький байкар-раб, що. за переказами, був горбатий і дуже негарний з лиця.

Франц. Ах, вони так гармоніювали, що я завжди думав — ми повинні були б народитися близнятами! І якби не нещасна зовнішня різниця, від якої Карл, на жаль, багато втратив би, нас десятки разів змішували б одного з одним. Ти точнісінький Карл,— не раз говорив я самому собі,-— ти його луна, його образ і подоба!

А мал і я (хитає головою). Ні, ні, клянусь непорочним світлом небесним! Ні єдиної риски від нього, ні єдиної іскорки його почувань...

Франц. Так само цілком схожі і наші вдачі... Троянда була його улюбленою квіткою... яка інша квітка була для мене кращою від троянди? Він невимовно любив музику — і ви свідки,

0 зорі! як часто в мертвій тиші ночі ви підслухували мене за клавесином, коли все навколо мене поринало в пітьму й дрімоту..о

1 як ти ще можеш сумніватись, Амаліє, коли наша любов зійшлася в одній довершеній істоті, а якщо любов одна, то як же можуть родитись різними її діти?

Амалія дивиться на нього здивовано.

Був тихий, ясний вечір, останній перед його від'їздом у Лейпціг, коли він повів мене в ту альтанку, де ви так часто сиділи в мріях кохання. Ми довго мовчали... Нарешті, він схопив мене за руку і тихо сказав із сльозами на очах: "Я залишаю Амалію... Не знаю чому... але передчуваю, що це навіки... Не покидай її, брате!., будь їй другом... її Карлом... якщо Карл... більше... не повернеться..." (Падає перед нею навколішки і палко цілує їй руку.) Ніколи, ніколи, ніколи він не повернеться, а я дав йому священну клятву!

Амалія (відсахнувшись від нього). Зраднику, ловлю тебе на слові! В цій самій альтанці він заклинав мене не любити іншого... якщо йому судилося вмерти... Бачиш, який безбожний, який огидний ти... Геть з моїх очей!

Франц. Ти не знаєш мене, Амаліє, ти зовсім мене не знаєш!

Амалія. О, я знаю тебе! Тепер я тебе знаю! І ти хотів бути схожим на нього? І він міг перед тобою плакати за мною! Перед тобою? Та він швидше написав би моє ім'я на стовпі ганьби! Геть зараз же!

Франц. Ти ображаєш мене!

Амалія. Геть, кажу тобі! Ти вкрав у мене дорогоцінну годину,— хай буде вона вирахувана з твого життя. Франц. Ти ненавидиш мене. Амалія. Я зневажаю тебе, геть!

Франц (тупнувши ногою). Стривай же! Ти ще затремтиш передо мною! Відкинути мене заради жебрака? (Розлючений виходить.)

4* 51

Амалія. Іди, негіднику! — Тепер я знов із Карлом... Жебрака,— сказав він? Значить, світ перевернувся: жебраки стали королями, а королі — жебраками! Лахміття, що на ньому, я на пурпур помазанників 1 не проміняла б... Його погляд, з яким він милостині просить, це величний, царствений погляд,— цей погляд нищить пишноту, помпезність, тріумфи сильних і багатих! Геть ці суєтні оздоби! (Зриває з шиї перли.) Хай буде проклято те золото, і срібло, і самоцвіти, що ви на собі носите, сильні і багаті! Хай будуть прокляті ваші розкішні бенкети, ваші втіхи на м'яких ложах насолоди!.. Карле! Карле! Тепер я гідна тебе... (Виходить.)

1 Пурпур помазанників — дорогоцінна тканина, фарбована темнобагро-вою фарбою, яку за античних часів добували з пурпурового слимака. Помазанниками божими іменували себе царі, над якими при вступі їх на царювання відбувався спеціальний обряд миропомазання.

ДІЯ ДРУГА

ЯВА ПЕРША Франц ф о н-М о о р, замислений, сидить у своїй кімнан.

Франц. Це тягнеться надто довго... Лікар вважає, що він видужає. Життя старого — це ціла вічність!—Передо мною був би тепер вільний, рівний шлях, якби не цей досадний живучий шматок м'яса, що перепиняє мені дорогу до моїх скарбів, немов казковий пес підземний.

Невже мої плани повинні схилитись під залізним ярмом механізму? Невже моєму духові, що так високо ширяє, дозволити прикувати себе до повільного, мов у слимака, руху матерії? Погасити світло, яке й без того ледве блимає завдяки останнім краплинам масла,— ото й по всьому!..