Спартак - Джованьйолі Рафаелло
І справді, Сулла завжди доброзичливо приймав обох хлоп'ят і відсилав їх теж люб'язно. Та ось одного разу, вийшовши з його дому і переходячи Форум, ми почули несамовитий стогін, що долинав з-під склепіння Мамертінської в'язниці…
— І я спитав Сарпедона, — перебив його Катон, — хто це так кричить? "Громадяни, яких страчують за наказом Сулли", — відповів він мені. — А за що їх страчують? — спитав я. "За відданість свободі", — відповів мені Сарпедон…
— Тоді цей безумець, — вів далі Сарпедон, перебиваючи Катона, — страшенно зміцнілим голосом закричав так, що його почули присутні: "О, чому ти не дав мені меч, щоб я раніше міг забити цього злого тирана нашої вітчизни?.."
— Те, що я сказав, я повторив би і цій людині, перед якою тремтять усі, усі, але не я — хлопчик, присягаюся всіма богами Олімпу! — промовив, насупивши брови, Катон.
Ціцерон і Сарпедон поверх голови хлопця вражено дивились один на одного, а Катон поривчасто промовив:
— О, коли б я уже був дорослим!..
— Ну і що б тоді ти зробив, безумний? — запитав Ціцерон і відразу ж додав: — Та краще помовчи!
— Я хотів би викликати на суд Луція Корнелія Суллу і обвинуватити його перед народом…
— Замовкни лишень, замовкни! — сказав Ціцерон. — Невже ти хочеш накликати на всіх нас небезпеку? Адже, на жаль, страх зледенив старовинну кров у жилах римлян, а Сулла справді щасливий і всемогутній.
— Замість того, щоб бути чи зватися щасливим, краще б він старався бути справедливим, — прошепотів Катон.
Та, підкоряючись настійному умовлянню Ціцерона, він, сердито буркочучи, потроху заспокоївся.
Тим часом андабати розважали народ фарсом, кривавим і жахливим фарсом, в якому усі двадцять нещасних гладіаторів повинні були накласти головами.
Суллі вже набридло це видовище. Захоплений однією думкою, що оволоділа ним кілька годин тому, він підвівся і підійшов до Валерії. Люб'язно привітавшись і ласкаво дивлячись на неї довгим, по можливості, ніжним, відданим і привітним поглядом, Сулла спитав:
— Ти вільна, Валеріє?
— Кілька місяців тому я розійшлася з чоловіком…
— Я знаю, — перебив Сулла.
Валерія привітно дивилась на нього чорними очима, в яких іскрилося жадання любові.
— А мене… — трохи помовчавши, додав стиха диктатор, — а мене б ти покохала?
Вона чарівно усміхнулася, опустила очі і відповіла:
— О, всім серцем.
— Я теж кохаю тебе, Валеріє, як, здається, ще ніколи не кохав, — сказав Сулла з тремтінням у голосі.
Вони на хвилину замовкли, а потім колишній диктатор Риму палко поцілував руку прекрасної жінки і додав:
— Через місяць ти станеш моєю дружиною. І в супроводі своїх друзів вийшов з цирку.
Розділ III
ТАВЕРНА ВЕНЕРИ ЛІБІТІНИ
В одному з найвіддаленіших, вузьких завулків Есквіліна, біля старовинного муру часів Сервія Туллія, саме між Есквілінськими і Керкветуланськими воротами, була таверна. Вона називалася ім'ям Венери Лібітіни, тобто Венери Погребної, богині — покровительки похоронів, могил, і була відчинена вдень і вночі, більше вночі. Ця таверна називалася так, можливо, тому, що по один бік від неї було кладовище для плебеїв, де трупи абияк скидали в невеликі колодязі, а з другого боку, аж до базиліки Сессорія, простиралося поле, куди викидали на поживу вовкам і коршакам трупи слуг, рабів та іншого бідного люду. На цьому полі гниючої людської мертвечини, що отруювала повітря цілої околиці, через півстоліття багатій Меценат виростив славнозвісні сади. Легко уявити, якими буйними і розкішними вони зростали. Ці сади постачали розкішний стіл власника найсмачнішими овочами та найдобірнішими фруктами, що виросли на добриві з плебейських кісток.
Над входом до таверни виднілося зображення Венери, більш схоже на бридку мегеру, ніж на богиню краси — п'яний витвір якогось божевільного Зевса. Ліхтар, що гойдався на вітрі, освітлював бідолашну Венеру, яка мало вигравала від того, що була на видноті. Цього скупого освітлення було досить, щоб трохи розсіювати темряву брудного завулка і звертати увагу перехожих на суху хворостину, почеплену над входом до таверни.
Увійшовши в низькі двері по кількох каменюках, що були покладені так-сяк одна на одну і правили за сходи, відвідувач потрапляв до чорної від кіптяви вогкої кімнати.
Праворуч біля стіни палав у коминку вогонь, на якому готувалися в особливому олов'яному посуді різні страви, серед них — неодмінна ковбаса з свинячої крові і такі котлети, що ніхто не захотів би знати, з чого їх ліпили. Готувала ці страви Лутація Одноока — господиня й управителька цього вбогого, брудного закладу.
Попід стінами були розставлені кілька старих столів, біля них — довгі, незграбні ослони і кривоногі стільці.
Двері в стіні проти входу вели до другої кімнати, меншої і не такої брудної.
В час першої зорі (приблизно о першій годині ночі) того ж дня, 10 листопада 675 року, в таверні Венери Лібітіни було повно завсідників. їхня галаслива балаканина сповнювала гамором не тільки саму халупу, а і всю вуличку.
Лутація Одноока разом з своєю рабинею — чорною мов сажа ефіопкою — металася на всі боки, щоб задовольнити численні вимоги зголоднілих гостей.
Відвідувачі таверни Венери Лібітіни належали до найнижчого і найжалюгіднішого люду, яким кишіли вулиці Рима. Це були могильники, майстри похоронних справ, циркові атлети, гладіатори, фіглярі і блазні найнижчого гатунку, удавані каліки, жебраки.
Лутація не була надто вибагливою і розуміла, що її таверну не могли відвідувати заможні громадяни, вершник" і патриції. Крім того, маючи добре серце, вона вважала, що з волі Юпітера сонячне проміння сяяло не лише для багатих, а й для бідних, і якщо для багатих існували винні погреби, цукерні, ресторани, готелі, то бідні мали право на таверни. Лутація переконалася також, що квадранти і сестерції бідняка чи пройдисвіта нічим не відрізнялись од таких самих монет статечного громадянина і гоноровитого патриція.
— Даси ти нам, нарешті, в ім'я рогів Вакха Діоніса, ці прокляті котлети? — крикнув громовим голосом старий гладіатор, обличчя і груди якого були вкриті шрамами.
— Б'юсь об заклад на сестерцію!.. Для цих пекельних котлет Лувеній приволік їй з Есквілінського поля шмат здохлятини! — вигукнув жебрак, який сидів біля старого гладіатора.
Гучний регіт присутніх відповів на цей брутальний жарт жебрака, який симулював неіснуючу хворобу. Лувеній, присадкуватий могильник з тупим обличчям у багряних бородавках, сердито насупився і хрипко крикнув:
— Присягаюсь, як порядний могильник, що в котлету для цієї огидної тварюки Велленія (так звали жебрака) слід утовкмачити кавалок бичатини, який він прив'язує нитками до грудей, щоб розчулити занадто вразливих громадян.
Пролунав новий вибух реготу.
— Якби Юпітер не був такий ледачий і не спав так міцно, йому не завадило б витратити одну з блискавиць, щоб спалити могильника Лувенія — оце смердюче бездонне барило.
— Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я кулаками посаджу на твоїй поганій пиці таку болячку, що ти з повним правом благатимеш у людей співчуття! — крикнув могильник і розлютований скочив з лави.
— Ану лишень підійди, йолопе! — гаркнув жебрак і теж схопився, стискуючи кулаки. — Підійди! Присягаюсь крилами Меркурія, я спроваджу тебе до Харона! Та ще й увіпхну межи твої вовчі ікла монету за перевіз!
— Ану, вгамуйтесь, ви, старі одоробла! — гримнув Гай Таурівій, величезного зросту цирковий атлет, захоплений грою в кості. — Угамуйтеся, бо, присягаюсь богами — покровителями Риму, схоплю обох і так трісну один об одного, що зітру на мотлох!
На щастя, цієї миті Лутація Одноока і Азур, її рабиня-ефіопка, поставили на столи два величезні блюда, повні паруючих котлет. Обидві супротивні компанії з несамовитою пожадливістю накинулися на страву.
Водночас за іншими столами під стукіт костей і брутальні лайки йшли розмови на найулюбленішу тему дня — про змагання гладіаторів у цирку.
Вільні громадяни, які мали щастя відвідувати цирк, розповідали про них чудеса тим, які, будучи рабами, не мали права туди ходити.
Усі до небес вихваляли мужність і силу Спартака.
— Якби він народився римлянином, то в нього було б усе необхідне, щоб стати героєм, — тоном зверхності сказав атлет Гай Таурівій, римлянин за походженням.
— Шкода, що він — варвар! — зневажливо кинув Емілій Варін, юнак, який уже в двадцять років мав на своєму вродливому обличчі зрадливі зморшки передчасної старості.
— Та й поталанило ж цьому Спартакові! — сказав старий, кульгавий, з широким шрамом на лобі ветеран африканського легіону.
— Дезертир, а дістав волю!.. І трапляються ж такі дивовижні події! Га? Не інакше, Сулла був тієї хвилини у добрячому настрої, коли так розщедрився.
— Отам попозлився ланіста Акціан! — зауважив старий гладіатор.
— Ще й як!.. Виходив з цирку, то репетував, що його обікрали, розорили, зарізали…
— А його товар таки щедро оплатив Сулла.
— Замолоду Сулла був досить бідний, — сказав атлет. — Я знав громадянина, в домі якого Сулла прожив кілька років на всьому готовому, платячи по три тисячі сестерцій на рік. У війні з Мітрідатом і під час облоги Афін він узяв собі лев'ячу частку здобичі. Потім настав час проскрипцій, і, чи повірите, за його наказом було вбито сімнадцять консулів, сім преторів, шістдесят еділів та квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян, а все їхнє майно конфісковано. То хіба ж тоді нічого не перепало йому самому?
— Хотів би я мати хоч малесеньку часточку від того, що йому дісталося під час проскрипцій.
— Та все дарма, — промовив Емілій Варін. Наймолодший серед усіх присутніх, проте вже доволі навчений життям, він був схильний цього вечора філософствувати. — Ця людина, яка з бідної стала такою багатою і зробилася тріумфатором та диктатором Риму, людина, якій республіка поставила перед рострами золотий монумент з написом "Корнелій Сулла Щасливий — імператор", — ця можновладна людина уражена, розбита такою недугою, від якої не можуть урятувати ні золото, ні ліки.
— Отак йому й треба! — крикнув кривий легіонер, який колись був учасником африканських війн і досі шанував пам'ять Гая Марія. — Так йому і треба, цьому дикому звірові, цьому чудищу в людській подобі. Це йому кара за кров тих шести тисяч самнітів, які повірили йому на слово, що їм буде збережено життя, склали зброю і яких він наказав повбивати в цирку стрілами.
