Піти й не повернутись - Биков Василь

— "На який гарнізон?""На Деречин, — каже, — поліцаїв викурювати, допомагати першотравневцям". Ти чула: знову, значить, наймитувати на дядю. Та ще з таким командиром.

Антон говорив розстроєно, майже злісно, і Зосьці стало незручно за непоганого загалом, хоча, може, і не дуже показного й не завжди вмілого нового командира загону, який ласкаво називав її донечкою.

— Так його ж зобов'язують. Міжрайцентр зобов'язує, що хіба сам усе вигадує? — спробувала вона захистити Шевчука.

— Зобов'язують, звичайно. І Кузнецова зобов'язували. Але Кузнецов був такий, що на нього де сядеш, там з нього і злізеш. Умів відбрикатися. Людей поберегти. А цей недотепа: наказали — єсть, буде виконано. А як — він поняття не має.

— От ти і підказав би, — не стрималася Зоська. — Ти ж старий партизан, із самої весни в загоні.

— З весни, еге. Навоювався вже, во! — відміряв він собі долонею до шиї. — Та я що? Я рядовий. Моє діло теляче.

— Звичайно, який з нього командир! Усе-таки він не військовий чоловік. Хоча і головою був.

— З німцями воювати — не горобців стріляти. Вміти треба, їх он скільки наперли. Сила!

Зоська промовчала. Сила. Це, звісно, вона знала, бачила й на собі відчувала цю силу. Але як подолати цю чужоземну силу, що захопила половину Росії, як повернути все назад — цього вона не могла збагнути. Зате вона чітко знала, що в цій війні, окрім як вистояти й перемогти, іншого вибору не існує. Інакше не варто і жити, краще одразу головою в прірву, щоб не обдурювати себе, не страждати.

Вона була маленькою людиною на цій землі — до війни ще тільки вчилася в Новогрудку, кілька місяців працювала піонервожатою в глухій сільській школі, жила трудненько, ледве заробляючи на сякий-такий одяг, перебиваючись із хліба на квас. Але вона вірила в краще майбутнє, а ще більше — в засвоєний нею з книг ідеал добра і справедливості, які так нахабно розтоптали фашисти. Вона їх ненавиділа, як тільки можна ненавидіти своїх особистих ворогів: за те, що вони розстріляли її шурина-наставника, познищували всіх її єврейських подружок у містечку, попалили хутори і причинили стільки горя її розбурханій окупованій землі. І вона сказала собі, що жити на цьому світі з цими звірюками неможливо, що вона буде їм шкодити, як тільки зможе, якщо вони не вб'ють її раніше. Щоб не спізнитися, весною, тільки-но розтанув сніг, вона зговорилася з подругою і пішла в ліс, і ось уже кілька місяців для неї немає іншої долі, крім лісового життя загону, з його небезпеками, голодом, холоднечею, з численними іншими негодами — окрім війни.

5

— А ось і річка. Як перебиратися будемо? — запитав Антон, спиняючись на невисокому, підмитому водою березі. — Перестрибнемо? Чи попливем Звичайно, він жартував, зсунувши на потилицю облізлу, з овчини, шапку з обірваними мотузками, а вона дивилася на темну серед білих снігових берегів нерівну смугу води, і та сьогодні не здавалася страшною. Удвох вони сяк-так перелізуть через цю річку, що ледь не втопилась у ній вчора.

А все-таки, як перелізти, ще треба було подумати, і вони неквапно пішли уздовж купинястого зарослого голими кущами берега. Крижані закраїни місцями були ширшими і тулилися до самого берега, за ніч їх добре присипало снігом, на якому подекуди розпливалися мокрі плями води. В одному місці, де річка була трохи вужча, крижані крила майже сходилися на середині, але мокра щілина, яка чорніла між ними, свідчила про зрадницьку ненадійність цієї крижаної місцини. Потрібно було пошукати що-небудь певніше.

— Може, ломаку яку покладемо? — невпевнено запропонувала Зоська.

— І далеко ти дістанеш тією ломакою? — сказав Антон, у його голосі прозвучала легка насмішка з її пропозиції.

— А що? Я вчора перекинула і мало не перебралася.

— Ледь? Ледь у такій справі не годиться.

Зоська подумала, що, напевно, він краще знає, що треба робити, і більше нічого не пропонувала, переклавши цей клопіт на Антона. Хоч їй і здалося, що в кількох місцях варто було б спробувати, вона мовчала, чекаючи, що скаже він.

— Чортова річка! — бубонів тим часом Антон, пробираючись у береговому лозняку. — І не замерзла, як треба, і мілину затопила. Найгірший час…

Час для далекої дороги був, звичайно, не найкращим. Тиждень тому ударила холоднеча з вітром, учора повалив сніг, який не переставав і сьогодні — снігові крупинки рідко, мов нехотя летіли звідкілясь із каламутної вишини, було незатишно й холодно. Зоська після стіжка не переставала дрібно дрижати, весь час кортіло піти скоріше, пробігти, щоб як-небудь зігрітися. Коли б тільки не ця проклята річка, що другий день нездоланною перешкодою була на її шляху.

Раптом Антон стих у хмизняку, тривожно повернувши убік голову, і Зоська почула, спочатку тихе, але виразне плюскотіння води. Антон одвів лозину, пригнувся, вдивляючись кудись крізь кущі, і знову десь під берегом плюснуло раз і вдруге.

Хтось там був, і вони на хвилину принишкли в кущах. Та ось настороженого з випнутим носом Антонового обличчя торкнулася лагідна посмішка.

— Бобер! Дивися, вилазить!

Ставши на засипану снігом купину, Зоська потягнулася вище і побачила поодаль на повороті річки, як щось живе і мокре з широкою лопаткою хвоста незграбно вибралося з води на палицю і, обернувшись, притаїлося на задніх лапах. Антон тихенько свиснув, і звірок, здригнувшись, швидко сховався у дірці, що чорніла поруч у засніженій купі безладно навалених палок.

— Дивись, прижилися! — сказав Антон з лагідним захопленням у погляді і поліз крізь Хмизняк до бобрової хатки.

— Нехай! Не треба полохати! Не треба… — замахала на нього руками Зоська.

— Нічого! Дивись, гатка яка. Отут і спробуємо переправитися.

Справді, бобри навалили на узбережний мисок добру купу гілля, палиць, різних рогатин, обгризених, без кори, деревець, які утворили широку, наполовину вмерзлу в береговий лід гатку. Обсипана снігом, вона височіла над річкою майже на рівні берегового обриву, й Антон, хапаючись руками за холодне гілля осичняка, обережно переліз на неї.

— А що? Тримає. Ну — давай помалу… І не бійся, не бійся, а помалу! — підбадьорив він Зоську. Вона теж ступила одною ногою на голий, присипаний снігом сук, який раптом загрозливо посунувся під її чоботом.

— Ой слизько!

— Нічого… Давай за мною! Куди я ступив, туди й ти ступай.

Хапаючись за суччя, що звисали з берега й непевно ступаючи по слизькому ломаччі, вони перебралися по гатці майже до середини річки і спинилися. Далі була метрів зо два чорна вода, що стрімко мчала біля крайніх, глибоко втоплених ломак; на тому березі було видно затоплену гнилу колоду, кінець якої тихо погойдувався на течії. Антон примірявся, прикинув відстань до кінця колоди, зручніше поставив ногу на упорі.

— Будемо стрибати.

— Ой! А раптом зірвемося?

— Зриватися не треба… Першим стрибати буду я. І підтримаю тебе. Ну!

Уся купа палок і гілля хитнулася в один бік, хлюпнувши водою, щось під ногами тріснуло, Антон змахнув руками і, легко наступивши на занурений у воду кінець колоди, опинився на тому боці.

— Ну Він ширше розставив ноги і чекав, готовий підхопити її, але Зоська раптом втратила рішучість, відчувши, що для такого стрибка в неї просто не вистачить сили.

— Не дострибну…

— Ну, ну! Дострибнеш, давай не бійся! — квапив Антон із того берега. Вона в котрий раз примірялася до страшної водяної ширини, винувато поглядаючи на пожвавлене Антонове обличчя, яке виражало нетерпіння, і не могла наважитися.

— Не можу. Не дострибну…

— То що ж мені, назад вертатися? — сердився Антон. — Я ж дострибнув, ти бачила?

— Так це ж ти!

— А ти? Головне — сміливо. Ну, стрибай, я підхоплю!

Зоська слухала його й сама все розуміла: треба відважитись і стрибнути. Але спочатку треба було розрахувати, з якої відстані відштовхуватися, і вкотре, зробивши це, вона розуміла, що до колоди не дострибне, отже, знову опиниться в крижаній воді. А нове купання аж ніяк не входило в її плани — досить з неї і вчорашнього, від якого досі не висох одяг.

— Ах ти, таку твою матір! — вилаявся на тому березі Антон і, ламаючи чобітьми лід, рішуче стрибнув у воду. Вона не зрозуміла ще, чого він так зробив і, злякалася, побачивши його по коліна у воді, звідки він вимогливо простяг до неї руки.

— Стрибай, ну!

Зоська стрибнула — не на колоду, а в ці простягнуті до неї руки, він похитнувся, але втримав її, переступив, ледь сам не звалившись у воду, повернув її ногами вперед і дуже підштовхнув, до самої крижаної закраїни на березі. Вона упала на одно коліно, та швидко підхопилася і, забруднивши руки, вилізла на невисокий тут, переплетений корінням берег.

— Дякую, — ніяковіючи, сказала вона, позираючи, як вибирався з води Антон. Мабуть, поспішати йому вже не було потреби, обидві його ноги до самих колін були мокрі, з лівої поли кожушка лилася на чобіт вода.

— Набрав, еге? В обидва. Ну от… ти мені пробач, будь ласка.

— Що вдієш! Зелена ти ще розвідниця.

Напевно, зелена, подумала вона, чітко усвідомлюючи свою провину і відчуваючи трохи приховане незадоволення Антона. Вона стояла збоку і дивилася, як він натужно стяг з лівої ноги чобіт і викрутив на сніг брудну діряву онучу.

— Отак! Тепер обоє купані, — вперше підняв він до неї ще строгий, але трохи подобрілий погляд, і вона зрозуміла, що він уже не сердиться.

— Так широко, що я не могла, — сказала вона. — А в другому чоботі як? Сухо?

— У другому сухо, — сказав він. — Лівий дірявий, давно воду пропускає.

Однак Антон стягнув із ноги і правий чобіт, суху онучу з правої ноги накрутив на почервонілу від холоду ліву ступню.

— Щоб кривдно не було. Мокрий чобіт, зате суха онуча.

Він зовсім уже не сердився, і в Зоськи одлягло в душі — все ж він молодець, цей Антон Голубін.

— Мабуть, змерз? Давай пробіжимо, — запропонувала вона, та Антон не погодився і неквапно підвівся з берега, старанно витер об сніг забруднені в болоті руки.

— Зігріюся. Мороз невеликий.

— Куди тепер — не зрозумію навіть. Пуща там ніби, так?

— Там, — підтвердив він. — Десь тут повинна бути дорога.

А тобі куди — на Острівець?

— Так, на Острівець. Дозорцев сказав. Там хлопці на заставі перевезуть через Німан.

З цього боку річки купинястий болотний берег густо поріс кущами, серед яких ледве не до колін стовбурчилася суха, пересипана снігом трава, і вони йшли, прокладаючи поміж кущів і купин дві пари глибоких слідів.