Сіддхартха - Гессе Герман

Але я, той, що хотів прочитати книгу світу і книгу власної суті, на догоду здогадному змістові знехтував літери й знаки, світ виявів і форм я назвав оманою, свій зір, свою мову — випадковим, нічого не вартим виявом. Ні, тепер усе це позаду, я пробудивсь, пробудився насправді й аж сьогодні народився на світ".

Усвідомивши це, Сіддхартха знов зупинився — зненацька, так ніби вздрів на дорозі гадюку.

Бо зненацька збагнув іще одне: він, той, що насправді немов пробудився від сну чи народився на світ, він мав почати життя заново і з самого початку. Коли вранці Сіддхартха виходив із гаю Джетавана, гаю того Величного, — вже на шляху пробудження, на шляху до самого себе, — він мав намір — і йому це здавалось природним і самим собою зрозумілим — після кількох років аскетського життя повернутись додому, до батька. Одначе тепер, аж цієї хвилини, коли він спинився, неначе уздрів гадюку, Сіддхартха прокинувсь іще для одної думки: "Я ж бо уже не той, що був, я вже не аскет, я вже не жрець, я вже не брахман. Що ж я тепер удома, коло батька робитиму? Вчитимусь? Приноситиму жертви? Заглиблюватимуся в себе? Адже все це позаду, всього цього на моєму шляху вже немає".

Сіддхартха застиг, і на хвилю, на мить біля серця у нього пройшовсь холодок. Сіддхартха побачив, який він самотній, і відчув, як у грудях його щось затріпотіло й завмерло — мовби звірятко, мов зайчик чи пташка. Роками він був без роду і племені й не відчував цього. А тепер ось відчув. Та завжди, навіть поринувши глибоко в себе, він був сином свого батька, був брахманом, людиною високого стану, священнослужителем. А тепер став усього лиш Сіддхартхою, Пробудженим, — більш ніким. Глибоко вдихнув він повітря і хвилю тремтів іще і здригався від внутрішнього холоду. Ніхто в цілому світі не був такий самотній, як він. Жоден вельможа, що не належав до вельмож, жоден ремісник, що не належав до ремісників, але знайшов у них прихисток, жив їхнім життям, розмовляв їхньою мовою, жоден брахман, що не належав до брахманів, але жив із ними, жоден аскет, що не знайшов прихистку в стані саман, і навіть усіма забутий самітник у джунглях не був сам і не був самотній, його щось оточувало, навіть він належав до якогось стану, і цей стан був його родом і племенем. Говінда пішов у ченці, і тисячі ченців стали йому братами, вони носять такий самий, як у нього, одяг, вірять у те саме, розмовляють тією самою мовою. А він, Сіддхартха, до чого належить він? Чиє життя стане його життям? Чиєю мовою він розмовлятиме?

З цієї хвилини, коли цілий світ від нього відринув, коли він, Сіддхартха, спинився, самотній, як зірка в небі, з цієї хвилини холоду й занепаду духу Сіддхартха випірнув на поверхню і, зібраний у ще міцніший кулак, став уже більше, ніж доти, своїм "я". Сіддхартха відчув: це був останній дрож пробудження, остання судома пологів. І ту ж мить він знову пустився в дорогу, попрямував нетерпляче і квапно — уже не додому, не до батька, вже не назад.

ЧАСТИНА ДРУГА

Камала

Сіддхартха учився нового щокрок на своїм шляху, бо світ перемінився, а серце його було зачароване. Він дививсь, як сонце сходить із-за лісистих гір і заходить за далеким, порослим пальмами морським берегом. Він дививсь, як уночі зорі займають свої місця, а молодик пропливає, мов човен у синьому морі. Він дивився на дерева, на тварин, на хмари, на веселку після дощу, на скелі, на трави й квітки, на річку й струмок, дививсь, як уранці мерехтить у кущах роса, дивився на далекі, синюваті й невиразні обриси високих гір, дививсь, як на рисовім полі срібними хвилями гуляє вітрець, слухав, як співають пташки й гудуть бджоли. І все це, розмаїте й строкате, було споконвіку — споконвіку світило сонце і місяць, споконвіку шуміли річки й гули бджоли. Але для Сіддхартхи все це доти було не що інше, як легенький, оманливий серпанок перед очима, і він споглядав його недовірливо й тільки для того, щоб пронизувати і знищувати думками, бо була то не суть — суть ховалася поза видимим. Але тепер його розкутий зір перенісся по цей бік, він бачив і розпізнавав видиме, шукав у цьому світі рідний дім, не докопувався суті, не прагнув зазирнути у світ потойбічний. Світ прекрасний, коли просто його споглядаєш, нічого в ньому не шукаючи, — просто так, як його споглядають діти. Прекрасний місяць і зорі, прекрасний ручай і берег, гори і ліс, коза й золотокрилий жук, квітка й метелик. Прекрасно й хороше йти по світу, отак, як мала дитина, — прокинувшися від сну, відкривши всьому душу, отак без недовіри. Інакше тепер пекло голову сонце, інакше остуджувала лісова прохолода, інакше смакувала вода зі струмка і з кадоба, інший мав смак гарбуз і банан. Коротші стали дні, коротші ночі, кожна година пропливала так швидко, як вітрило в морі, а під вітрилом був корабель, повен скарбів, повен радощів. Сіддхартха бачив, як під високим склепінням крон, аж у верхів'ях, мандрує табун мавп, і чув дикі, спраглі пташині крики. Він бачив, як баран наздоганяє і покриває вівцю. Бачив, як увечері в зарослому очеретом озері полює голодна щука, а перед нею з води цілими зграйками вискакує, тріпочучи й вилискуючи, перелякана мілька; сила й жага відчувалась щораз у водоверті, збуреній нестримною переслідувачкою.

Все це було споконвіку, але він, Сіддхартха, досі нічого не бачив; він був не тут. Тепер він був тут, він до цього належав. У очі його вливалося світло і тінь, у серце його вливалися зорі й місяць.

Дорогою Сіддхартха згадував також про все, що він спізнав у гаю Джетава-на, — про вчення, яке там слухав, про божественного Будду, прощання з Говіндою, розмову з Величним. Знов пригадав він свої слова, з якими звернувсь до Величного, пригадав кожнісіньке слово і з подивом усвідомив: він казав там таке, чого тоді, власне, зовсім іще й не розумів. Ось що сказав він Говінді: його, Будди, багатство і таємниця — не вчення, а те, чого висловити й навчитись не можна, те, що він звідав один раз у годину просвітлення. І щоб звідати це, він, Сіддхартха, тепер і пішов у світ і почав це вже звідувати. Тепер він мав звідати самого себе.

Певно, давно вже він знав, що його "я" — це Атман, і суть його така сама вічна, як Брахман. Та ніколи ще він не знаходив цього "я" по-справжньому, бо намагався спіймати його у сіті думок. Але ж "я" — то, звісно, не плоть і не гра уяви, це й не думки, і не глузд, і не завчена мудрість, не завчене вміння робити висновки і снувати з уже передуманого нові думки. Ні, і той світ думок — ще по цей бік, і коли убиваєш випадкове "я" свідомості, то це до мети не приводить, зате дістає поживу випадкове "я" думок і вченості. Те й те — і думки, і свідомість — речі гарні, за тим і тим криється остаточний смисл, до того й того слід прислухатися, тим і тим слід грати, ні того, ні того не треба ні нехтувати, ні переоцінювати, в тому й тому треба вчувати таємничі голоси найпотаємнішого. Він хотів розчинитися у нічому, так ніби бути нічим йому наказував, радив голос. Чому колись, у годину годин, коли на Гаутаму зійшло просвітлення, він саме сидів під Деревом мудрості Бо? Тому що почув голос — голос у власнім серці, який наказав йому сісти спочити під тим деревом, і він вибрав не умертвіння плоті, не жертвоприношення, не обмивання і не молитви, не їжу й питво і не сон чи мрії — ні, він послухався того голосу. Послухатись отак голосу, не чужого наказу, а тільки голосу, виявити отак готовність — ось що прекрасно, ось що потрібно! Тільки це, й більш нічого.

Вночі, коли Сіддхартха спав у солом'яній хижі одного перевізника на березі річки, йому приснився сон: начебто постав перед ним Говінда у жовтій одежі аскетів. Сумний мав Говінда вигля д, і сумно спитав він: "Навіщо ти мене покинув, Сіддхартхо?" Тоді обійняв він Говінду, обвив його руками й, коли пригорнув до себе і поцілував, то раптом виявилось, що це вже не Говінда, а якась жінка, і з-під її одежі вибились повні перса, й Сіддхартха лежав на тих персах і пив молоко, і було воно густе та солодке, пахло жінкою й чоловіком, сонцем і лісом, твариною й квіткою, всіма фруктами й усіма насолодами. Молоко те п'янило, дурманило голову…

Коли Сіддхартха прокинувся, за прочиненими дверима хижі вже мерехтіла бліда річка, а в лісі глухо і тужно лунав совиний погук.

Почавсь новий день, і Сіддхартха попросив у господаря, щоб той переправив його на другий берег. Перевізник узяв Сіддхартху на бамбуковий пліт, і широка річка вилискувала на вранішній зорі рожевим сяйвом.

— Гарна річка, — мовив Сіддхартха.

— Гарна, — відказав перевізник, — дуже гарна. Я люблю її над усе. Часто я її слухаю, часто задивляюся їй у очі й завжди в неї вчуся. В річки можна багато чого навчитись.

— Спасибі тобі, добродійнику мій, — промовив Сіддхартха, ступивши на другий берег. — Я не маю чого подарувати тобі, щоб віддячити за гостинність, не маю чим і заплатити. Людина я без роду й племені. Я брахманський син і самана.

— Я так і зрозумів, — відповів перевізник, — і не сподівався від тебе ні дарунку, ані платні. Подаруєш мені щось іншим разом,

— Ти в це віриш? — весело поспитав Сіддхартха.

— Ну звісно. Цього я теж навчився в річки: все повертається! Повернешся й ти, самано. А тепер прощавай! Нехай платою мені буде твоя дружба. Згадай про мене, як приноситимеш богам жертву.

Вони всміхнулись один до одного і розлучились. Сіддхартха, всміхаючись, тішився дружбою й привітністю перевізника. "Він — як Говінда, — міркував Сіддхартха. — Всі, кого я стрічаю на своєму шляху, нагадують Говінду. Всі вони вдячні мені, хоч дякувати треба їм, всі догідливі, всі так хочуть дружити і слухатись, менше думати… Люди — це діти".

В обідню пору Сіддхартха прийшов до одного села. Перед глиняними халупами на вулиці кублились діти, лузали гарбузове насіння, бавилися мушлями, галасували й бились, але, вздрівши чужого саману, злякано кинулися врозтіч. У кінці села дорогу перетинав струмок; біля нього стояла навколішки молода жінка й прала білизну. Сіддхартха привітався, жінка підвела голову, всміхнулась до нього, і він помітив, як сяйнули в неї очі. Тоді Сіддхартха поблагословив її, як це ведеться в подорожан, і спитав, чи далеко ще до великого міста. Жінка випросталась і ступила йому назустріч; на юному її обличчі чарівно блищали вологі вуста.