Українська література » Зарубіжна література » На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

Читаємо онлайн На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

Це міг збагнути кожен, глянувши на бліді, землисті обличчя хлопців. Скінчилося тим, що хтось із них по черзі спав на підлозі. I дуже легко міг застудитися.

Тим часом Гайє підсів до нас. Він підморгує мені й задоволено тре свої лаписька. З ним ми пережили найкращий день нашого солдатського життя. Це було напередодні того, як ми вирушили на передову. Нас приєднали до одного з полків з багатозначним номером, але спершу нас ще відіслали назад у гарнізон екіпіруватися, тільки вже не туди, де навчають новобранців, а до іншої казарми. Наступного ранку, ще вдосвіта, ми мали виїхати. Тож увечері ми зібралися, щоб порахуватись із Гіммельштосом. Уже кілька тижнів, як ми заприсяглися це зробити, а Кроп навіть пішов у своєму задумі ще далі: він поклав після війни йти служити на пошту, щоб стати начальником Гіммельштоса, коли той знову працюватиме листоношею. Кроп із насолодою малював нам картини, як він тоді муштруватиме Гіммельштоса. Ось чому той і не зміг нас подолати; ми весь час сподівалися, що колись він таки потрапить нам до рук, хай навіть після війни.

Тим часом ми надумали його добряче віддухопелити. Що нам може статись — адже він нас не впізнає, а завтра вранці ми все одно їдемо звідси.

Ми знали, в якій пивничці він сидить щовечора. Звідти він мав повертатися темною, без будинків, вулицею. Отам ми й пристерегли його, сховавшись за чималою купою каміння. Я прихопив із собою порожній матрац. Ми тремтіли з нетерплячки: а що, як він ітиме не сам? Нарешті почулася його хода, добре нам знайома,— надто часто ми чули її вранці, коли двері розчинялись і він гаркав: "Підйом!"

— Він сам? — прошепотів Кроп.

— Сам.

Ми з Тьяденом нагинці обійшли купу каміння.

Ось блиснула пряжка в нього на ремені. Гіммельштос був, здається, трохи напідпитку, бо співав. Ні про що й гадки не маючи, він пройшов повз нас.

Ми схопили матрац, нечутно стрибнули до Гіммельштоса, ззаду накинули матрац йому на голову і так шарпнули донизу, що він опинився наче в білому мішку, неспроможний підняти руки. Спів урвався.

На млі ока Гайє Вестгуз підскочив до нього. Широко розставивши руки, він відштовхнув нас назад, щоб першим узятися до діла. З відвертою насолодою він випростався, підняв, наче семафор, руку із здоровенною долонею, схожою на лопату-грабарку, і з такою силою ляснув по білому мішку, що міг би вбити бика.

Гіммельштос перекинувся догори дригом, відлетів метрів на п'ять і щосили заволав. Але ми й про це подумали — прихопили з собою подушку. Гайє присів, поклав собі на коліна подушку, намацав Гіммельштосову голову і ткнув у подушку. Крик відразу став глухіший. Часом Гайє давав унтер-офіцерові хапнути повітря, тоді в того з горлянки виривався дужий лункий зойк, та знов умить затихав.

Потім Тьяден відстебнув у Гіммельштоса шлейки і стяг із нього штани. Батіжок він міцно тримав у зубах, тоді підвівся і запрацював ним.

То була дивовижна картина: Гіммельштос лежить на землі, над ним схилився, тримаючи його голову в себе на колінах, Гайє із зловтішною посмішкою на розтулених від насолоди губах; потім — смугасті спідні на клишавих ногах, що судомно дригаються і виробляють чудернацькі рухи при кожному ударі, а над ними, наче дроворуб, невтомний Тьяден. Нам довелося врешті його відтягти, щоб і собі натішитись.

Та от Гайє поставив Гіммельштоса знову на ноги і під кінець виконав ще один індивідуальний номер. Звівши високо праву руку, немов збирався дотягтись до зірок, Гайє затопив Гіммельштосові такого ляща, що той аж перекинувся. Гайє знову підвів його, поставив рівно і блискуче поцілив у нього вже лівою рукою. Гіммельштос зарепетував і кинувся навкарачки тікати. Його смугастий поштарський зад світився проти місяця.

Ми й собі гайнули навтікача.

Гайє ще раз озирнувся і сказав гнівно, задоволено і трохи загадково:

— Помста — як ковбаса-кров'янка.

Власне, Гіммельштос мав би радіти, бо його слова про те, що люди завжди повинні виховувати одне одного, приклалися й до нього. Ми виявилися добрими учнями й опанували його метод.

Він так ніколи й не довідався, кому мав дякувати. Правда, в нього тепер опинився ще один матрац; за кілька годин ми повернулися на те місце, все обнишпорили, але матраца ніде не знайшли.

Через цю пригоду ми виїздили на фронт наступного ранку в бадьорому настрої. I якийсь стариган із скуйовдженою бородою розчулено назвав нас героїчною молоддю.

IV

Нас повезуть на передову, аж до окопів. Десь уже в темряві під'їздять ваговози. Ми вилазимо на них. Вечір теплий, пітьма, як величезна хустка, нас огортає, і під її захистом нам спокійно. Вона єднає нас; навіть скупенький Тьяден простягає мені цигарку і дає прикурити.

Ми стоїмо в машині, тісно притулившись один до одного, сісти ніхто не може. Та ми й не звикли сидіти. Мюллер нарешті в доброму настрої: він у нових чоботях.

Мотори виють, машини торохтять та бряжчать. Дороги роз'їжджені, на них повно вибоїв. Фари вмикати не вільно, тож нас раз у раз так підкидає, що ми замалим не вилітаємо з кузова. Та це нас не хвилює. Що може з нами статися? Зламана рука — це краще, ніж дірка в животі, і багато хто тільки зрадів би такій приємній нагоді потрапити додому.

Поряд їдуть довгі колони машин з боєприпасами. Вони поспішають і весь час нас випереджають. Ми гукаємо до тих солдатів, жартуємо з ними.

У темряві розрізняємо якийсь мур, то осторонь шляху стоїть будинок. Раптом я наставляю вуха. Чи то мені причулося? Ні, я знову виразно чую, як гелгочуть гуси. Зиркаю на Качинського, він зиркає на мене — все зрозуміло.

— Каче, тут є щось для наших казанків.

Він киває головою.

— Гаразд, нехай як повертатимемось. Я тут орієнтуюся.

Звісно, Кач тут орієнтується. У нього на обліку, певне, кожна гусяча ніжка на двадцять кілометрів навкруги.

Машини вже їдуть місцевістю, де розташувалася наша артилерія. Щоб замаскувати від літаків гармати, їх заклечали гіллям, нібито настало своєрідне свято — військові кущі. Ті зелені альтанки виглядали б весело й мирно, коли б усередині в них не ховалися гармати.

Від гарматного диму й туману повітря стає важке, задушливе. У роті гірко від порохового згару. Гармати стріляють так, що наша машина здригається, за пострілами оглушливо котиться луна, все двигтить. Вираз обличчя у нас непомітно змінюється. Правда, нас пошлють не в бій, а тільки ставити загорожі, та на кожному обличчі тепер написано: тут фронт, ми вже в його владі.

Це ще не страх. Той, хто так часто, як ми, буває на передовій, врешті стає товстошкурим. Хвилюються тільки молоденькі новобранці. Кач їх повчає:

— А це дванадцятидюймова. Чуєте постріл? Зараз вибухне.

Але глухі звуки вибухів сюди майже не долинають. Вони тонуть у гуркоті фронту. Кач дослухається до нього й каже:

— Сьогодні вночі нам дадуть прикурити.

Ми всі дослухаємось. На передовій неспокійно.

— Томмі вже стріляють,— зауважує Кроп.

Справді, постріли добре чути. То англійські батареї, праворуч від нашої дільниці. Взялися стріляти на годину раніше. При нас вони завжди починали рівно о десятій.

— Чого це вони раптом надумали? — дивується Мюллер.— Годинники в них поспішають, чи що?

— Нам таки дадуть уночі прикурити, кажу я вам, це я нутром чую.— I Кач зіщулюється.

Десь неподалеку від нас бухкають три постріли. Вогняний промінь навскоси прорізає темряву, гармати ревуть, гримотять. Нам холодно, та ми радіємо, що завтра вранці знову будемо в бараках.

Обличчя в нас не блідіші й не червоніші, ніж завжди; не видно в них і більшого напруження чи більшої байдужості, та все ж вони якісь інші. Ми відчуваємо, що всередині в нас наче ввімкнено дивний контакт. То не просто слова, то насправді так. Це діє фронт, свідомість того, що ти на фронті, примушує спрацьовувати той контакт. Тієї миті, коли над нами з посвистом пролітають перші снаряди і повітря розривають постріли, зненацька в наших жилах, у руках, в очах виникає почуття притлумленого чекання, нетерпіння, пильності, дивовижної розумової напруженості. Все тіло раптом набуває стану повної бойової готовності.

Часом мені здається, що це від повітря,— воно двигтить, вібрує і безгучними хвилями прокочується по нас; а може, це від самого фронту, що ніби вилучає електрику, а вона діє на наші ще не відомі нервові закінчення.

Щоразу повторюється те саме: коли їдемо сюди, ми похмурі чи веселі, тобто звичайні солдати; далі ми бачимо перші батареї, і відтоді кожне слово в нашій розмові набуває особливого змісту.

Коли Кач, стоячи біля барака, каже: "Нам дадуть прикурити", то це тільки його власна думка, та й годі; коли ж він каже ці слова тут, вони гостро виблискують, наче багнет у місячному світлі, і миттю врізаються в мозок, а найдужче — в те несвідоме, що пробудилося в нас від цих похмурих слів: "Нам дадуть прикурити..." Може, то здригається наше найпотаємніше єство й підводиться для захисту.

Фронт здається мені страшним виром. Ще далеко до його центру, ще ми в спокійній воді, та вже відчуваємо ту силу, що всмоктує, тягне до себе, тягне поволі, неминуче, легко долаючи наш опір.

Але з землі, з повітря в нас вливаються сили для боротьби, найдужче з землі. Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї, довго й міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона — його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його, тоді знову відпускає на якихось десять секунд трохи пробігти і ще трохи пожити, а згодом знову ховає його, часом — назавжди.

Земле, земле, земле!..

Земле, в твої видолинки, і ями, й рівчаки можна кинутися з розпачу, в них можна причаїтись! Земле, коли нас судомив жах і вогняні бризки нищили все живе, у смертоносному гуркоті вибухів ти вщедряла нас невідпорним бажанням жити! Шалений опір майже пошматованого життя вливався в тебе й повертався могутнім струменем до нас, у наші руки, ми відчували його і ще дужче, мовчки, боязко радіючи ще одній хвилині, яку ми витримали, припадали до тебе вустами!..

Перші вибухи снарядів миттю переносять якусь частку нашого єства на тисячоліття назад. То в нас прокидається тваринний інстинкт, він керує нашими вчинками і боронить нас. Той інстинкт неусвідомлений, але він куди швидший, впевненіший, несхибніший, ніж свідомість.

Відгуки про книгу На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: