Хліб по воді - Шоу Ірвін

У ізоляторі та в поліційному відділку він був страшенно блідий, окрім хіба червоних смужок крові на щоці та ншї, але тепер до нього повернувся рум'янець.— Не варто було вам і приїздити. Я ж казав, що не брав його грошей.

— Думаю, тобі краще лягти й відпочити, хлопче,— мовив полісмен.— А я поїду.

Вони залишили Хітца в його кімнаті, заспокоєного, переконаного в своїй перемозі, і всі разом зійшли сходами вниз. У загальній кімнаті Стренд попрощався з полісменом та Бебкоком. Зоставшись сам, він упав у крісло й кілька хвилин сидів нерухомо. Він почував себе надто стомленим, щоб іти зразу до Леслі. Треба було спершу заспокоїтись.

Стренд заплющив очі й спробував відтворити до подробиць7 усі рухи полісмена, коли той обшукував Хітцову кімнату. Він намагався уявити собі хоч одне місце, яке полісмен пропустив і в якому могли бути сховані гроші. Якби його пощастило знайти, це ще, звичайно, не означало б, що Ромеро не винен у злочині, однак така обставина пом'якшила б його провину і напад Ромеро на Хітца вже не здавався б таким безглуздим, диким і непростимим. Та перебираючи в пам'яті місця, куди заглядав полісмен, Аллен не зміг пригадати жодного куточка, якого той н& обшукав би. Він зітхнув, розплющив очі, встав, довго дивився на закривавлену канапу, де лежав Хітц, притискаючи до щоки його, Алленову, хусточку. Та хусточка й досі валялася на підлозі, куди її кинув лікар. Кров уже висохла й стала темно-іржавого кольору, тканина зашкарубла. Стренд нахилився й підняв хусточку.

Він вимкнув світло й рушив через темний хол до своєї квартири. Дорогою згадав, що Леслі замкнула двері, й пошукав у кишені ключа. Та коли вставив його у шпарку, то виявив, що двері незамкнені. Аллен причинив їх і, не замикаючи, увійшов до вітальні. Всі лампи горіли.

— Леслі! — гукнув Аллен.— Леслі!

Він заглянув до спальні. Там теж горіло світло. Шафа стояла розчинена. Аллен побачив, що багатьох речей Леслі не було на місці. Потім помітив на туалетному столику папірець.

Він узяв ту записку і втупився в неї. Руки його тремтіли. Почерк був поквапний і не такий рівний, яким завжди писала Леслі.

"Любий мій! — прочитав Аллен. — Прости мене, але я не можу більше залишатися тут навіть на одну ніч. Я подзвонила Лінді й запитала, чи вона справді хоче взяти мене з собою до Парижа. Лінда відповіла ствердно, і я сказала, що негайно їду до Нью-Йорка й буду готова вилетіти з нею завтра. Любий, не хвилюйся за мене, прошу. І ще одне: бережи себе. А головне, пам'ятай: ти ні в чому невинен. Я люблю тебе всім серцем. Леслі".

Він обережно поклав записку, розгладив її долонею. Потім зачинив, шафу, вимкнув світло, пішов до себе в кімнату, роздягся й ліг. Він не накрутив будильника. Директор зрозуміє, що завтра він не здатен вийти на уроки.

— Про це вже, звичайно, гуде вся школа,— сказав Бебкок,

Була одинадцята ранку, і вони їхали директоровою машиною до суду. Стренд прокинувся рано, але з квартири не виходив, незважаючи на дзвінок, що запрошував усіх на сніданок, а також наступні дзвінки, які сповіщали про початок і кінець уроків, Він спробував зателефонувати Лінді, але лінія щоразу була зайнята, і врешті Аллен махнув рукою., Леслі не дзвонила, і він послав телеграму Лінді з проханням подзвонити йому. Хвилюватися, що Леслі дорогою до міста потрапила в автомобільну аварію, було безглуздо. Аллен це знав. Якби що-небудь сталося, його вже повідомили б. Він не міг позбутися думки про те, що Леслі, збуджена, ошаліла, з'їхала з дороги, увігналася в дерево й тепер лежить десь у канаві, спливаючи кров'ю. Він подзвонив також Хейзенові в контору, але секретарка сказала, що шеф уранці полетів до Вашінгтона,. Конрой відвіз містера Хейзена в аеропорт, додала секретарка, і вона тепер не знає, як із ним зв'язатися і коли він повернеться...

— Воно й не дивно,— провадив Бебкок. Він їхав повільно, обережно.— Той Хітц розпустив новину відразу ж, тільки-но прокинувся. Як я зрозумів з того, що уже встиг почути, він згустив барви. Ще й подзвонив батькові, а той знайшов мене по телефону й розмовляв зі мною, я б сказав... досить збуджено. Заявив, що коли я спробую затерти скандал,— він так і висловився: скандал,— то він мені, мовляв, покаже. Погрожував також подати на нас у суд за злочинне потурання небезпечному елементові,— це він, звісно, про Ромеро,— й закрити школу. І знайте, каже, я не буду... гм... у захваті, якщо мого сина звинуватять у крадіжці. Тоді він, мовляв, притягне всіх нас до відповідальності як спільників у зловмисному наклепі. Так, дуже люб'язним такого батька не назвеш.— Бебкок силувано всміхнувся. Обличчя в нього було сіре, напружене, очі почервонілі й водянисті. Руки вп'ялися в кермо з такою силою, що аж пальці побіліли.

— У вас був важкий ранок,— промовив Стренд,

— У мене були й важчі ранки,— сказав Бебкок.— Якось вісімдесят хлопців прокинулися з блювотою і страшним проносом. Ми подумали: тиф, А з'ясувалося, то від тістечок, які хлопці зїли увечері на десерт. Теорія твердить, ніби шкільні вчителі доживають до глибокої старості.— Він усміхнувся.— Застаріла теорія!

— І що ж, на вашу думку, слід робити?—-запитав Стренд.

— Боюся, передусім нам доведеться виключити хлопця, зі школи, Я кажу про Ромеро. Якщо ми цього не зробимо, то втратимо, певне, половину нового набору.

Стренд кивнув головою.

— Він сам винен.

— Однаково це трагедія,— сказав Бебкок.— По-друге, я сподіваюся якось урятувати його від тюрми. Домогтися, зрештою, умовного вироку. Я подзвонив шкільному адвокатові, він уже бачився з Ромеро й зустрінеться з нами в суді. Я сподівався цього уникнути і тому пробував зв'язатися з містером Хейзеном, щоб спитати його, чи не має він десь поблизу знайомого адвоката. Бо якщо батьки — а особливо такі, як містер Хітц,— рознюхають, що ми тратимо шкільні гроші на захист Ромеро...— Він здвигнув плечима й не доказав речення.—А як сприйняла все це Леслі?

Стренд чекав цього запитання, і все ж таки сподівався, ідо Бебкок його не поставить.

— Боюся, це її дуже вразило. Вона скористалася вашою любязною пропозицією взяти відпустку через хворобу, і тижнів два-три її тут не буде.

— Вона вже поїхала?—здивовано скинув брови Бебкок.

— Так.

— Я її не осуджую. Якби я міг, теж поїхав би.— Директор стомлено всміхнувся. Він завів машину на стоянку перед білою, обшитою дошками будівлею з колонами. — Гарний будинок,— промовив він.— Поставлений у тисяча вісімсот двадцятому році. Скільки людських страждань пройшло його коридорами!

Прізвище шкільного адвоката було Холлінгзбі. Він чекав па них біля дверей до зали суду. Це був товстий червонощокий чоловік у гарному темному костюмі. Голос у Холлінгзбі пасував до його зовнішності і був глибокий, лункий, як у актора.

— Хлопця скоро приведуть,— сказав він, чемно кивнувши головою, коли Бебкок відрекомендував його Стрендові.— Я з ним розмовляв. Боюся, ми маємо справу з важким випадком. Ромеро зовсім не хоче йти на контакт. Не розкривається. Сказав, що й рота не розтулить. Може, це й на краще. Каже, навіть не признається на суді, чому так учинив, хоч у поліції й заявив, ніби Хітц украв у нього гроші. "Хай роблять як знають,— каже.— Що це допоможе, коли я заговорю?" Мовляв, я адвокат— мені й говорити. А що я казатиму — йому байдуже. До речі, в законах він тямить, здається, більше ніж йому слід. Визнавати себе винним він не збирається — і каже, що ніхто його до цього не змусить. Шкодує, що був надто балакучий у поліції. Йому можна поспівчувати, це зрозуміло, проте його поведінка не викличе співчуття в суді. Добре було б, якби він трохи покаявся.— Адвокат стенув плечима.— Та це, здається, не е його характері. Ромеро сказав, ніби містер Стренд бачив, як він біг із ножем за Хітцом, та й сам він признався містерові Стренду й поліції, що Хітца порізав він. У суді, мовляв, усі з нього сміятимуться, якщо він прикидатиметься, ніби то не він порізав Хітца. А як хочете знати, що я насправді думаю, то Ромеро навіть пишається своїм вчинком і хоче, щоб усі про це знали. Він відмовляється признатись мені, чому підозрює в крадіжці саме Хітца. Каже, завжди знав, що колись потрапить до в'язниці. У нього, мовляв, багато друзів, які там побували, і в'язниці він не боїться. Його манери, мушу вам сказати, навряд чи сподобаються судді або присяжним, якщо до цього дійде. Хлопцеві вже за вісімнадцять, і судитимуть його як дорослого. До того ж справу розглядатимуть у маленькому містечку в Коннектікуті, а не в Нью-Йорку або в Чікаго, де на таку різанину без очевидного наміру вбити дивляться майже як на буденне явище. Я, звісно, зроблю все що зможу...— Голос адвоката став похмурим,— Проте оптимістичним мій настрій ке назвеш.

— І що ви можете зробити? — запитав Бебкок.

— Битиму на його минуле. Виріс у гетто, в убогій, скаліченій сім'ї і таке інше. Як завжди. Хвилина емоційного зриву перекреслила багатонадійну кар'єру. Щось таке. Не більше. Можливо, якщо хлопець визнає себе винним, суддя зменшить строк або навіть винесе умовний вирок.

_ Чим ми можемо допомогти? " запитав Бебкок.

Адвокат безнадійно розвів руками.

— Виступити зі свідченнями на користь хлопця про його, вдачу, про внутрішній світ. Розкажіть усе, що, на вашу думку, характеризує його з позитивного боку. Але не забувайте, що ви говоритимете під присягою.

"Хоч би що я казав про вдачу Ромеро,— подумав Стренд,— однаково це не буде правдою. Чи треба згадувати про вкрадені томи "Занепаду й загибелі Римської імперії"? Ні, якщо я хочу врятувати хлопця від в'язниці — ні".

До холу ввійшов Хітц. Велика пов'язка на щоці надавала його обличчю трагічного виразу. Одяг на ньому розпирало. Стренд завважив, що ширінка в хлопця розстебнута. Хітц зневажливо поглянув на всіх трьох, проте зупинився й сказав:

— Доброго ранку, містере Бебкок.— Він підкреслено не звернув уваги на Стренда.— Батько збирався поговорити з вами, сер. Він до Вас додзвонився?

— Додзвонився,— відповів Бебкок.

— Батько був прикро вражений, коли я розповів йому, що сталося,— сказав Хітц.

— Я так і зрозумів,— мовив Бебкок.— ІЦо ж, ходімо?

— Не думайте, що я збираюся подарувати це Ромеро,— сказав Хітц.— І вам, містере Стренд.

— Дякую за попередження,— кинув Стренд.— І застебни ширінку. Ти ж не хочеш, щоб із тебе в суді сміялися, чи не так?

Обличчя в Хітца почервоніло, і він заходився смикати в себе на штанях змійку.