Воно - Кінг Стівен
"Він щиро шкодує про те, що наробив", — продовжує отець О'Браян, додаючи, що, коли він на самому початку спитав у Макліна, чому той хоче стати католиком, і Маклін йому відповів: "Я чув, що вони мають покаянні молитви, а мені треба багато спокутувати, бо інакше я потраплю в пекло, коли помру".
"Він розуміє, що він наробив молодшому хлопчику, — каже отець О'Браян. — Якщо він також зробив щось і старшому, він цього не пам'ятає. Він вірить, що його руки чисті щодо Едварда".
Наскільки в Макліна руки чисті щодо Едварда — це питання, яке продовжує турбувати мешканців Деррі, але він був переконливо очищений від підозр у вбивствах інших дітей, які мали місце тут. Щодо перших трьох, він спромігся надати залізні алібі, а коли в червні, липні та серпні трапилися решта, він уже перебував у в'язниці.
Усі ці десять убивств залишаються нерозкритими.
В ексклюзивному інтерв'ю, яке Маклін дав "Ньюз" минулого тижня, він знову стверджував, що нічого не знає про місцеперебування Едварда Коркорана. "Я бив їх обох, — сказав він у болісному монолозі, який переривався тяжкими нападами плачу. — Я їх любив, але бив. Сам не розумію чому — не більше, ніж я розумію, чому Моніка дозволяла мені це робити чи чому вона покривала мене після того, як помер Дорсі. Гадаю, я міг би вбити Едді так само легко, як це зробив із Дорсі, але присягаюся перед Богом, й Ісусом, й усіма святими на небесах, я цього не робив. Я розумію, як воно виглядає, але я цього не робив. Я думаю, він просто втік. Якщо так, то це єдине, за що я мушу подякувати Богу".
На запитання, чи свідомий він якихось прогалин у власній пам'яті — чи не міг він убити Едварда, а потім заблокувати це в пам'яті — Маклін відповів: "Я не в курсі щодо жодних прогалин. Я надто добре знаю, що я насправді наробив. Я присвятив власне життя Христу й решту його збираюся провести, спокутуючи це".
З ГАЗЕТИ "ДЕРРІ НЬЮЗ" ЗА 27 СІЧНЯ 1960 РОКУ (ШПАЛЬТА 1):
"ТЕ ТІЛО НЕ НАЛЕЖИТЬ КОРКОРАНУ", —
ОГОЛОШУЄ БОРТОН
Шеф поліції Річард Бортон повідомив репортерам сьогодні вранці, що дуже розкладене тіло хлопчика, віком приблизно як Едвард Коркоран, який зник зі свого дому в Деррі у червні 1958 року, точно не належить пропалій дитині. Те тіло було знайдено в Ейнсфорді, штат Массачусетс, закопаним у гравійному кар'єрі. У поліції штатів Мейн і Массачусетс спершу припускали, що тіло може належати Коркорану, вважаючи, що його міг підвозити якийсь розбещувач малолітніх, після того як він утік зі свого дому на Чартер-стрит, де було побито та вбито його молодшого брата.
Стоматологічна карта переконливо показала, що тіло, знайдене в Ейнсфорді, не належить Коркорану, від зникнення якого минуло вже дев'ятнадцять місяців.
З ПОРТЛЕНДСЬКОЇ ГАЗЕТИ "ПРЕС-ГЕРАЛД" ЗА 19 ЛИПНЯ 1967 РОКУ (ШПАЛЬТА 3):
ЗАСУДЖЕНИЙ УБИВЦЯ
СКОЮЄ САМОГУБСТВО У ФАЛМУТІ
Річард П. Маклін, якого дев'ять років тому було засуджено за вбивство його чотирирічного пасерба, вчора після полудня був знайдений мертвим у своїй невеличкій квартирі на третьому поверсі у Фалмуті. Умовно-достроково звільнений, який тихо жив і працював у Фалмуті з часу його виходу зі штатної в'язниці Шошенк у 1964 році, вочевидь, покінчив життя самогубством.
"Записка, яку він залишив, вказує на надзвичайно скаламучений стан розуму", — сказав заступник шефа Фалмутської поліції Брендон К. Рош. Зміст записки він оголосити відмовився, але певне джерело в Департаменті поліції повідомило, що вона складається з двох речень: "Я бачив Едді минулої ночі. Він був мертвий".
Згаданим "Едді" напевне є пасерб Макліна, брат того хлопчика, за вбивство якого Макліна було засуджено в 1958 році. Саме зникнення Едварда Коркорана зрештою призвело до вироку Макліну за побиття до смерті молодшого брата Едварда, Дорсі. Старший хлопчик безвісти пропав дев'ять років тому. У короткому судовому процесі в 1966 році мати цього хлопчика добилася оголошення її сина юридично мертвим, щоби їй увійти у володіння банківським рахунком Едварда Коркорана. На тому рахунку зберігалася сума шістнадцять доларів.
З
Едді Коркоран був мертвим, авжеж.
Він помер тієї ж ночі 19 червня, але його вітчим не мав до цього жодного стосунку. Він помер, коли Бен Генском сидів удома й дивився разом із матір'ю телевізор, коли мати Едді Каспбрака стривожено мацала йому лоба, шукаючи ознак своєї улюбленої хвороби "фантомної лихоманки"; коли вітчим Беверлі Марш — джентльмен, який мав, принаймні за темпераментом, неймовірну подібність до вітчима Едді й Дорсі Коркоранів — наддав копняком дівчинці під її derrière[297] і наказав "вимітатися туди й повитирати насухо ті чортові тарілки, як тобі твоя мамця веліла"; коли на Майка Хенлона нагорлали якісь старшокласники (один із них через кілька років призведе на світ юного-гарнюнього, поставного гомофоба Джона "Рукатого" Ґартона), проїжджаючи повз старим "доджем", коли Майк сапав бур'яни в садочку поряд з маленьким будиночком Хенлонів на Вітчем-ровд, неподалік від тієї ферми, що належала божевільному батькові Генрі Баверза; коли Річі Тозіер потайки роздивлявся на напіводягнених дівчат у знайденому ним на дні шухлядки з батьківськими шкарпетками й нижньою білизною журналі "Джем", отримуючи нормальний, добрий стояк, і коли Білл Денбро у моторошному невірстві жбурляв через кімнату фотоальбом свого мертвого брата.
Хоча жоден з них не згадає цього пізніше, у ту мить, коли помер Едвард Коркоран, усі вони поглянули вгору… немов почувши якийсь далекий крик.
У "Ньюз" були абсолютно праві щодо одного: річний табель Едварда дійсно був достатньо поганим, щоб змусити хлопця боятись повернутись додому й постати перед лицем вітчима. А ще його мати і старий багато скандалили цього місяця. Це ще дужче погіршувало справи. Коли вони вже досить бурхливо розпалялися, мати починала викрикувати багато здебільша сумбурних звинувачень. Вітчим спершу відповідав на них бурчанням, потім криками, щоб вона заткнулася, а зрештою розлюченим ревінням дикого кабана, який піймав собі в рило цілий сагайдак стріл дикобраза. Втім, Едді ніколи не бачив, щоб той кинувся на неї з кулаками. Едді гадав, що вітчим на таке не міг цілком наважитися. Раніше кулаки він приберігав для Дорсі й Едді, а тепер, коли Дорсі помер, Едді, окрім власної, отримував і братову частку.
Ці змагання з криків напливали й спливали циклічно. Найбільш звичними вони були наприкінці кожного місяця, коли приходили рахунки. Разок чи два, коли скандал сягав найгіршого рівня, міг зазирнути викликаний кимсь із сусідів полісмен, сказати їм, щоб понизили тон. Зазвичай цим і завершувалося. Мати ще була здатна показати копу середнього пальця, піддратовуючи, щоб той її забрав, але вітчим рідко казав щось супроти.
"Вітчим боїться копів", — думав Едді.
У такі періоди напруги Едді притаювався. Так мудріше. Якщо хтось так не вважає, хай би подивився, що трапилося з Дорсі. Деталей Едді не знав і не бажав їх знати, але мав власні припущення щодо Дорсі. Він гадав, що Дорсі опинився в поганому місці в поганий час: у гаражі в останній день місяця. Вони розповіли Едді, що Дорсі впав у гаражі з драбини. "Якби ж то я тільки раз казав йому, щоб тримався звідти подалі, я казав йому це шістдесят разів", — сказав його вітчим, але мати не дивилася на нього, тільки раз поглянула, випадково… і коли їхні очі зустрілися, Едді побачив у її очах крихітну іскру пацючого переляку, і йому це не сподобалося. Старий так і сидів собі далі мовчки за кухонним столом з квартою[298] "Райнголда", дивлячись у нікуди з-під своїх важко навислих брів. Едді тримався від нього подалі. Коли вітчим гримав, він був зазвичай — не завжди, але зазвичай — безпечним. От коли він замовкав, тоді ти мусив бути обережним.
Позаминулого вечора він кинув стілець на Едді, коли Едді підвівся, щоб глянути, що там, на іншому телеканалі — просто підчепив один з отих трубчастих алюмінієвих кухонних стільців і, майнувши ним собі через голову, жбурнув уперед. Той ударив Едді в зад і збив з ніг. Зад у нього все ще болів, але він розумів, що могло бути гірше: могло поцілити в голову.
А ще був вечір, коли старий раптом підвівся й розмазав по волоссю Едді цілу жменю картопляного пюре, без жодної на те причини. Одного дня в минулому вересні Едді прийшов зі школи та з власної глупоти дозволив сітчастим дверям грюкнути за собою, в той час як його вітчим був ліг здрімнути. Маклін вийшов зі спальні у своїх хвилястих сімейних трусах, волосся стирчить штопорами, щоки присивілі дводенною вікендовою щетиною, дихання присивіле двома днями вікендового пива. "Ну от, Едді, — сказав він, — мушу дати тобі ладу за те, що ти грюкнув тими йобаними дверима". У лексиконі Річа Макліна "дати ладу" слугувало евфемізмом для "збити тебе на лайно". Що він потім і зробив Едді. Едді знепритомнів, коли старий викинув його в сіни. Мати була прикрутила там низенько пару гачків для одягу, спеціально для нього з Дорсі, щоб вони вішали на них свої пальта. Ці гачки твердими сталевими пальцями буцнули Едді в крижі, от тоді він і впав у непам'ять. Прийшовши за десять хвилин до тями, він почув, як мати кричить, що вона доправить Едді у шпиталь і він її не зупинить.
— Після того, що трапилось з Дорсі? — відгукнувся його вітчим. — Ти бажаєш піти до в'язниці, жінко?
Це стало кінцем її балачок про шпиталь. Вона допомогла Едді дійти до його кімнати, де він ліг у ліжко, тремтячи, з укритим краплинами поту лобом. Протягом наступних трьох днів він єдино виходив зі своєї кімнати, тільки коли їх обох не було вдома. Тоді він, тихенько стогнучи, повільно кульгав до кухні й діставав з-під раковини віскі вітчима. Кілька дрібних ковточків притупляли біль. Біль загалом минувся на п'ятий день, але кров'ю він пісяв ще майже два тижні.
І того молотка в гаражі більше не було.
Як щодо цього? Як щодо цього, друзі та сусіди?
О, молоток "Крафтсмен" — звичайний молоток — там залишався. А безвіддачний молоток "Скотті", от той пропав. Особливий молоток його вітчима, той, якого йому з Дорсі заборонено було торкатися. "Якщо хтось із вас бодай торкнеться цього малюка, — сказав він їм того дня, коли купив його, — я з вас кишки повипускаю й на вуха понамотую". Дорсі боязко спитав, чи дуже дорогий цей молоток. Старий сказав, що той збіса здогадливий.
Він пояснив, що молоток цей заповнений підшипниковими кульками й тому не дає віддачі, як би сильно ти ним не бив.
Тепер цей молоток пропав.
Оцінки в Едді були не найкращими тому, що відтоді як мати знову вийшла заміж, він часто пропускав школу, але дурником він аж ніяк не був.
