Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Служницю чоловіка.

— Згоден. Але з одною умовою.

— Якою?

— Щоб чоловік був слугою жінки.

— Як! Та що ти говориш? — скрикнув Сімурден: — Чоловік — слугою! Ніколи. Чоловік — господар. Я визнаю тільки самодержавство в домі. Чоловік у себе король.

— Так. З одною умовою.

— Якою?

— Щоб жінка була королевою.

— Тобто ти хочеш для чоловіка і для жінки…

— Рівності.

— Рівності! Про це ти мрієш? Між двома цілком різними істотами?

— Я сказав рівність. Я не сказав тотожність.

І знову настала пауза, немов перемир’я між цими двома розумами, що метали блискавки. Сімурден урвав її:

— А дитина! Кому ти даси її?

— Найперше батькові, що її зароджує, потім матері, що народжує її, потім учителеві, що виховує, потім місту, що її вирощує, потім батьківщині, як найвищій матері, потім людству, цьому великому предкові.

Сімурден зробив жест, як людина, що застерігає іншу.

— Говен, не заносься так високо в небо. Ми хочемо здійснити можливе.

— Можна і можливе зробити неможливим.

— Можливе можна здійснити завжди.

— Зовсім не завжди. Коли поводитися грубо з утопією, це її вбиває. Немає нічого беззахиснішого, як яйце.

— Проте треба вставити утопію в оправу з фактів. Абстрактну ідею треба перетворити в ідею конкретну. Вона втратить тоді на красі, але виграє на корисності, вона зменшиться, але покращає. Треба, щоб право стало основою закону. І коли право стане законом, воно абсолютне. От що я називаю можливим.

— Можливе більше, ніж це.

— А, знову мрія!

— Можливе є таємничий птах, що кружляє над людиною.

— Треба впіймати його.

— Живим.

Говен продовжував:

— Моя думка така: завжди вперед. Якби бог хотів, щоб людина відступала, він би дав їй очі позаду голови. Дивімося завжди в напрямі ранкової зорі, розквіту, зародження. Те, що відживає, підбадьорює те, що підіймається. У тріску старого дерева є заклик до дерева нового. Кожен вік творить своє діло, сьогодні громадянське, завтра людське. Сьогодні питання права, завтра питання винагороди. Винагорода і право — це, по суті, одне слово. Людині мають платити за те, що вона живе. Бог, даючи їй життя, стає їй винним. Право — це вроджена винагорода. Винагорода — це набуте право.

Говен говорив із зосередженістю пророка. Сімурден слухав. Ролі змінилися. І тепер здавалося, що учень став учителем.

Сімурден буркнув:

— Дуже вже ти швидкий.

— Це, мабуть, через те, що в мене лишилося мало часу.

І він продовжував:

— От де, вчителю, відмінність між нашими двома утопіями. Ви хочете обов’язкової казарми, а я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я — про людину-громадянина. Ви про людину грізну, а я — про мислячу істоту. Ви створюєте республіку меча, а я створюю…

Він запнувся:

— А я створив би республіку духу.

Сімурден розглядав підлогу камери. Потім сказав:

— А поки що чого ти хочеш?

— Того, що є.

— Ти виправдуєш теперішній момент?

— Так.

— Чому?

— Бо це буря. Буря завжди знає, що вона робить. На один розбитий блискавкою дуб скільки оздоровлених лісів! Цивілізація заражена чумою, цей великий вітер звільняє її від неї. Він, можливо, не дуже розбирається, що вимітати. Але чи може він інакше? Він має зробити таку величезну чистку! Перед жахом зарази я розумію лютість вітру.

Говен продовжував:

— А втім, чого мені боятися бурі, коли я маю компас, і що лихого зроблять мені події, коли я маю живу совість.

І він додав низьким голосом, що звучав урочисто:

— Є хтось, кому не можна заважати.

— Хто? — спитав Сімурден.

Говен підняв палець над головою. Сімурден стежив поглядом за напрямом цього піднятого пальця, і йому здавалося, що крізь склепіння темниці він бачить зоряне небо.

Вони знову помовчали.

Сімурден заговорив:

— Суспільство вище над природу? Кажу тобі, що це неможливо, це мрія.

— Це мета. Інакше навіщо потрібне суспільство? Лишайтеся в природі. Будьте дикунами. Таїті — рай. І в цьому раї не думають. Але краще людське пекло, ніж тваринний рай. Та ні, ніякого пекла. Будьмо людським суспільством. Вищим за природу. Так, так. Коли ви нічого не додасте до природи, для чого ж виходити з неї? Отже, задовольняйтеся роботою, як мурашка, і медом, як бджола. Лишайтеся робочою худобою замість бути мислячими істотами. Коли ви додаєте щось до природи, ви неминуче стаєте більшими за неї. Додавати — це збільшувати, а збільшувати — це підносити. Суспільство — це звеличена природа. Я хочу мати усе те, чого бракує вуликові, усе те, чого бракує мурашникові — монументи, мистецтво, поезію, героїв, геніїв. Носити одвічні тягарі — це не закон для людини. Ні, ні, ні, не треба паріїв, не треба рабів, не треба каторжників, не треба вигнанців. Я хочу, щоб кожен з атрибутів людини був символом цивілізації і рушієм прогресу. Я хочу волі для розуму, рівності для серця, братерства для душі. Геть ярмо! Людина створена не для того, щоб носити кайдани, а щоб розправити крила. Геть людину-плазуна! Я хочу перетворення лялечки в комаху, я хочу, щоб земляний черв’як перетворився в живу квітку і полетів, я хочу…

Він спинився. Його очі сяяли.

Його губи ворушилися. Він перестав говорити.

Двері лишилися відчиненими. Якийсь шум зовні пробивався в темницю. Чути було неясні звуки ріжків, певно, грали зорю. Потім загупали приклади рушниць об землю — змінювалися вартові. Потім зовсім близько біля башти почувся якийсь рух, немов перетягали дошки та балки, а потім переривчастий стук, наче удари молотка.

Сімурден, збліднувши, слухав. Говен не чув нічого.

Його думи ставали дедалі глибшими. Здавалося, він не дихав, так він прислухався до того, що зароджувалося в його мозку. Він відчував якесь тепле тріпотіння. Сяйво ранкової зорі було в його розширених зіницях.

Так минув досить довгий час. Сімурден спитав його:

— Про що ти думаєш?

— Про майбутнє, — сказав Говен.

І він знову заглибився у свої думи. Сімурден підвівся із солом’яного ложа, на якому вони сиділи обидва. Говен цього не помітив. Сімурден, не відриваючи пильного погляду від задуманого молодого чоловіка, відступив помалу до дверей і вийшов. Темниця замкнулася.

VI. ТИМЧАСОМ СХОДИТЬ СОНЦЕ

Незабаром на обрії стало світати.

Разом із днем щось незвичайне, нерухоме, дивовижне, чого не знали небесні птахи, з’явилося на плато біля Турга під Фужерським лісом.

Воно поставлене було тут уночі. Здалека на горизонті підіймався силует із прямокутних і жорстких ліній, що мав вигляд єврейської літери або одного з тих єгипетських ієрогліфів, з яких складається загадкова старовинна азбука.

При першому погляді виникала думка, що ця річ тут зайва. Вона була тут серед розквітлого вереску. Виникало запитання: для чого вона могла тут стояти? Потім людина, що бачила цю річ, відчувала якесь несвідоме тремтіння. Це був ніби поміст на чотирьох стовпах. В кінці цього помосту на двох інших високих і прямих стовпах, сполучених угорі перекладиною, тримався трикутник, що здавався чорним у ранковій блакиті. З другого краю помосту була драбина. Між двома стовпами унизу під трикутником можна було розрізнити якусь раму, що складалася з двох рухомих половинок, які, бувши сполучені, утворювали круглий отвір приблизно такого розміру, як людська шия. Одна з половинок цієї дошки пересувалася в жолобі, так що її можна було підіймати і опускати. Тепер рама була розсунута. Біля підніжжя двох стовпів, що тримали трикутник, була дошка, що поверталася на шарнірах і мала вигляд гойдалки. Збоку біля цієї дошки стояв довгий кошик, а між стовпами спереду, при кінці помосту, кошик чотирикутний. Усе було пофарбовано червоним. Все було з дерева, крім залізного трикутника. Почувалося, що ця річ збудована людиною, така вона була гидотна, жалюгідна й нікчемна. І водночас була вона така страшна, немов її принесли лихі духи.

Ця гидотна споруда була гільйотина.

Проти неї, недалеко за ярком, стояла інша потвора — Тург. Потвора з дерева ніби доповнювала потвору з каменя. Коли людина доторкається до дерева або каменя, дерево й камінь перестають бути деревом і каменем, вони набирають чогось від людини. У будівлі є догмат, у машині — ідея.

Тург був таким же фатальним витвором минулого, як Бастілія в Парижі, Тоуер у Англії, Шпільберг в Німеччині, Ескуріал в Іспанії, Кремль у Москві, замок Сент-Ан в Римі.

У Тургу сконцентрувалися п’ятнадцять сторіч, васальство, кріпацтво, феодалізм. У гільйотині — один рік — 93-й. І ці дванадцять місяців урівноважували п’ятнадцять сторіч.

Тург — це була монархія. Гільйотина — це була революція.

Трагічне зіставлення.

По один бік — борг. По другий сплата. По один бік — складне готичне сплетіння: кріпак і пан, раб і господар, простий люд і дворянство, не однакові для всіх закони, спілка судді й попа, незліченні пута, державний податок, соляне мито, подушне, позбавлення майнових прав, винятки, прерогативи, забобони, фанатизм, королівські привілеї, скіпетр, трон, сваволя, "божественне" право. По другий — щось зовсім просте, — ніж гільйотини.

По один бік — вузол, по другий — сокира.

Тург довго був сам-один у цій пустині. Він був тут з своїми бійницями, із яких лилася кипляча олія, палаюча смола, розтоплений свинець, із своїми підземними темницями, вимощеними людськими кістками, із своєю кімнатою тортур, де четвертували людей, з цією величезною трагедією, яка сповнювала його. Він панував своєю лютою постаттю над цим лісом, він п’ятнадцять віків стояв у похмурому спокої в затінку цього лісу. Він був у цьому краї єдиною владою, єдиною силою і єдиним страхом. Він царював. Він був єдиним втіленням варварства. І раптом він побачив, що перед ним і проти нього підіймається щось, — більше ніж щось, хтось, — щось так само страшне, як і він, — гільйотина.

Камінь іноді немов має дивні очі. Статуя спостерігає, башта стежить, фасад будівлі споглядає. Тург немов вивчав, розглядаючи, гільйотину.

Він немов запитував: що це таке?

Здавалося, що воно постало із землі.

І воно справді вийшло з землі.

У фатальній землі зародилося зловісне дерево. Із цієї землі, зрошеної потом, слізьми й кров’ю, із цієї землі, поритої ровами, могилами, печерами, засідками, із цієї землі, де гнили кості стількох мерців, позбавлених життя усякими способами тиранії, із цієї землі, вкритої безоднями, засіяної страшним зерном усіх злочинств, із цієї глибокої землі вийшла призначеного дня ця незнайомка, ця месниця, ця грізна машина-мечоносиця, і дев’яносто третій рік сказав старому світові: "Ось я".

І гільйотина мала право сказати башті: "Я твоя дочка".

І в той самий час башта, — бо ці речі живуть темним життям, — відчула, що її вбито.

Тург перед цією страшною появою немов збентежився, стривожився.