Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Коли там є щось таке, що мені слід знати, містер Кейн, мабуть, мені скаже. Поки він нічого не говорив.

— Ага! — задоволено зітхнув м-р О'Брайєн.— Отже, я не помилився. Тоді дозвольте, я коротко викладу вам суть справи, після чого ви вирішите, чи бажаєте дізнатися про всі подробиці. Може, ви сядете?

Досі вони розмовляли стоячи. Дженні сіла, і м-р О'Брайєн підсунув собі стілець і сів поруч.

— Отже, почнемо,— сказав він.— Мені, розуміється, нема чого довго говорити про те, що. батько містера Кейна дуже неприхильно дивився на зв'язок між вами і його-сином.

— Я знаю...— почала було Дженні, але одразу ж замовкла.

Вона була збентежена, зніяковіла, вона вже відчувала щось недобре.

— Незадовго до своєї смерті,—продовжував юрист,— містер Кейн-старший мав на цю тему бесіду з вашим... мм... з містером Лестером Кейном. В своїй духівниці він поставив деякі умови щодо розподілу свого майна, які трохи заважають його сину, вашому... мм... чоловікові... одержати належну йому частину. За звичайних обставин він успадкував би четверту частину капіталу "Компанія Кейн", яка становить у цей час біля мільйона доларів, можливо, навіть більше; а також четверту частину решти майна, яке оцінюється в п'ятсот тисяч. Наскільки я можу судити, містер Кейн-старший дуже хотів, щоб його син успадкував це багатство. Але згідно з умовою, зробленою його батьком, містер Лестер Кейн може одержати свою частину тільки в тому випадку, якщо він виконає., гм... одно його передсмертне бажання.

М-р О'Брайєн замовк, тільки очі його тривожно бігали з боку на бік. Незважаючи на все своє упередження, він встиг відчути чарівність Дженні. Він уже розумів, чому Лестер наперекір усім порадам і умовлянням не захотів з нею розлучитися. Чекаючи її відповіді, він непомітно стежив за нею.

— І яке ж це було бажання? — запитала вона нарешті, коли напружене мовчання стало їй не під силу.

— Я вам дуже вдячний за ваше запитання,— сказав м-р О'Брайєн.— Самому мені було б дуже важко заговорити на цю тему, дуже важко. Я прийшов до вас як представник фірми, як один з виконавців духівниці батька містера Кейна. Я знаю, як хворобливо переживає це ваш... гм... містер Кейн, знаю, як болісно поставитесь до цього ви. Але це один з тих досить тяжких випадків, коли питання не обминути, коли його так чи інакше треба розв'язати. І хоч як мені це важко, я повинен вам сказати, що містер Кейн-старший зробив застереження в своїй духівниці, що коли...— очі його знову забігали на всі боки,— коли його син не вважатиме за можливе розлучитися з вами...— м-р О'Брайєн перевів дух,— він не одержить у спадщину нічого, вірніше, тільки дуже незначний щорічний прибуток у десять тисяч; і то тільки з умовою, що він з вами одружиться.— Знову пауза.— Додам ще, що духівницею йому визначено три роки для прийняття остаточного рішення. Строк цей от-от минає.

Він замовк, готовий витримати бурхливу сцену, але Дженні тільки звернула на нього погляд, затьмарений подивом, розгубленістю, горем. Вона зрозуміла: заради неї Лестер пожертвував своїм багатством. Операція з нерухомим майном була спробою стати на ноги, відновити своє незалежне становище. Тепер зрозуміло, чому він останнього часу часто бував стурбований, засмучений, незадоволений. Батько простісінько позбавив його спадщини. Він глибоко нещасний, він невідступно думає про втрату, яка йому загрожує, а їй не каже ані слова.

М-р О'Брайєн також був схвильований і зніяковілий. Сумне обличчя Дженні сповнило його жалем. Але ж він зобов'язаний був сказати їй всю правду.

— Я дуже шкодую,—заговорив він знову, побачивши, що вона не збирається відповідати,— дуже шкодую, що мені випало на долю повідомити вас про цю неприємну новину. Запевняю вас, становище моє не з легких. Сам я не маю до вас ніяких поганих почуттів,— це ви, зви-

чайно, розумієте. Родина Кейнів зараз також не має до вас поганих почуттів,— сподіваюсь, ви цьому повірите. Як я вже говорив містеру Кейну того дня, коли читав духівницю, я особисто вважав рішення його батька несправедливим, але, будучи всього лише виконавцем його волі, не міг, розуміється, нічим зарадити. І я вважаю, що вам слід знати всю правду, для того, щоб ви, якщо можливо, допомогли вашому... вашому чоловікові...— він зробив багатозначну паузу,— прийти до того чи іншого рішення. Я, так само як і члени його родини, глибоко шкодую, що він втрачає все своє багатство.

Дженні, яка досі сиділа, відвернувшись і опустивши голову, звернула на адвоката твердий, спокійний погляд.

— Він не втратить свого багатства,— сказала вона.— Це було б несправедливо.

— Мені дуже приємно чути це від вас, місіс Кейн,— сказав він, вперше, наперекір фактам, сміливо звертаючись до неї як до дружини Лестера.— Скажу вам по щирості, я боявся, що ви сприймете цю новину зовсім інакше. Вам, звичайно, відомо, що родина Кейн надає великого значення шлюбові. Місіс Кейн, мати вашого чоловіка, була жінка горда, навіть трохи пихата; його сестри й брат ставлять цілком певні вимоги до тих, кого вони можуть прийняти до своєї родини. Ваші стосунки вони вважають за ненормальні і — пробачте мені мимовільну жорстокість — неприпустимими. За останні роки це стільки разів обмірковувалося, що містер Кейн-старший уже не сподівався уладнати справу шляхом родинних переговорів. Він вважав, що його син з самого початку зробив невірно. І тому він окремо обумовив у своєму заповіті, що ваш чоловік... пробачте, що його син, якщо він не побажає розлучитися з вами і, таким чином, одержати свою пайку капіталу, повинен, щоб одержати хоч що-небудь — ті самі десять тисяч на рік, про які я вже згадував... пробачте мене, якщо мої слова звучатимуть грубо, але ж, правда, це не навмисно,— повинен з вами одружитися.

Дженні вся зщулилась. Як жорстоко було сказати їй це в обличчя! Так, спроба прожити разом, не узаконивши шлюбу, не могла закінчитися добром. І тепер з цієї сумної плутанини є тільки один вихід — їм треба розлучитися. Щоб Лестер жив на десять тисяч у рік — то це ж просто безглуздя!

М-р О'Брайєн з цікавістю поглядав на Дженні. На його думку, Лестер помилився тільки в одному: чому він тоді ж не одружився з нею? Вона чарівна жінка.

— Мені залишається сказати вам тільки одну річ, місіс Кейн,— промовив він ласкаво.— Я тепер розумію, що для вас це не має значення, але я повинен виконати все, що мені доручено. Сподіваюсь, ви не зрозумієте моєї пропозиції невірно. Не знаю, чи ви в курсі фінансових, справ вашого чоловіка?

— Ні,— просто відповіла Дженні.

— Ну, це однаково. Так от, щоб полегшити вам завдання в тому випадку, якщо ви вирішите допомогти вашому чоловікові розв'язати це дуже складне питання, скажемо відверто,— в тому випадку, коли ви вважатимете за потрібне з влаоного почину поїхати від нього і жити окремо,— я щасливий заявити, що будь-яка сума... скажемо... гм...

Дженні встала і, стиснувши руки, мов сліпа, зробила крок до вікна. М-р О'Брайєн також підвівся.

— Це на ваш розсуд. Але мені доручено вам сказати, що коли ви вирішите порвати ваш зв'язок, вам буде охоче дана будь-яка розумна сума, яку ви забажаєте назвати,— п'ятдесят, сімдесят п'ять, сто тисяч доларів...— М-р О'Брайєн здавався собі надзвичайно благородним і щедрим.— Вона буде, так би мовити, зберігатися для вас. щоб ви будь-якої хвилини могли її зажадати. Ви не повинні мати в чомусь нестаток.

— Прошу вас, досить,— сказала Дженні, відчуваючи, що вона не має більше сил слухати і що від страшенного, майже фізичного болю сама от-от втратить здатність говорити.— Прошу вас, не говоріть далі. Прошу вас, залиште мене. Я можу від нього поїхати. Я це зроблю. Все буде добре. Але, прошу вас, не говоріть мені більше ані слова.-

— Я цілком розумію ваші почуття, місіс Кейн,— промовив м-р О'Брайєн, зрозумівши, нарешті, яких страждань він їй завдав.— Повірте, я співчуваю вам усією душею. Я —сказав усе, що мав вам сказати. Це було важко, дуже важко. Сумна необхідність. У вас є моя карточка. Ви можете викликати мене в будь-який час або написати мені. Більше я не забиратиму у вас часу. Бувайте здорові. Сподіваюсь, ви не вважатимете за потрібне розповідати про мій візит вашому чоловікові,— було б краще, якби ви вирішили це питання самостійно. Я дуже дорожу його прихильністю. Мені дуже шкода, прощайте!

Дженні стояла мовчки, схиливши голову.

М-р О'Брайєн попрямував до передньої. Дженні натиснула кнопку дзвоника, і Жаннет вийшла провести гостя. Він бадьоро пішов геть стежкою саду, а Дженні, залишившись на самоті, повернулася до бібліотеки. Вона сиділа, підперши руками підборіддя, і в химерних візерунках шовкового турецького килима їй ввижалися дивні картини. Ось вона сама в якомусь маленькому котеджі, одна з Вестою; ось Лестер, далеко, немов у іншому світі, і поруч з ним м-с Джералд. Ось спорожнів їх великий чудовий дім, а далі — потягнулись довгі роки, а далі...

Вона тяжко зітхнула, стримуючи ридання, і жагучі сльози виступили в неї на очах. Потім вона встала.

"Так треба,— подумала вона.— Давно треба було з цим покінчити.— І тут же згадала: — Яке щастя, що тато вмер, що він не дожив до цього дня!"

Розділ LIII

Розмова, яку Лестер не вважав більше за можливе обминути, незалежно від того, чи приведе вона до розриву чи до узаконення їх зв'язку, відбулася дуже скоро після відвідин м-ра О'Брайєна.

У день самих відвідин Лестер їздив до Хегевіша, невеликого промислового міста у Вісконсіні, куди його запросили на випробування нового мотора для ліфтів,— він подумував про те, щоб зробитися пайовиком компанії, яка виробляла такі мотори. Коли він наступного дня повернувся до Хайд-Парку, готуючись, за звичкою, хоч би й зараз, незважаючи на свій намір розлучитися з Дженні, розповісти їй про свою подорож,— його вразив смуток, що панував у домі; Дженні, хоч і прийшла до розумного й твердого рішення, не мала сили приховати своїх почуттів. Вона журливо обмірковувала свої плани, весь час пам'ятаючи, що поїхати від Лестера треба, але побоюючись, що в неї невистачить мужності для розмови з ним. А поїхати, не поговоривши з ним, не можна,— він повинен погодитись на розрив. Дженні була глибоко переконана, що це був єдиний вірний вихід. Думка, що заради неї Лестер міг піти на таку величезну жертву, просто не вкладалася у неї в голові.