Айвенго - Скотт Вальтер
Шляхетному Саксові пощастило досягти кімнати його вихованки в ту хвилину, коли вона вже зовсім зневірилася в можливості порятунку і, міцно притискуючи до грудей розп'яття, сиділа в очікуванні неминучої смерті. Седрик доручив Ровену піклуванню Гурта, наказавши провести її до передової вежі, шлях куди був уже звільнений від ворогів і ще не був перегороджений пожежею. Покінчивши з цією справою, чесний Седрик поспішив на виручку своєму другу Ательстану, твердо вирішивши за всяку ціну врятувати останнього нащадка саксонського королівського роду. Але винахідливість Вамби вже забезпечила свободу йому самому та його товаришеві.
Коли битва була в самому розпалі, Вамба почав волати щодуху: "Святий Георгій і дракон! Святий Георгію Переможцю, стій за рідну Англію! Ура, наша взяла!" Щоб ці крики були ще страшнішими, він почав гуркотіти іржавою зброєю.
Вартовий, який стояв у суміжній кімнаті, налякався і, розчинивши навстіж зовнішні двері, побіг доповісти тамплієрові, що ворог увірвався до старої зали. Тим часом полонені без будь-яких ускладнень вийшли в цю суміжну кімнату, а звідти пробралися на подвір'я замку, де й розігралася остання сутичка.
Натхненні відчаєм і підбадьорені прикладом свого безстрашного ватажка, захисники замку билися відважно й мужньо. Ребекка на коні була в самому центрі маленького загону, і тамплієр, незважаючи на безладний кривавий бій, весь час піклувався про її безпеку. Він безупинно обертався до неї і, не переймаючись тим, як захистити самого себе, тримав перед нею свій трикутний щит. Час від часу він полишав її, вискакував уперед, вигукуючи бойове гасло, перекидав на землю декількох передових бійців ворога і негайно знову повертався до Ребекки.
Ательстан, який, як відомо читачеві, був великим ледарем, але не боягузом, угледівши на коні жіночу постать, яку так ревно охороняв лицар Храму, уявив, що це леді Ровена і що Буа-Гільбер надумав її викрасти попри її відчайдушний опір.
Він миттю схопив із землі кий, що випав із рук вмираючого бійця, і, розмахуючи ним праворуч і ліворуч, кинувся до загону тамплієра, кожним ударом збиваючи з ніг то того, то іншого із захисників замку, що при його могутній силі, розпаленій раптовим нападом люті, було неважко. Опинившись невдовзі за два кроки від Буа-Гільбера, він голосно гукнув до нього:
— Повертай назад, віроломний тамплієре! Віддавай зараз ту, якої ти не гідний торкатися! Повертай, кажуть тобі, ти, розбійнику і лицеміре із розбійницького ордену!
— Собако! — вимовив Буа-Гільбер, заскреготівши зубами. — Я покажу тобі, що значить блюзнити проти священного ордену лицарів Храму Сіонського!
З цими словами він повернув коня і, змусивши його стати дибки, підвівся в стременах, а в ту мить, коли кінь опускався на передні ноги, використавши силу його падіння, завдав Ательстану нищівного удару мечем по голові. Гострий меч тамплієра розрубав її, як тростинку. Ательстан замертво впав долілиць.
— Га! Босеан! — вигукнув Буа-Гільбер. — Ось як ми розправляємося з тими, хто ображає лицарів Храму. Хто хоче врятуватися — за мною!
І помчав через підйомний міст. Скориставшись плутаниною, викликаною падінням Ательстана, він розсіяв стрільців, які намагалися зупинити його. За ним поскакали його сарацини та п'ять-шість воїнів, які встигли схопитися на коней. Відступ тамплієра був тим більше небезпечним, що ціла хмара стріл полетіла навздогін йому та його загону. Йому вдалося доскакати до передової вежі, яку Моріс де Брасі повинен був захопити згідно з їхнім попереднім планом.
— Де Брасі! — заволав він. — Де Брасі, ти тут?
— Тут, — відгукнувся де Брасі, — але я полонений.
— Можу я виручити тебе? — продовжував Буа-Гільбер.
— Ні, — відповів де Брасі, — я здався в полон на милість переможця і стримаю своє слово. Рятуйся сам. Сокіл прилетів. Тікай із Англії за море. Більше нічого не можу тобі казати.
— Гаразд, — сказав тамплієр, — залишайся, коли хочеш, але пам'ятай, що і я стримав своє слово.
Мовивши це, він поскакав далі, а за ним і його почет.
Після від'їзду тамплієра решта захисників замку, яким не вдалося втекти з ним, продовжували чинити відчайдушний опір нападникам, оскільки не сподівалися на помилування. Вогонь швидко поширювався по всій будівлі. Раптом Ульріка, винуватиця пожежі, з'явилася на верхівці однієї з бічних башт, немовби якась древня фурія, і гучно заспівала бойову пісню, схожу на ті, що їх за часів язичництва виспівували саксонські скальди на полях битв. Її розпатлане волосся розвівалося довгими пасмами, шалене захоплення помстою виблискувало в очах, вона розмахувала в повітрі своєю прядкою, ніби одна з фатальних сестер, за волею яких прядеться й уривається нитка людського життя.
Сталь гострять сини Дракона,
Смолоскип — в дочки Генгіста!
Вогонь на гострім лезі грає –
Не для бенкету меч двосічний!
Не шлюбну постіль осяває
Блакитне полум'я предвічне!
Сталь гостріть! — круки у небі.
Смолоскип! — гука Зернебок.
Сталь гострять сини Дракона,
Смолоскип — в дочки Генгіста.
Над замком хмари понависли, і
Ячить орел в сліпому небі.
Ти не ячи, смертельний вісник, –
Бенкет готується для тебе.
Дочки Валгалли[67] вже чекають –
Сини Генгіста їдуть в гості.
І бубни радісно заграють
В руках у дів простоволосих.
Спішить до замку не паломник,
А воїн у яснім шоломі.
І замок огортає присмерк,
І чорні скупчуються хмари,
Та скоро червінь вгору присне –
Вогонь у піднебесся вдарить.
Розвіє прапор пломенистий
Цей пожирач палаців пишних,
І полум'ям штандарт барвистий
На воїнів полеглих дише.
Він спрагло лиже кров, що змієм
Черленим з рани струменіє.
Хай гине все! Мечі здолали
Шоломи осяйні лицарські,
І панцирі списи протяли,
Й вогонь пожер палати царські.
Хай гине все! І рід Генгіста,
І гордовите ймення Горси.
Скорися долі, меч іскристий, –
Пий як вино криваві роси.
Ти на смертельному бенкеті
Танцюй під сполохи криваві.
Ні жаль, ні страх, ні милосердя
Твоєї не затьмарять слави.
Бо помста мить гуде у скронях,
Й ненависть скоро охолоне…
Хай гину й я!
Нестримне полум'я перемогло тепер усі перешкоди і знялося до вечірніх небес одним величезним вогняним стовпом. Його було видно здалеку. Падали вежа за вежею. Ще довго на мурі маячіла постать саксонки Ульріки, та зрештою замок із жахливим гуркотом обвалився, поховавши під вогненними руїнами Ульріку та її тирана.
Розділ XXXII
Держава всяка потребує ладу:
Законів — царства, а міста — статутів;
В опришків, що блукають по лісах,
Є правила неписані свої.
Ледь не з часів Адама повелося,
Щоб люди гуртувались у громади,
Закон громаду зближує ще більше.
Старовинна п'єса
Ранішнє сонце осяяло галявини дубового гаю. Зелене гілля виблискувало перлистими краплинами роси. Лань вивела дитинчат із гущавини лісу, і не було поблизу жодного мисливця, аби вистежити й уполювати стрункого оленя, який величавою ходою виступав на чолі своєї череди.
Розбійники зібралися довкола заповітного дуба на Оленячому пагорбі. Всеньку ніч вони покріплювали свої сили після вчорашньої облоги: одні — вином, інші — сном, а дехто слухав чи й сам оповідав байки про подробиці бою або ж підраховував здобич, що потрапила після перемоги до рук їхнього ватажка.
Здобич ця була чималою. Незважаючи на те, що більшість цінностей згоріла під час пожежі, безстрашні осадники все-таки награбували безліч срібного посуду, дорогої зброї і гарного вбрання. Проте ніхто з них не намагався самовільно привласнити собі щось із трофеїв, усі очікували розподілу добра, зваленого на загальну купу.
Місце збору було біля старого дуба. Але це було не те дерево, до якого Локслі привів уперше Гурта й Вамбу. Цей дуб стояв посередині лісової улоговини, на відстані півмилі від зруйнованого замку Торкілстон. Локслі посів своє місце — трон із дерну, споруджений під сплетеними гілками величезного дерева, а його лісові піддані стовпилися довкола. Він указав Чорному Лицареві на місце праворуч од себе, а ліворуч посадив Седрика.
— Пробачите мене за мою сміливість, шляхетні гості, — сказав він, — але в цих хащах я повелитель: це моє царство, і мої відважні васали зле б подумали про мою могутність, якби я в межах своїх володінь поступився владою комусь іншому. Але де ж наш капелан? Куди подівся чернець? Християнам пристойно розпочати діловий день із ранкової молитви.
Виявилося, що ніхто не бачив паламаря з Копменгерста.
— Боронь Боже! — вигукнув ватажок розбійників. — Сподіваюся, що наш веселий чернець запізнився через те, що трішки пересидів, балакаючи з фляжкою вина. Хто його бачив після взяття замку?
— Я, — озвався Мірошник. — Я бачив, як він вовтузився біля дверей однієї з пивниць і присягався всіма святими, що скуштує, які у барона Фрон де Бефа гасконські вина.
— Ну, — мовив Локслі, — нехай же святі, скільки їх є, оберігають його від спокуси там напитися. Коли б він не загинув під руїнами замку! Мірошнику, візьми з собою загін людей і йди туди, дети його бачив востаннє. Полийте водою з рову розпечене каміння.
— Я готовий розібрати всі завали по камінцю, аби врятувати веселого ченця.
Незважаючи на те, що кожному хотілося бути присутнім при розподілі здобичі, бажаючих виконати доручення ватажка знайшлося дуже багато. Це свідчило про те, наскільки всі були прихильні до свого духовного отця.
— А ми тим часом візьмемося до справи, — сказав Локслі. — Щойно пройде чутка про нашу сміливу справу, загони де Брасі,
Мальвуазена та інших союзників барона Фрон де Бєфа вирушать на наші розшуки, і нам ліпше чимшвидше забиратися з тутешніх місць. Шляхетний Седрику, — вів далі він, звертаючись до Сакса, — здобич розділено, як бачиш, на дві купи: вибирай, що тобі сподобається, для себе і для своїх слуг, учасників нашого спільного бою.
— Добрий йомене, — сказав Седрик, — серце моє сумує. Немає шляхетного Ательстана Конінгсбурзького, останнього нащадка блаженного Едуарда Сповідальника. І з ним загинули такі сподівання, яким тепер ніколи не судилося здійснитися. Його кров погасила таку іскру, яку більше не роздмухати людським диханням. Мої слуги, за винятком небагатьох, які є тепер зі мною, лише чекають на моє повернення, щоб перевезти його шляхетні останки до місця погребіння. Леді Рове-на зажадала повернутися до Ротервуда, і я маю супроводжувати її під охороною потужного загону озброєних слуг.
