Емма - Остін Джейн

Ви мене не переконали.

Розділ 16

Усякий в Гайбері та його околицях, хто хоч раз бував у містера Елтона, поспішав засвідчити йому свою шану з приводу його одруження. На його честь і на честь його дружини влаштовувались обідні та вечірні прийоми; запрошення йшли швидким потоком, і тому в місіс Елтон невдовзі закралася приємна підозра, що їм уже не судилося мати хоча б один незайнятий день.

— Тепер я бачу, до чого воно насправді йде, — сказала вона. — Тепер я бачу, яке мені тут судилося життя! Так можна швидко перетворитися на п'яниць та гуляк! Ми просто в моду ввійшли! Якщо це і є сільське життя, то я не бачу в ньому нічого страшного. Кажу вам, із понеділка до суботи ми не мали жодного вільного дня! Жінка з меншими, ніж у мене, можливостями — і та не мала б тут ніяких проблем.

Вона не пропускала жодного запрошення, всі вони були для неї доречними. Унаслідок сформованих під час її перебування в Баті звичок вечірні прийоми були для неї чимось абсолютно природним, а Кленовий Гай прищепив їй смак до прийомів обідніх. Вона була трохи шокована відсутністю другої вітальні, невдалими тістечками й тим, що в Гайбері на картярських вечорах не подавали морозива. Місіс Бейтс, місіс Перрі, місіс Годдард та інші сильно відстали в плані світського життя, але нічого! Незабаром вона покаже їм, як слід усе облаштовувати. Якось улітку вона обов'язково віддячить за виявлену їм пошану і влаштує один надзвичайно розкішний прийом, під час якого кожен картярський стіл матиме свій окремий канделябр і нерозпечатані колоди карт — усе буде як годиться, а для рознесення закусок і напоїв у належний час і в належному порядку будуть залучені додаткові слуги.

Тим часом Емма теж мусила дати в Гартфілді обід на честь Елтонів. Відставати від інших не личило, бо інакше вона могла би стати об'єктом негідних підозр, і її б визнали спроможною на варті осуду дрібні капості. Отже, як не крути, а прийом обов'язково треба було влаштувати. Після приблизно десятихвилинного Емминого умовляння містеру Вудхаусу, врешті-решт, здалося, що він не має заперечень проти такого обіду; він зробив лише своє звичне застереження, що не хоче сидіти в кінці столу, після чого мали звичну проблему, вирішуючи, хто там сидітиме замість нього.

Зате було мало проблем із вирішенням, кого запрошувати. Крім Елтонів, це мусили бути Вестони і містер Найтлі; а ще там цілком природно і не менш обов'язково мала бути сердешна крихітка Гаррієт — вона би стала восьмою. Але її запрошували з меншою охотою, тому Емма внаслідок багатьох причин була дуже задоволена, коли та попросила дозволити їй відхилити запрошення. Бути в одному з ним товаристві — то було б для неї занадто. Вона ще не зовсім готова бачити його разом зі своєю чарівною та щасливою дружиною — і почуватися при цьому цілком комфортно. Якщо міс Вудхаус не буде заперечувати, то краще вона залишиться вдома. Саме цього і бажала б Емма, якби вважала таке бажання здійсненним. Вона була в захваті від сили духу своєї юної подруги — бо її рішення не йти на прийом і залишитися вдома якраз і свідчило про силу духу; тепер же вона мала змогу запросити саме ту людину, котрій призначалося стати восьмою: Джейн Ферфакс. Із часу своєї останньої розмови з місіс Вестон і містером Найтлі Емма частіше, ніж зазвичай, зазнавала докорів сумління щодо Джейн Ферфакс. Слова містера Найтлі все не виходили в неї з голови. Якось він сказав, що Джейн Ферфакс отримує від місіс Елтон саме ту увагу, котрої не отримує більше ні від кого.

"Саме так воно і є, — розмірковувала Емма, — принаймні стосовно мене, а саме це він і мав на увазі, і саме це — великий для мене сором. Ми — одного з нею віку… я вже давно з нею знайома… слід було ставитися до неї приязніше. Тепер же вона ніколи не ставитиметься до мене з симпатією. Надто довго я її ігнорувала. Але тепер я виявлю їй більшу, ніж раніше, повагу".

На кожне запрошення була отримана схвальна відповідь. Усі були незайняті, і всі були раді прийти. Однак на цьому підготовка до обіду не закінчилася. Виникла одна нещаслива обставина. Двох найстарших дітлахів Джона Найтлі колись запросили провести кілька весняних тижнів у дідуся та тітоньки, тож їхній татусь запропонував сам приїхати з ними до Гартфілда і пробути там цілий день, а якраз на цей день і припадав призначений прийом. Його професійні обов'язки не дозволяли йому перенести цей візит, але і батько і дочка були занепокоєні таким поворотом подій. Містер Вудхаус вважав, що коли на обід збираються восьмеро людей, то це — той максимум, який здатні витримати його нерви, але ж очікувався ще й дев'ятий; тому Емма побоювалася, що цей дев'ятий буде не в захваті від того, що, приїхавши до Гартфілда лише на дві доби, потрапить на обідній прийом.

Еммі вдалося заспокоїти свого батька навіть краще, ніж саму себе, подавши справу таким чином, що хоча містер Найтлі і стане дев'ятим, зайвого шуму від нього буде небагато, бо він завжди здебільшого відмовчувався. Ось для неї ця переміна дійсно буде несприятливою, бо їй доведеться тепер сидіти не напроти його брата, а напроти нього самого, і споглядати його серйозну міну та слухати, як він із явною неохотою розмовляє.

Доля виявилася прихильнішою до містера Вудхауса, ніж до Емми. Джон Найтлі приїхав, але містера Вестона несподівано викликали до міста, і в день, коли мав відбутися обід, він мусив бути у від'їзді. Існувала можливість його повернення надвечір, але до обіду він ніяк не встигав. Містер Вудхаус заспокоївся зовсім; і його умиротворений вигляд, а також прибуття двох хлопчаків, і та філософська незворушність, із якою її зять сприйняв свою гірку долю, усунули основну причину Емминої стурбованості.

Призначений день настав, із належною пунктуальністю прибули гості, і містер Джон Найтлі відразу ж заходився демонструвати, яким люб'язним він може бути. Замість того, щоб потягнути свого брата до вікна, коли всі очікували на обід, він почав розмову з міс Ферфакс. На місіс Елтон, що була настільки елегантною, наскільки їй дозволяли мережива і перлини, він подивився мовчки, бажаючи побачити якраз достатньо, щоб розповісти потім Ізабеллі; але міс Ферфакс була давньою знайомою, дівчиною спокійною і мовчазною, тож із нею він міг поговорити. Зустрів її перед сніданком, повертаючись із прогулянки зі своїми хлопчаками, саме тоді, коли почав накрапати дощ. Щодо цього можна було зробити деякі ввічливі зауваження, тож він почав:

— Сподіваюся, що сьогодні вранці ви не ходили далеко, міс Ферфакс, а то неодмінно промокли б. Ми і то ледве встигли потрапити додому. Сподіваюся, що ви повернулися відразу ж.

— Я лише заходила на пошту, — відповіла вона, — і встигла повернутися додому ще до того, як дощ посилився. Це моє щоденне доручення. Коли я тут буваю, завжди забираю листи. З мого боку це і допомога, і привід не сидіти вдома. Мені корисні прогулянки перед сніданком.

— Так, але, мабуть, не прогулянки під дощем.

— Звичайно, але коли я виходила, дощу зовсім не було.

Містер Джон Найтлі посміхнувся і відповів:

— Тобто ви хочете сказати, що, незважаючи на дощ, вирішили-таки пройтися, бо коли я мав приємність зустріти вас, ви і шести ярдів не відійшли від своїх дверей; а Генрі та Джон на той час уже давно втратили лік краплям дощу. В якийсь період нашого життя пошта криє в собі велику привабливість. Коли ж ви доживете до мого віку, то вам почне здаватися, що листи ніколи не варті того, щоб ходити за ними на пошту під дощем.

Спалахнув слабкий рум'янець і пролунала така відповідь:

— Навряд чи я коли-небудь опинюся в ситуації, схожій на вашу, коли дорогі для мене люди завжди будуть під боком, тому я не можу сподіватися, що буду байдужою до листів тільки через те, що стану старшою.

— Байдужою?! О, ні! Я і гадки не мав, що ви станете байдужою. Листи не мають до байдужості ніякого відношення; часто-густо листи — це справжня біда.

— Ви говорите про листи, в яких ідеться про бізнес; у моїх же листах ідеться про дружбу.

— Мені часто здавалося, що останні є ще гіршими, — пролунала холодна відповідь. — Бізнес, як відомо, інколи може принести гроші, а дружба — майже ніколи.

— Та годі вам, ви, напевне, жартуєте. Я досить добре знаю містера Найтлі й не сумніваюся, що він не гірше за інших знає ціну дружби. Я готова повірити, що листи для вас значать мало, набагато менше, ніж для мене, але справа не в тому, що ви на десять років старші за мене; різниця не у віці, а у становищі. Ви завжди матимете дорогих вам людей поруч із вами, я ж — більше, мабуть, ніколи; і тому, доки я не переживу всі мої уподобання, думаю, що пошта завжди буде спроможна витягувати мене на вулицю й у гіршу, ніж сьогодні, погоду.

— Говорячи про те, що ви змінитеся з часом, із плином років, — сказав Джон Найтлі, — я мав на увазі зміну становища, що її зазвичай приносить із собою час. Вважаю, що до першого неодмінно входить друге. Зазвичай час послаблює прив'язаність до людей, що перебувають за межами щоденного кола спілкування — але не таку зміну я пророкував для вас. Дозвольте мені, міс Ферфакс, як вашому давньому приятелю, сподіватися, що і через десять років ви матимете біля себе стільки ж об'єктів вашої уваги, скільки маю їх я.

Це було сказано по-доброму, без будь-якого бажання підштрикнути. Здавалося, що її люб'язне "дякую" призначалося для того, щоб із усмішкою полишити цю тему, але несподіваний рум'янець, тремтячі губи, сльоза в куточку ока свідчили про те, що за цим крилися серйозні почуття і що Джейн Ферфакс було зовсім не до сміху. Тут її увагою заволодів містер Вудхаус, котрий — відповідно до свого звичаю в подібних випадках — якраз обходив гостей, розсипаючись у компліментах перед дамами; вона була останньою, тож із усією притаманною йому лагідною ввічливістю він мовив:

— Я з жалем дізнався, міс Ферфакс, що ви сьогодні вранці потрапили під дощ. Молоді панночки мусять турбуватися про себе. Молоді панночки — як ніжні квіти. Вони мають турбуватися про власне здоров'я та колір обличчя. Серденько, ви поміняли панчохи?

— Так, сер, я їх поміняла, справді. Дуже вдячна вам за вашу ласкаву турботу про мене.

— Моя люба міс Ферфакс, дівчатам украй необхідно берегтися. Сподіваюсь, що ваші бабуся й тітка в доброму здоров'ї.