Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Знайомий біль вдарив у тім'я, прокотився до хребта, упнув пазур у кожну клітину, у кожен нерв і заходився шматувати — методично, люто, у такт шаленому калатанню серця...
Коли все скінчилося, він ще трошки полежав у солодкій знемозі — пекельні муки також чогось варті: півгодини страхіття дарували йому кілька хвилин раювання, — потому виліз, розтерся перед дзеркалом, прочинив двері, прийняв від камердинера свіжу білизну, вдягнувся, повернувся до кабінету, випив ще склянку теплого молока, цього разу змішаного з цілющою водою, з'їв глизявої кашки з деревним медом, посидів трохи просто так, остаточно прийшовши до тями, а потім зателефонував денному референтові й звелів подавати авто.
До Департаменту спеціальних досліджень вела урядова траса, порожня о цій порі дня, обсаджена кучерявими деревами, схожими на штучні. Шофер гнав без зупинок біля світлофорів, час від часу вмикаючи гучну басовиту сирену. До високих залізних воріт Департаменту під'їхали без трьох хвилин одинадцята. Легіонер у парадному мундирі підійшов, нахилився, вдивляючись, упізнав і склав честь. Тої ж миті ворота розчинилися, відкрився густий сад, білі й жовті корпуси житлових будинків, а за ними — величезний скляний паралелепіпед институту. Повільно проїхали доріжкою для авто з суворими застереженнями стосовно швидкості, проминули дитячий майданчик, присадкувату будівлю басейну, строкату веселу будівлю клубу-ресторану — і все це у зелені, у хмарах зелені, у зеленому морі, і чудове, напрочуд чисте повітря, і — масаракш! — якийсь запах дивовижний, ніде такого не буває, у жодному полі, у жодному лісі... "Ох уже цей Мандрівець, все це його витівки, шалені гроші вгачені в це, але зате як його тут люблять. Ось як треба жити, ось як треба влаштовуватися. Вгачено шалені гроші, Султан був страшенно незадоволений, він і досі ще незадоволений... Ризик? Авжеж, ризик, звісна річ, був, ризикнув Мандрівець, зате нині його Департамент — це його Департамент: тут його не зрадять, не підсидять... П'ятсот душ у нього тут, переважно молодь; газет вони не читають, радіо не слухають — часу, бачите, немає, важливі наукові дослідження... Отож випромінювання тут б'є мимо цілі, точніше, зовсім по іншій цілі. Авжеж, Мандрівче, я на твоєму місці довго ще зволікав би з захисними шоломами. Може, ти й справді зволікаєш? Напевно зволікаєш... Проте, дідько забирай, як тебе заскочити? От якби знайшовся другий Мандрівець... Та ба! Другої такої голови немає в цілім світі. І він це знає. І він дуже уважно стежить за кожною бодай трошки талановитою людиною. Прибирає до рук змалку, обласкавлює, віддаляє од батьків — а батьки, дурні, аж нетямляться від радості! — і от, дивишся, ще один солдатик стає у твій шик... Ох як це добре, що Мандрівця зараз немає, як мені щастить!"
Машина зупинилася, референт розчинив дверцята. Прокурор виліз, піднявся сходинками до скляного вестибюля. Пуголовок із своїми референтами вже чекав на нього. Прокурор, зберігаючи нудьгу на обличчі, мляво потис Пуголовкові руку, глипнув на референтів і дозволив відвести себе до ліфта. У кабіну пройшли за регламентом: пан державний прокурор, за ним пан заступник начальника Департаменту, слідом референт державного прокурора і старший з референтів пана заступника начальника. Інших залишили у вестибюлі. До кабінету Пуголовка зайшли також за регламентом: пан прокурор, за ним Пуголовок; референта прокурора і старшого референта Пуголовка залишили за дверима у приймальні. Прокурор відразу втомлено потонув у кріслі, а Пуголовок негайно заметушився, застукотів пальцями по кнопках на краєчку стола і, коли до кабінету збіглася ціла юрба секретарів, наказав подати чай.
Перші кілька хвилин прокурор для розваги роздивлявся Пуголовка. У Пуголовка був винятково винуватий вигляд. Він уникав дивитися в очі, раз у раз пригладжував чуприну, нервово потирав руки, неприродно покашлював і виконував безліч безглуздих, метушливих рухів. У нього завжди був такий вигляд. Зовнішність і поведінка були його основним капіталом. Він викликав безперервні підозри в нечистому сумлінні й безперервні якнайретельніші перевірки. Департамент громадського здоров'я вивчив його життя по годинах. І оскільки життя його було бездоганне, а кожна нова перевірка лише підтверджувала цей несподіваний факт, пересування Пуголовка по службі відбувалося з винятковою швидкістю.
Прокурор усе це чудово знав: він особисто тричі якнайдосконалішим чином перевіряв Пуголовка, і все ж таки зараз, роздивляючись його, потішаючись з нього, він раптом заскочив себе на думці, що Пуголовок, їй-богу, знає, пройдисвіт, де перебуває Мандрівець, і страшенно боїться, що це з нього зараз витягнуть. І прокурор не втримався.
— Вітання од Мандрівця, — мовив він недбало, постукуючи пальцями по поруччю.
Пуголовок швиденько глянув на прокурора і тої ж миті відвів очі.
— М-м... так... — сказав він, покусуючи губу. — Кахи... Зараз от... гм... чай принесуть...
— Він просив тебе зателефонувати, — сказав прокурор ще недбаліше.
— Що? А-а... Гаразд... Чай у мене сьогодні буде винятковий. Нова секретарка добре знається на чаях... Тобто... кахи... А куди йому зателефонувати?
— Не розумію, — сказав прокурор.
— Ні, я до того, що... гм... якщо йому зателефонувати, то треба ж знати... кахи... телефон... він же ніколи телефону не залишає... — Пуголовок зненацька заметушився, страдницьки почервонів, заляпав по столу долонями, знайшов олівець. — Куди він велів зателефонувати?
Прокурор відступився.
— Це я пожартував, — сказав він.
— Га?.. Що?.. — На обличчі Пуголовка блискавично, змінюючи один одного, промайнуло безліч якнайпідозріліших виразів. — А! Пожартував? — Він зареготався фальшивим сміхом. — Це ти ловко мене... Ото забава! А я вже думав... Га-га-га!.. А от і чайок!
Прокурор прийняв з випещених рук випещеної секретарки склянку міцного чаю і сказав:
— Гаразд, пожартували, і годі. Часу обмаль. Де твій папір?
Пуголовок виконав масу непотрібних рухів, витягнув зі столу і простягнув прокуророві проект інспекційного акта. З того, як він при цьому скорочувався й щулився, можна було зробити єдиний висновок: проект напханий фальшивою інформацією, має на меті ввести інспектора в оману і взагалі складений з підривними намірами.
— Н-нумо... — сказав прокурор, плямкаючи шматочком цукру. — Що тут у тебе?.. "Акт перевірного обстеження"... Н-ну... Лабораторія інтерференції... Лабораторія спектральних досліджень... Лабораторія інтегрального випромінювання... Нічого не второпаю, сам чорт спотикнеться! Як ти у всьому цьому розбираєшся?
— А я... гм... Я, знаєш, також не розбираюсь, адже я за фахом... гм... адміністратор... моя справа... це... загальне керівництво.
Пуголовок ховав очі, покусував губи, рвучко куйовдив волосся, і вже було цілком зрозуміло, що ніякий він не адміністратор, а хонтійський шпигун з вищою спеціальною освітою. Але ж і проява!..
Прокурор знову звернувся до акта. Він зробив глибокодумне зауваження про перевитрату коштів, що її припустилася група підсилення потужності; спитав, хто такий Зон Баруту, чи не родич він Мору Баруту, знаменитого письменника-пропагандиста; закинув докір з приводу безлінзового рефрактометра, який влетів у шалені гроші, але й дотепер не пущений, і підвів риску по роботі сектора досліджень і вдосконалення випромінювання, виголосивши, що посутніх зрушень він не спостерігає ("І слава богу", — подумки додав він) і що цю його думку слід обов'язково вписати до чистовика акта.
Частину акта, що торкалася праць сектора захисту од випромінювання, він проглянув ще недбаліше.
— Тупцюєте на місці, — виголосив він. — 3 фізичного захисту взагалі нічого не досягли, з фізіологічного — й того немає... Фізіологічний захист — це взагалі не те, що нам потрібно: з якого лиха я дам себе шматувати, ще ідіотом зробите... А от хіміки молодці — ще хвилину виграли. Торік хвилину та позаторік півтори... Що ж це виходить? Отже, тепер я можу прийняти пігулку і замість тридцяти хвилин страждатиму двадцять дві... Що ж, непогано. Майже тридцять відсотків... Запиши-но мою думку: прискорити темпи роботи з фізичного захисту, заохотити працівників відділу хімічного захисту. Все. — Він перекинув папірці Пуголовку. — Накажи це надрукувати начисто... і мою думку. А зараз, про людське око, проведи-но мене... ну, скажімо... е-е... У фізиків я минулого разу був. Проведи-но ти мене до хіміків, гляну, як там у них...
Пуголовок підхопився й знову застукотів по кнопках, а прокурор звівся на рівні з виглядом надзвичайної втоми.
У супроводі Пуголовка та денного референта він неквапливо рушив лабораторіями відділу хімічного захисту, ввічливо усміхаючись людям з одним шевроном на рукаві халата, поплескуючи іноді по плечу безшевронних, пристоюючи біля двошевронних, щоб потиснути руку, розуміюче покивати головою і поцікавитися, чи немає претензій.
Претензій не було. Усі наче працювали або вдавали, що працюють, — у них не второпаєш. Миготіли якісь лампочки на якихось приладах, варилися якісь рідини в якихось посудинах, пахло якоюсь гидотою, де-не-де мучили тварин. Було у них тут чисто, світло, просторо; люди здавалися ситими і спокійними, ентузіазму не виявляли, з інспектором трималися цілком коректно, але без будь-якої теплоти і, то вже напевне, без належної запопадливості.
І в багатьох кімнатах — нехай то був кабінет чи лабораторія — висів портрет Мандрівця: над робочим столом, поряд з таблицями і графіками, у простінку між вікнами, над дверима; іноді портрет лежав під склом на столі. Це були фотокартки, малюнки олівцем або вугіллям; один портрет був навіть написаний олійною фарбою. Тут можна було побачити Мандрівця, який грається з м'ячем; Мандрівця, який читає лекцію; Мандрівця, який гризе яблуко; Мандрівця суворого, замисленого, втомленого, розлюченого і навіть Мандрівця, який регочеться на всю губу. Ці сучі діти навіть малювали на нього шаржі й чіпляли їх на найвидніших місцях... Прокурор уявив, як він заходить до кабінету молодшого радника юстиції Фильтика і знаходить там карикатуру на самого себе. Масаракш, це було неймовірно, неможливо!
Він усміхався, поплескував, тиснув руки, а сам весь час думав, що от він уже вдруге тут з минулого року і все нібито по-старому, однак раніше він якось не звертав на це уваги!..
