1Q84 - Муракамі Харукі

Тодішня ніч, напевне, була набагато глибшою, темнішою, а Місяць сяяв набагато яскравіше. І, безперечно, люди не мали тоді ні грамплатівок, ні касет, ні компакт-дисків. А тому не мали змоги щодня, будь-коли, як заманеться, в такій нормальній формі слухати музику. Вона завжди була особливою, — сказала Аомаме.

— Правду кажете, — погодилася господиня. — Ми живемо в такому зручному світі, а тому наша чутливість, напевне, ослабла. Місяць на небі залишився тим самим, але, можливо, ми бачимо щось інше. Напевне, чотири століття тому ми мали багатшу, ближчу до природи душу.

— Однак той світ був жорстоким. Більша половина дітей через хронічні епідемії й недоїдання вмирали, не досягнувши зрілого віку. Люди гинули, як мухи, від поліомієліту, туберкульозу, натуральної віспи й кору. Серед простого народу траплялося небагато людей, яким сповнилося понад сорок років. Жінки народжували багато дітей, але після тридцяти років ставали беззубими й схожими на немічних бабусь. Щоб вижити, люди часто вдавалися до насильства, дітей змалку змушували тяжко — так, що в них кістки деформувалися — працювати, а дівчата-підлітки часто ставали повіями. Продавали своє тіло також хлопці-підлітки. Більшість людей жила, ледве зводячи кінці з кінцями, далеко від світу душевного багатства й чутливості. Вулиці міст кишіли каліками, жебраками й злочинцями. І, мабуть, тільки невелика частка людей могла зворушено споглядати Місяць, захоплюватися п'єсами Шекспіра й слухати чарівну музику Дауленда.

Господиня всміхнулася.

— Ви — дуже цікава людина.

— Я — звичайнісінька людина. Тільки люблю читати книжки. Здебільшого історичні.

— І мені подобаються історичні книжки. Вони свідчать, що в основному ми тепер такі самі, як і колись. Змінився одяг і спосіб життя, але наші думки і вчинки залишилися майже незмінними. Зрештою, людина — це лише переносник генів, дорога, якою вони мандрують. Вони переїжджають на нас, як на конях, з одного покоління до іншого. Гени не думають про те, що таке добро, а що зло. Вони не знають, станемо ми щасливими чи нещасними. Бо ми для них лише засіб. Вони думають тільки про те, що найкорисніше для них.

— А проте нам доводиться думати над тим, що таке добро, а що зло. Правда?

Господиня кивнула.

— Маєте рацію. Людині доводиться про це думати. Однак основою нашого життя керують гени. І, природно, через це виникають суперечності, — сказала вона, всміхнувшись.

На цьому розмова про історію скінчилася. Жінки допили квітковий чай і перейшли до вправ з бойового мистецтва.

Того ж дня в "Садибі плакучих верб" відбулася проста вечеря.

— Ви не проти того, якщо приготуємо просту вечерю? — спитала господиня.

— Звичайно, не проти, — відповіла Аомаме.

Страви підвіз на ручному візку Тамару. Готував їх, напевне, професійний кухар; а Тамару подавав й обслуговував господиню з гостею. Він вийняв з відерця, наповненого шматками льоду, пляшку білого вина й звичним рухом рук налив у склянки. Воно було пахуче й смачне. На стіл подав варену білу спаржу, салат "Niçoise" та яєчню з крабовим м'ясом. А також рогалики й масло. Все свіже й смачне. Достатню кількість. Господиня завжди їла небагато. Вишукано орудуючи ножем і виделкою, вона потрошки, як пташка, підносила шматочки їжі до рота. Увесь той час Тамару чекав у найдальшому кутку солярію. Аомаме завжди мимоволі дивувалася, як такий огрядний чоловік тривалий час може залишатися непомітним.

Під час вечері жінки лише інколи перекидалися словами, їхня увага зосереджувалася на їжі. У повітрі лилася тиха музика. Концерт для віолончелі Гайдна — також один з улюблених творів господині.

Прибравши тарілки, Тамару приніс кавник. Коли, наливши кави в чашки, хотів піти, господиня підняла до нього палець.

— На цьому все. Дякую, — сказала вона.

Тамару легко вклонився. І, як завжди, безшумно вийшов, тихо зачинивши двері. Поки жінки пили каву, компакт-диск скінчився і в кімнаті знову запала тиша.

— Між нами панує взаємна довіра, згода? — дивлячись Аомаме прямо в очі, сказала господиня.

Аомаме коротко, але беззастережно погодилася.

— Маємо спільну важливу таємницю, — вела вона далі. — Так би мовити, віддаємося одна одній під опіку.

Аомаме мовчки кивнула.

Свою таємницю Аомаме вперше відкрила господині в тій самій кімнаті. Вона добре пам'ятає, як це сталося. Вона мусила звірити комусь коли-небудь свій душевний тягар, що вже досягав крайньої межі. Жити з ним наодинці більше не могла. Тож коли господиня взялася її розпитувати, Аомаме рішуче відчинила двері до таємниці, яку довго тримала під замком.

Про те, що її найкраща подруга, зазнавши тривалий час від чоловіка фізичного насильства, втратила душевну рівновагу і, не зумівши втекти від нього, після великих страждань наклала на себе руки. Майже рік по тому Аомаме знайшла привід для відвідання дому того чоловіка і, вдало придумавши певну ситуацію, завдала йому смертельного уколу гострим вістрям голки в шию. Не залишивши слідів рани і крововиливу. Зробила так, ніби настала проста природна смерть. І ніхто в цьому не засумнівався. Аомаме ні тоді, ні тепер не вважала, що зробила неправильно. Докорів сумління не відчувала. А проте не могла позбутися тягаря, що зумисне забрала життя в однієї людини.

Стара пані уважно слухала довге зізнання Аомаме. Слухала мовчки, аж поки Аомаме, раз у раз запинаючись, скінчила свою розповідь. А тоді, запитавши про деякі незрозумілі подробиці, взяла її руки й довго стискала.

— Ви правильно зробили, — сказала вона повільно, з повним розумінням. — Якби той чоловік і далі жив, то в майбутньому подібна доля могла б спіткати й інших жінок. Такі чоловіки завжди десь знаходять собі жертву. Здатні повторювати те саме. Ви вирвали зло з коренем. Це не просто особиста помста. Будьте спокійні.

Аомаме обхопила обличчя руками й гірко заплакала. Плакала за Тамакі. Господиня вийняла хусточку й витерла їй сльози.

— Дивовижний випадковий збіг, — рішучим тихим голосом сказала вона. — І я з абсолютно такої ж причини прибрала людину.

Підвівши голову, Аомаме глянула в очі господині. Не знаходила слів. Мовляв, про що вона говорить?

А стара пані вела далі:

— Звичайно, я безпосередньо до цього рук не приклала. Не маю такої фізичної сили або особливої майстерності, як ви. Прибрала відповідними засобами, якими можу розпоряджатися. Але жодних конкретних свідчень не залишила. Навіть якби я зараз у цьому зізналася, завести на мене кримінальну справу не змогли б. Як і у вашому випадку. Якщо є суд після смерті, то мене судитиме Бог. Та цього я нітрохи не боюся. Я не зробила нічого неправильного. Я скажу це відкрито перед будь-ким.

Господиня полегшено зітхнула. І провадила далі:

— Виходить, ви та я маємо обидві важливу таємницю. Правда?

І цього разу Аомаме не зрозуміла, про що говорить господиня. Прибрала? Обличчя Аомаме втратило нормальний вираз — на ньому проглядав глибокий сумнів і страшне потрясіння. Щоб заспокоїти її, господиня спокійним голосом дещо їй пояснила.

Так само, як Тамакі Оцука, її дочка з подібної причини вкоротила собі життя. Невдало вийшла заміж. Стара пані від самого початку розуміла, що її подружнє життя не складеться щасливо. На її думку, наречений явно мав розбещену душу. І перед тим він мав проблеми, пов'язані, можливо, з глибокими причинами. Однак годі було запобігти цьому шлюбові. Як і слід було сподіватися, виразне домашнє насильство стало звичним. Поступово втрачаючи гідність і впевненість у себе, її дочка опинилася в стані депресії. Позбавлена можливості жити самостійно, вона, як мурашка, що потрапила в пащу личинки "мурашиного лева", не зуміла з нього вибратися. І от одного разу разом з віскі проковтнула надто велику дозу снодійного.

Судово-медична експертиза виявила на її тілі сліди насильства — садна від ударів і лютих побоїв, перелом кісток, опіки від придушеної сигарети. Видно, той чоловік мав схильність користуватися мотузкою. Здеформовані соски. Чоловіка викликали в поліцію, провели розслідування. Він признався, що до певної міри вдавався до насильства, але робив це зі згоди дружини — мовляв, їй це подобалося — під час статевого акту.

Врешті-решт, як і у випадку з Тамакі, поліція не змогла, завести на законній основі проти нього кримінальну справу. Дружина була мертвою і не зверталася раніше зі скаргою до поліції. А чоловік займав певне суспільне становище і найняв собі обізнаного з кримінальними справами адвоката. Крім того, ніхто не сумнівався, що мало місце самогубство.

— І ви вбили того чоловіка? — рішуче спитала Аомаме.

— Ні, того чоловіка не вбила, — відповіла господиня.

Так і не зрозумівши змісту її розповіді, Аомаме мовчки дивилася на неї.

— Колишній чоловік дочки, ця підла людина, все ще живе на цьому світі. Щоранку прокидається в ліжку, обома ногами ходить вулицями. Я не збиралася його вбивати.

Стара пані зробила паузу. Чекала, коли її слова осядуть в голові Аомаме.

— Я знищила його в очах суспільства. Повністю. Іноді я маю таку силу. Він — слабосила людина. По-своєму розумний, з добре підвішеним язиком, до певної міри визнаний у суспільстві, але слабосилий і підлий. Насильство над жінками й дітьми в родині здебільшого чинять слабі чоловіки. Саме через свою слабість вони не можуть не пожирати слабших за себе. Знищити його було легко, тож він удруге не підніметься в очах суспільства. Дочка померла досить давно, але я й досі безперестанку стежу за ним. Навіть якби він спробував піднятися, я цього не допустила б. Він усе ще живе, але водночас залишається трупом. Життя собі не вкорочує. Бо не має відваги. От як я роблю. Не просто вбиваю. А немилосердно, безперервно мучу його живим. Ніби здираю з нього шкіру. А прибирала я інших людей. Коли була реальна причина відсилати їх кудись-інде.

А ще стара пані розповіла Аомаме, що наступного року після самогубства дочки заснувала власний притулок для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Поряд із "Садибою плакучих верб" вона володіла невеликим двоповерховим будинком, який збиралася найближчим часом знести, а тому нікому не здавала в оренду. Трохи полагодивши його, вона вирішила використати його як притулок для жінок, яким нема де дітися. За допомогою столичного юриста відкрила "Консультацію для жінок — жертв насильства", у якій добровольці почергово давали поради жінкам особисто або по телефону й підтримували зв'язок із нею.