Старий - Фолкнер Вільям

Головне зараз — це викреслити його із списків як померлого, поки якийсь пройда не спробував привласнити його пайка.

— Гаразд,— сказав наглядач. Він обернувся й вивів своїх супутників з приміщення. Коли вони знов опинилися в похмурій темряві, він сказав гладкому каторжникові: — Отже, твій приятель випередив тебе. Він тепер вільний. Він своє вже відсидів, а тобі ще сидіти й сидіти.

— Так, вільний,— сказав гладкий каторжник.— Але я йому не заздрю.

Як свідчив гладкий каторжник, високий, спливши на поверхню, все ще стискав у руці те, що гладкий назвав веслом. Він тримав його не тому, що воно могло йому придатися, коли він знову Сяде в човен,— тієї миті він взагалі не вірив, що йому ще пощастить опинитися в човні чи на чомусь твердому,— а тому, що він ще не встиг подумати про те, щоб випустити його. Все відбувалося надто швидко. Цілком несподівано він відчув перший ривок течії, побачив, як закрутило човен, і як його товариш раптом злетів угору і зник, мов у вознесінні Ісайї; а потім він сам опинився у воді, весло тягло його на дно, а він опирався цьому, не усвідомлюючи, що все ще тримає його в руці, коли спливав на поверхню й намагався вхопитись за човен, який то кружляв за десяток футів од нього, то опинявся над головою, наче ладнаючись розчерепити її. Нарешті він вхопився за корму, тіло його немовби перетворилося на живе кермо, і ось човен і людина з веслом, піднятим догори, неначе гюйсшток, зникли з очей низенького каторжника (що, в свою чергу, зник з очей високого так само швидко, але у вертикальному напрямку), наче якась жива картина, піраміда, винесена зі сцени з шаленою, неймовірною швидкістю.

Він опинився тепер над найнижчою частиною болота чи заплави, яка, напевно, не знала течій, відтоді як прадавній підземний вибух сформував цю місцевість. Але зараз течія там була чимала; зі своєї борозни між хвилями за кормою

2 в. Фолішер 33

каторжник бачив, як із запаморочливою швидкістю мчать дерева й небеса, позираючи на нього крізь холодні жовті бризки з похмурим і сумним подивом. Але вони стояли, ті дерева,— стояли на чомусь твердо й упевнено; він подумав про це, він згадав у хвилину розпачливої люті тверду землю, скріплену, зцементовану й утверджену навіки трудовим потом поколінь,— вона була десь під ним, але він не зміг дістати її ногами, коли, знову цілком несподівано, корма човна завдала йому страшного удару по переніссі. Інстинкт, який підказував йому триматися за корму, тепер підказав йому кинути весло в човен і вхопитися обома руками за планшир саме в ту мить, коли човен знову закружляв на одному місці. Звільнивши обидві руки, він підтягнувся, перевалився через корму і впав долілиць на дно човна. Кров і вода текли з нього, він важко дихав — не через те, що знесилився, а від тієї страшної люті, що приходить слідом за жахом.

Але йому довелося одразу ж підвестись, бо він подумав, що пливе дуже швидко (куди швидше, ніж це було насправді). Тим-то він підвівся з червоної калюжі, в якій лежав; вода струменіла з нього, мокра груба бавовняна тканина була важка, як залізо, чорне волосся прилипло до черепа, змішана з кров'ю вода просочила блузу. Він обережно й швидко провів рукою під носом, глянув на руку і, схопивши весло, спробував завернути човен проти течії. Він навіть не подумав про те, що не знає, де саме залишився його товариш,— на якому з усіх тих дерев, котрі він проминув чи міг проминути. А втім, він не думав про це, бо був твердо переконаний, що його товариш залишився десь там, проти води, а в його уяві слова "проти води" асоціювалися з такою несамовитістю, і силою, і швидкістю, що розуміти їх інакше, як "по прямій лінії", розум просто відмовлявся, як— відмовився б повірити в існування рушничної кулі завбільшки з бавовникове поле.

Ніс човна почав завертати проти течії. Він завертав слухняно й швидко, швидше, ніж каторжник устиг збагнути причину цієї легкості руху і пройнятися жахом та люттю: човен зробив дугу, став бортом до течії й знову злісно закрутився на місці. Каторжник сидів, вищиривши зуби, з носа його юшила кров, і знесиленими руками він безпорадно молотив веслом по воді, по цій невинній на вигляд стихії, яка вже раз стискала його в залізних, м'яких обіймах, немов анаконда, і яка тепер, здавалося, чинила його наполегливому, відчайдушному натискові не більший опір, ніж повітря; а човен, який спершу погрожував йому, а потім зі страшною силою кінського копита вдарив по обличчю, тепер спочивав на воді, неначе не важив нічого, неначе квітка будяка, і крутився, як флюгер,

коли каторжник молотив по вод! веслом, думаючи про свого товариша, уявляючи, як він сидить на дереш, в безпеці, спокійний, задоволений, бо йому не треба нічого робити, а тільки чекати; з безсилою люттю й страхом він думав про примхи людської долі, яка одному дарує безпечне дерево, а другому — істеричний, неслухняний човен, дарує саме через те, що знає: з них двох тільки він може спробувати повернутися і врятувати свого товариша.

Ялик винесло із заводі, і він знову помчав за течією, неначе ще раз перескочив од нерухомості до неймовірної швидкості,— і каторжник подумав, що його віднесло, напевно, вже на багато миль від місця, де товариш залишив його, хоч насправді човен, відколи він знов заліз у нього, просто зробив велике коло, і перепона (купка кипарисів, до якої прибило силу різних уламків та колод), що. на неї човен мав от-от наскочити, вже раз стрічалася на їх шляху,— саме тоді ялик зачепився бортом і вдарив каторжника кормою. Але каторжник яе знав цього, бо ще взагалі не підводив очей над носом човна. Він і зараз не підводив очей, хоч і зрозумів, що за мить вріжеться у щось; відчув, як човен під ним нетерпляче, радісно, злостиво затремтів; і каторжник, який досі без упину молотив веслом по спокійній зрадливій воді і вже гадав, що сили його вичерпалися, видобув звідкись, з якогось останнього резерву, залишки самовладання, волю і витримку, сильніші за прості м'язи й нерви. І він молотив веслом далі, аж до останньої миті, коли занурив і витяг весло, керований вже тільки рефлексом відчаю,— так людина, послизнувшись на льоду, хапається за капелюх і за кишеню з грошима,— і тут ялик ударився й кинув його знову на дно.

Цього разу він підвівся не скоро. Він лежав долілиць, трохи розкинувши руки й ноги, в спокійній позі, немов смиренно молився. Він знав, що йому, зрештою, доведеться підвестися, бо ж усе життя, власне, складається з того, що людині доводиться рано чи пізно підводитись, а через якийсь час рано чи пізно знову лягати. І він не був насправді знесилений; і він не втратив усіх надій; і він не відчував особливого страху перед необхідністю підвестися. Йому просто здавалося, що він випадково опинився в такому становищі, коли час і оточення, а не він сам, перебувають у гіпнотичному трансі; з ним бавиться водний потік, що нікуди не тече, а день нескінченний, і ніколи не настане вечір; а як тільки гра скінчиться, його викинуть назад, у порівняно безпечний світ, з якого насильно вихопили; поки що ж те, що вія робить і чого не робить, не має особливого значення. Він ще кілька хвилин полежав долілиць, тепер не тільки відчуваючи, але й чуючи

2* 35 сильну, спокійну течію під днищем човна. Потім підвів голову і цього разу обережно торкнувся долонею обличчя, знову подивився на кров, потім сів навпочіпки і, перехилившись через борт, стиснув ніздрі великим і вказівним пальцем, висякав згусток крові й саме витирав пальці об штани, коли голос звідкілясь згори спокійно промовив: "А ви не дуже ПОСІЙ* шали",— і каторжник, який досі не мав ні приводу, ані час*у підвести очі над носом човна, глянув угору й побачив на дереві жінку, яка дивилася на нього. До неї було не більше десяти футів. Вона сиділа на нижній гілці одного з дерев, оточених уламками, в які він врізався; на ній був бавовняний халат, солдатська куртка й панама, але він не став розглядати її уважно, бо вже першого зляканого погляду вистачило йому, щоб визначити все її минуле, її походження; ця жінка могла б бути його сестрою, якби він мав сестру, його дружиною, якби його не заслали на каторгу юнаком, що вже не був і підлітком, але ще не досяг віку, в якому одружуються чоловіки його плодючої моногамної породи. Жінка.сиділа, вчепившись у стовбур дерева, її ноги без панчіх, у грубих розшнурованих чоловічих черевиках висіли на відстані ярда від води — жінка, яка була, напевно, чиєюсь сестрою і доконче була (чи доконче мусила б бути) чиєюсь дружиною; проте він потрапив на каторгу надто молодий, щоб мати більш ніж теоретичний досвід щодо жінок, і тому не знав ще цього.

— А я вже гадала, що ви не повернетеся.

— Не повернусь?

— Після першого разу. Після того, як ви вперше наскочили на ці колоди, залізли у човен і попливли далі.

Він роздивився довкола, знов обережно доторкнувшись до свого обличчя; і справді, це могло бути те саме місце, де човен ударив його.

— Так,— сказав він.— Та я все ж повернувся.

— Ви не могли б підвести човен трохи ближче? Ну й намучилася ж я, поки видряпалася сюди нагору; може, я краще...

Каторжник не слухав її: він саме побачив, що весло зникло; цього разу, коли човен кинув його вперед, він випустив весло не на дно, а за борт.

— Воно тут, зачепилося за кущі,— сказала жінка.— Ви дотягнетеся до нього. Ось візьміться за це.

Це була виноградна лоза. Вона зрослася з деревом, але повідь вирвала коріння. Жінка обв'язала лозою верхню половину тіла; тепер вона розмотала її й почала розгойдувати, аж поки він не впіймав кінець. Тримаючись за лозу, каторжно ник підібрав весло, а потім підвів човен під гілку і, зупинивши його, почав дивитися, як жінка рухається, як вона важко й обережно готується злізти,— ця важкість була не болісна, але мученицьки-обережна, це була цілковита і майже летаргічна незграбність, яка вже не збільшувала його першого зляканого подиву — подиву, що вже став катафалком заповітно! мрії. Адже навіть в ув'язненні він ковтав (з тією ж давньою пожадливістю, незважаючи на те що саме воно спричинилося до його падіння) те неймовірне читво, що піддавалося дуже легкій цензурі, а потім обережно, контрабандним шляхом, перепроваджувалося до в'язниці; отож, сідаючи зі своїм товаришем у човен, він мріяв про Прекрасну Єлену, про другу Грету Гарбо *, яку він врятує з вершини дикої скелі або визволить із похмурої вежі старовинного замку.