Третя ракета - Биков Василь

Кривенок перевертається на живіт, і з його грудей вихоплюється тяжке, мов стогін, зітхання.

5

Десь опівночі сходить місяць.

Він якось непомітно виповзає з-за обрію і, підіймаючись усе вище, неквапливо рухається по світлуватому червневому небі. Воно так і не темнішає до ранку, а скрізь світиться якимсь невиразним внутрішнім світлом, каламутно-синюватим на сході і зеленавим на заході. Теплий південний вітрець доносить невиразне шарудіння, таємничі, ніби людські, зітхання, відгомін далекого гулу — десь чи то гуркочуть танки, чи то натужно гудуть на підйомі машини. Далеко, мабуть, по той бік Пруту, злітають угору тоненькі зеленкуваті пунктирики трасуючих куль. Досягнувши певної точки в небі, вони одна за одною гаснуть, ніби ховаються за якусь невидиму хмарку.

Вслухаючись у ніч, ми сидимо круг запорошеної піском палатки, на якій уже не лишилося й крихотки їжі. Жовтих, одкинувшись набік, курить із жмені, поруч сидить Попов; Лук'янов неподалік миє чаєм, що залишився, наші казанки (сьогодні його черга); Льошка, недалечко провівши дівчину, лежить і солодко потягається на землі, сопе й стогне від зайвини молодої сили і якогось душевного вдоволення. Тільки Кривенок не підходить до нас і мовчки сидить оддалік.

— Чудово на війні, еге ж? — задоволеним голосом питає Жовтих. — Чудово! Зараз у нас, на Кубані, ой як жарко! Од зорі до зорі, бувало, в степу. Робили, спини не розгинаючи, а тут... Спи... Поїв і — знову лежи. Так і від війни одвикнеш. Правда, Лозняк? Ти скільки в госпіталі прокачався?

— Дев'ять місяців без трьох днів.

— Добре, видно, тебе цюкнуло? В ногу?

— В стегно, — відповідаю.

— Та-а-ак, — якось непевно зітхає Жовтих і, подумавши, додає: — А взагалі нехай їй грець цій війні. В японську мого діда вбито. У тую німецьку — батька. Японці під тим Халхиним Голом...

— Правильно — Халхин-Голом, — каже Льошка.

— Ну під Халхин-Голом... Там брата Степана покалічено. Прийшов без руки, з одним оком. Тепер — я. Правда, тут уже нічого не скажеш. Тут треба. Але з думки не сходить: невже й мої діти без батька ростимуть?

Мабуть, щось цікаве надумавши, схоплюється з землі Льошка.

— Слухай! Ось ти кажеш: війна, війна. А ти подумай, хто ти до війни був? Ну хто? Рядовий колгоспник! Волам хвости крутив! Кізяки голими ногами місив! Законно?

— Ну й що? — насторожується Жовтих.

— А те. Був ти ніщо. А тепер? Поглянь, ким тебе війна зробила? Старший сержант. Командир гармати. Кавалер ордена Вітчизняної війни, трьох медалей "За відвагу". Член партії...

— Оце втяв! — ущипливо дивується Жовтих. — Кавалер! Та знаєш ти, що в мого батька було більше хрестів, аніж у мене медалей. А що з того? А ти — кавалер! — злісно совається по землі Жовтих.

— Пусте! — кидає Льошка, знову простягнувшись на траві.— Моя правда!

— Правда! Я б усі медалі віддав, аби тільки дітей зберегти. А то як не кінчиться війна до нового року — старший мій, Дмитро, піде. Допризовник. Вісімнадцять років хлопцеві. Візьмуть, потрапить у піхоту, і що, думаєш? Молоде, дурне — в першому ж бою й накладе головою. І світу не побачивши. А ти — медалі! Добре тобі, нежонатому. Ні кола ні двора, сам собі голова. А тут — четверо дома, та ще й малі!

Льошка мовчить, командир зітхає, лагідний настрій його псується.

— Тільки й радості, як подумаєш, що ця війна — вже остання. Довоюємо, і баста. Другої такої вже не буде. Не повинно бути. Сам я ладен на все. Але щоб востаннє. Щоб дітям не довелося.

— А чого, нехай повоюють, — всерйоз чи жартома — його не розбереш — заперечує Задорожний.— Розумніші будуть. Війна — що академія.

— Академія! Ех ти! Сам ось пройди цю академію, а потім кажи.

— Пусте! Воюють же хлопці. І дівчата навіть. Он Люська, приміром. Чим вона гірша?

— Ну й що ж? Думаєш, правильно це? Легко їй, дівчині, серед отаких, як ти... бугаїв?

— А що?

— А нічого! Правда, Люся — дівчина хороша, — каже Жовтих. — Довоювати б, і дай, боже, їй щастя. Вона достойна...

Ми всі мовчазно погоджуємося (хто ж із нас хоч слово скаже проти Люсі), Жовтих затягується — рожевий вогник розгоряється й гасне в його кулаці.

— На добрій землі виросла. У добрий час. Що ви думаєте: все від землі. І людина. Яка земля — така й людина. Земля, і знову ж таки — життя. Коли життя змалку перетре добре — буде людина. Розманіжить — вважай, пропало.

— Ну, це ти вже занадто, — обзивається Льошка. — Це пусте! До чого тут земля... Це тобі Люська догоджає, то ти її й вихваляєш.

— Догоджає! — сердиться Жовтих. — Ех ти, голова дубова. Догоджає! Не знаєш ти її. А я знаю. Звідки в неї це візьметься? В неї цього і в крові не було. Батько її хіба ж такий герой був! Орел! Революцію в нас, на Кубані, робив. Вісімнадцять ран мав. Рано помер. А вона в чужих людей виросла. Думаєш, солодко було? Думаєш, спроста це — з доброго дива. Тому й така... справедлива.

Та Задорожний все-таки не погоджується.

— Тебе тоді перед генералом виправдала, то вже й справедлива.

— А що ж — і виправдала. Врятувала. Якби не вона — розстріляли б нізащо. Дурне діло — не хитре. Шпокнули б, і все. Хіба нема дурнів і серед генералів? А так ось живу.

Я знаю — хлопці розповідали вже про цей випадок, що трапився під час переправи через Буг. Німці атакували, наша піхота й артилерія, що не встигла ще окопатися на плацдармі, кинулися назад, не витримали. І тут де не візьмись якийсь крикливий генерал. Він зупинив на березі нашу обслугу і наказав Жовтих розвернути гармату і бити по всіх — по своїх і по німцях, що бігли на цей берег. Хлопці розвернули гармату, але Жовтих не наважився скомандувати "вогонь", та й в інших не знялися руки зарядити гармату на таке діло. Стоять вони, а переправа аж гуде од люду. Затор утворився. Тоді на вілісі знову підлітає той-таки генерал, зриває із старшого сержанта погони, автоматники хапають його й тягнуть до кручі.

Хлопці всі заніміли, не знали, що й діяти. Комбат Перебіжчиков зблід і сховався за перекинутий автомобіль. Нагодився був начальник артилерії, але тільки-но загледів генеральську папаху, відразу зник з-перед очей. Здавалося, життя Жовтих скінчиться трагічно.

І тоді до розлютованого генерала кинулася Люся. Вона догнала його віліс, зупинила на переправі. Хлопцям з цього берега не чути було, що вони одне одному кричали, тільки раптом з віліса вискакує ад'ютант, біжить до кручі, Люся — за ним, і там вони з-під самих автоматів вихоплюють Жовтих.

— Отак! Не допоміг ні комбат, ані геройські хлопці. А дівчина врятувала. Що то землячка! — з гідністю каже Жовтих.

Місяць поволеньки сунеться по небу; на втоптаній землі ворушаться наші куці тіні; пахне травою, розкопаною землею, сонний простір дише росяною свіжістю.

— Такого не забудеш, таке довго пам'ятатимеш. До скону,— розсудливо веде далі Жовтих. — Але ж і ми одного разу її виручили. Тут, мабуть, не всі знають. Котрі молодші — тих не було. Не чули. Хто ще з тих зостався? — оглядаючи нас, питає командир. — Попов — раз, ну, Кривенок. Решта — новаки. Якось надвечір нас перекинули на фланг, — затягнувшись, каже Жовтих і затоптує підбором цигарку. — Стали у вишнику, я саме перевзутися сів. Хлопці окоп копають. Грязь — на кожному чоботі півпуда. Аж прибігає солдатик — так і так, мовляв. У хуторі німці поранених оточили. Двадцять солдатів там і одна дівчина. Одбиваються, допоможіть. А хутір — онде він: кілометр з гаком. Чуємо, стрілянина почалася. Але де її немає — скрізь гуркотить. Не докопали ми окопу, покидали лопати, автомати в руки й гайда. А Попов зарядив і давай пуляти. Сам, а добре, братці, стріляв — ми бігли й раділи.

— Снаряд туди стріляй, снаряд сюди стріляй. Хата не чіпай, — задоволено всміхається в темряві Попов.

— Еге ж, добре приловчився. З годину ми видиралися на той бугор, а Попов не пускав німців. Позбивав усю глину з тої хатки, а своїх не зачепив. Підбігли, ударили збоку, німців відбили й — до хати. А там піхотинці, сапери й, дивимось, — Люся поранена в ногу. Повитягали всіх. Потім, як хто зумів, з-під вогню виривалися. Люсю Кривенок виносив. Обхопила вона його за шию, так він і ніс через усе поле. А з міномета німець лупив — думав, загинуть обоє. Але обійшлося. Тільки я з тиждень боявся — що, думаю, як комбат снаряди перевірить. Зосталося з десяток. Попов і бронебійні вистріляв. Добре, що танки тоді на нас не посунули... Було!..

— Авжеж, законно! — згоджується Льошка й безцеремонно розбиває наш тихий, по-нічному роздумливий настрій. — Ось у мене таке було! В госпіталі. Наче рідна стала. Навіть більше. Ох і притичина...

І він мальовничо, зі всіма подробицями починає розповідати нам "полтавську історію" про те, як зустрілася йому така "ягідка-сестричка", і як діставала йому обмундирування, і як він, переодягшися, виходив до неї за огорожу, і про все, що було потім. Ми мовчки слухаємо. Вони й цікаві, ці Льощині пригоди, але й огидні, хочеться не вірити, перебити, сказати: "Неправда! Брешеш!" Проте ніхто нічого не каже йому, всі з прихованою цікавістю слухають до кінця.

Коли він замовкає, Жовтих підводиться на коліна й приглядається до чорних пагорків.

— Вам не здається: щось дуже тихо у фріців? — каже він. — І ракет не пускають. Може, зміняються, чи що?..

Але хто знає, що там робиться в німців? Відомо тільки те, що справді вони сьогодні не світять ракетами. Це трохи тривожить нас своєю незрозумілістю й загадковістю. Правда, поки що тихо, і не хочеться думати про щось погане.

Від піхотинської траншеї, здається, хтось іде. В нічних місячних сутінках важко пізнати, хто це. Підходять ближче й прямують до нас. Здається, їх двоє і йдуть вони не стежкою, де ходять усі, а навпростець. А через деякий час ми бачимо двох у касках і чуємо знайомий голос, від якого одразу змовкає Льошка і всі втрачають цікавість до його небилиць.

— Ну що, артилеристи? — чути з темряви надломлений баритон нашого командира батальйону, капітана Процького. — Дружно спите?

— Ні, товаришу капітан, — каже Жовтих і поважно підіймається назустріч.

Ми сидимо, де й сиділи, тільки повертаємося до комбата й насторожуємося, бо знаємо, що просто так капітан не приходить. І справді, Процький наближається до площадки вогневої й суворо, з затаєною до часу погрозою, запитує Жовтих:

— Чому вартового нема?

— Так ми ж усі тут. Ніхто не спить, товаришу капітан, — пояснює наш командир.