Погоня за вівцею - Муракамі Харукі

Питань немає. І тому немає про що говорити.

Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: "Ну, то що?".

Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.

Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.

— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.

Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.

— Вибач за настирливість.

— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.

— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?

— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.

— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.

Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.

— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.

Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.

— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу. Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?

— Гадаю, знайоме.

— От саме таке відчуття породжують у мені твої вуха.

Ми знову мовчки їли. Я налив їй вина, а потім собі.

— Може, у вашій голові виникає не подібна сцена, а лише таке відчуття? — запитала вона.

— Так воно і є.

— А коли-небудь раніше у вас було таке відчуття?

Хвилину подумавши, я заперечливо махнув головою.

— Ні, не було.

— Отож виходить, що виною всьому мої вуха?

— Я не впевнений, що саме так можна стверджувати. Бо звідки взятися такій впевненості? Я ніколи не чув, щоб форма вуха викликала в когось завжди певне відчуття.

— Я знаю одну людину, яка пчихала щоразу, коли бачила ніс Фари Фосет. На пчхання мають значний вплив психологічні чинники, чи не так? Як тільки причина і наслідок зчіплюються одне з одним, ніщо вже їх не роз'єднає.

— Мені нічого не відомо про ніс Фари Фосет, однак… — сказав я і, ковтнувши вина, забув, що збирався додати.

— Може, ви мали на увазі щось інше? — спитала вона.

— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п'яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.

— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.

— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.

— Я відвідувала заочні курси.

— Заочні курси?

— Так, заочні курси психології.

Ми розділили на нас двох залишки паштету. Я знову забув, що збирався відповісти.

— Скажіть, ви ще не збагнули зв'язку між моїми вухами і вашими відчуттями?

— Ні, не збагнув, — відповів я. — Я до кінця не зрозумів, на мене діють твої вуха безпосередньо чи щось інше за їхнім посередництвом.

Поклавши обидві руки на стіл, вона злегка здвигнула плечима.

— Ці ваші відчуття доброго чи поганого ґатунку?

— Жодного. Або подвійного. Точно не можу сказати.

Обхопивши долонями склянку з вином, вона якийсь час дивилася мені в обличчя.

— Схоже, що вам треба навчитися висловлювати почуття.

— Я справді не вмію їх описувати, — погодився я.

Вона всміхнулася.

— Але не журіться. Загалом я зрозуміла, що ви мали на увазі.

— Так що ж мені робити?

Вона довго мовчала. Здавалося, ніби думала про щось інше. На столі лежало п'ять порожніх тарілок, схожих на мертві планети.

— Послухайте, — перервала вона довгу мовчанку. — Я гадаю, що нам треба стати близькими друзями. Звісно, якщо ви не проти.

— Звичайно, я — за, — відповів я.

— І до того ж дуже близькими друзями, — сказала вона.

Я кивнув головою на знак згоди.

От таким чином ми стали дуже-дуже близькими друзями. Через півгодини після того, як уперше зустрілися.

— Як близький друг я хочу дещо запитати тебе, — сказав я.

— Питайте.

— По-перше, чому ти не показуєш своїх вух? І, по-друге, чи твої вуха коли-небудь раніше мали особливий вплив на когось іншого, крім мене?

Вона сиділа мовчки, не спускаючи очей з покладених на столі рук.

— На декого, — відповіла вона тихо.

— На декого?

— Так, але, правду кажучи, я звикла не показувати вух.

— Тобто ти хочеш сказати, що ти зовсім різна в той час, коли відкриваєш вуха і коли їх ховаєш?

— Авжеж.

Два офіціанти прибрали з нашого стола тарілки й принесли суп.

— А ти не могла б розповісти про себе в той час, коли відкриваєш вуха?

— Це було так давно, що я сумніваюсь, чи зможу як слід розповісти. Правду кажучи, відколи мені сповнилося двадцять, я не відкривала вух жодного разу.

— Але в ролі комерційної моделі ти їх відкриваєш, чи не так?

— Так, — погодилася вона. — Однак вони тоді несправжні.

— Несправжні?

— Вони тоді заблоковані.

Я сьорбнув дві ложки супу і глянув їй в обличчя.

— Ти не могла б трохи докладніше розтлумачити, що таке "заблоковані вуха"?

— Заблоковані вуха — це мертві вуха. Я вбиваю їх сама. Іншими словами, я свідомо перекриваю прохід… Ви мене розумієте?

Я нічого не второпав.

— Тоді питайте, — сказала вона.

— "Вбити вуха" означає стати глухим?

— Та ні, вуха зовсім не глухнуть. Але вони стають мертвими. І ви так само можете зробити.

Вона поклала ложку на стіл, випростала спину, підняла плечі вгору на п'ять сантиметрів, випнула вперед підборіддя і, втримавшись у такій позі секунд десять, різко опустила плечі.

— Внаслідок цього мої вуха стали мертвими. Спробуйте і ви так зробити.

Я тричі повільно повторив її рухи, але ніщо не залишало враження, щоб щось у мені вмерло. Лише відчувалося, що вино трохи швидше розливалося по жилах.

— Здається, що мої вуха не можуть вмерти, — сказав я розчаровано.

Вона захитала головою.

— От і добре. Якщо їм не треба вмирати, то вони можуть цього не робити, бо в цьому немає нічого поганого.

— Можна тебе ще одне запитати?

— Питайте.

— Якщо зібрати докупи все, що ти сказала, то, гадаю, виходить, що до двадцятирічного віку ти відкривала вуха. А потім одного дня заховала їх. І відтоді до сьогодні жодного разу нікому не показувала. Однак тоді, коли доводиться їх показувати, ти блокуєш прохід між твоїми вухами та свідомістю, чи не так?

— Саме так, — і вона приязно всміхнулася.

— А що сталося з твоїми вухами, коли тобі сповнилося двадцять?

— Не поспішайте, — сказала вона, простягнувши праву руку через стіл до пальців моєї лівої руки. — Будь ласка.

Я вилив рештки вина у дві склянки і повільно випив свою порцію.

— Передусім я хотіла б дізнатися про вас.

— Що про мене?

— Усе. Як вас виховували, скільки вам років, яке ваше заняття і таке інше.

— Звичайнісінька історія. Настільки звичайна, що, слухаючи її, можна задрімати.

— А мені подобаються звичайні історії.

— Моя належить до такого типу, який нікому не до вподоби.

— Байдуже, даю вам десять хвилин на розповідь.

— Я народився 24 грудня, напередодні Різдва, 1948 року. Переддень Різдва не дуже вдалий день для народження. Бо тоді не отримуєш окремого подарунку з нагоди Різдва і дня народження. І всі знайомі намагаються на цьому виграти. Мій знак зодіаку — Козерог, група крові — А, що в поєднанні сприяє банківським працівникам і державним службовцям. Уважається, що Стрілець, Терези і Водолій не близькі мені за духом. Нудне життя, чи не так?

— Навпаки, — досить цікаве.

— Я виростав у звичайному містечку, закінчив звичайну школу. Змалку був мовчазним, а коли підріс, завдавав батькам клопоту. Познайомився із звичайною дівчиною, по-звичайному вперше закохався. Коли мені сповнилося вісімнадцять, перебрався до Токіо, щоб вступити в університет. Після закінчення університету удвох з товаришем відкрили бюро перекладу і завдяки цьому якось заробляли на прожиток. Три роки тому взялися до видання інформаційних бюлетенів і до роботи, пов'язаної з рекламою, й успішно розвиваємо цю діяльність. Познайомився з дівчиною, працівницею фірми, чотири роки тому з нею одружився, а два місяці тому розлучився. Причину кількома словами не можна пояснити. Маю стару кішку. Щодня викурюю сорок сигарет. І ніяк не можу від цього відвикнути. Маю три костюми, шість краваток і п'ятсот платівок, що вийшли з моди. Пам'ятаю всіх убивць з романів Елері Квін. Маю всі томи "Утраченого часу" Пруста, але прочитав лише половину. Влітку п'ю пиво, взимку — віскі.

— І два дні з трьох у барі їсте омлети і бутерброди, чи не так?

— Ага, — сказав я.

— Досить цікаве у вас життя.

— Навпаки, було досі нудним. І таким же буде в майбутньому. Та це не означає, що воно мені не подобається. Одним словом, немає іншої ради, як змиритися з ним.

Я глянув на годинник. Минала дев'ята хвилина двадцять секунд.

— Однак досі ви сказали не все, що могли б сказати, правда?

Протягом хвилини я поглядав на власні руки, що лежали на столі.

— Ясна річ, не все. Бо хіба за десять хвилин можна розповісти все про навіть найнудніше життя?

— Можна сказати свою думку?

— Будь ласка.

— Щоразу, коли я з кимсь зустрічаюся вперше, я даю йому десять хвилин для розповіді про себе. А потім оцінюю співрозмовника з точки зору, протилежної до щойно почутого від нього. Як ви гадаєте: я помиляюся?

— Ні, — відповів я, хитнувши заперечливо головою. — Я думаю, мабуть, твій метод правильний.

Підійшли офіціанти: один розставив нові тарілки, другий наклав у них порції першої страви, а третій полив їх соусом.

— Застосувавши цей метод до вас, я дійшла ось до якого висновку… — сказала вона, встромляючи ножа в мус з морського язика. — Тобто що ваше життя не нудне і нудного життя ви собі не шукаєте. Я помиляюсь?

— Можливо, ти маєш рацію. Можливо, моє життя не нудне і нудного життя я собі не шукаю. Однак результат один. У будь-якому разі я вже його досяг. Усі люди намагаються втекти від нудьги, а я — зануритись у неї, тобто ніби піти проти потоку людей у годину пік. А тому я не нарікаю на те, що моє життя стало нудним.