Навала Джунглів - Кіплінг Редьярд

Поруч з оленями йшли неповороткі антилопи нільгау, а за нільгау простували дикі буйволи з боліт. Спершу повернути назад було легко, бо тварини рухалися неквапно, раз у раз зупинялися поскубти травички, пили і знову спинялися, щоб спочити; та ледве хтось із них починав непокоїтись, з'являвся якийсь розрадник. Часом це був дикобраз Сахі, який приносив звістку, що гарні пасовиська почнуться от от; а то кажан Манг, пролітаючи над просікою, весело пищав згори, що довкола все спокійно; іноді до стада підходив Балу з ротом, набитим корінцями, і всерйоз чи жартома полохав тварин, спрямовуючи їх знову на дорогу. Багато хто повернув назад, побіг геть чи не захотів іти далі, але більшість лишилися і йшли вперед. Минуло днів десять, і все розгорталося так: олені, свині та нільгау тупцяли колом радіусом у вісімдесять миль, а хижаки сунули на них з боків. А в середині кола було селище, а навкруг нього дозрівав хліб на ланах, а посеред ланів сиділи люди на вишках, що звуться махани, – ці вишки схожі на голубники і збудовані для того, щоб відлякувати птахів та інших злодіїв. Тут оленів уже не довелося вмовляти. Хижаки йшли за ними слідом і гнали їх вперед, усередину кола.

Була темна ніч, коли Хатхі та троє його синів безшумно вийшли з джунглів, розламали хоботами ці споруди, і вони повалилися, як падає додолу зламана стеблина блекоти, а люди, що попадали, почули грізне ревіння слонів. Потім налякане стадо оленів прибігло й витоптало сільське пасовище і зорані поля; а слідом прийшли свині з тупими рилами й гострими ратицями і знищили те, що лишилося після оленів.

Вовки налякали тварин, і вони, сполохані, металися туди сюди, топтали зелений ячмінь і руйнували зрошувальні рівчаки. Перед світанком зовнішня оборона кола послабшала в одному місці. Хижаки відступили, звільнивши шлях на південь, і олені, стадо за стадом, кинулися туди. Хто був хоробріший, заховався в лісі, щоб попастися наступної ночі.

Та справу вже було зроблено. Побачивши свої поля вранці, селяни зрозуміли, що весь майбутній врожай загинув. Це була вірна смерть, якщо люди не підуть звідси, бо голод з року в рік був так само близько від них, як і джунглі. Коли на пасовище вигнали буйволів, голодні тварини побачили, що всю траву поїли олені, і розбіглися лісом слідом за своїми дикими братами. А коли звечоріло, виявилося, що двоє чи троє сільських коней лежать у стайні з розтрощеною головою. Лише Багіра вміла завдавати таких ударів і лише вона була здатна на таке зухвальство – витягти останній труп насередину вулиці.

Цієї ночі селяни не наважилися розпалити вогонь на полях, а Хатхі зі своїми синами вийшов підібрати те, що лишилося; а там, де пройшов Хатхі, підбирати вже нема чого. Люди вирішили харчуватись зерном, збереженим для сівби, поки не пройдуть дощі, а потім піти працювати в найми, щоб якось відробити втрачене. Та поки торговець зерном думав про свої повні скрині і про ціни, які він правитиме з покупців, гострі бивні Хатхі зламали стіну його глиняної клуні й розтрощили великий плетений короб, де зберігалося зерно.

Коли люди дізналися про цю втрату, сільський жрець зрозумів, що мусить щось вдіяти. Він уже молився всім богам, та марно. Можливо, казав він, селище мимохіть образило якогось бога джунглів: адже видно, що джунглі постали проти них. Тоді покликали вождя сусіднього племені – з мандрівних гондів, розумних, чорних, як вугілля, мисливців, що живуть у лісовій гущавині. Їхні пращури походили від найдавнішого народу Індії, що були першими хазяями на цій землі. Гонда почастували тим, що знайшлося, а він стояв на одній нозі, з луком у руках і кількома отруйними стрілами, встромленими у волосся, і дивився чи то злякано, чи то зневажливо на засмучених людей і на їхні спустошені ниви. Люди хотіли знати, чи не гніваються на них його боги, давні боги, і яких жертв вони хочуть. Гонд не відказав нічого, лише зірвав стеблину карели – в'юнкої рослини, що родить гіркі гарбузи, – і зав'язав нею двері храму на очах у здивованого ідола. Потім він махнув рукою в той бік, де пролягав шлях на Канхівару, і пішов до себе у джунглі – дивитись, як лісом тягнуться нескінченні стада диких тварин. Він знав, що навалу джунглів можуть спинити тільки білі люди.

Можна було не питати, що він мав на увазі. Дикий гарбуз тепер ростиме там, де люди колись молилися своєму богу, і що швидше вони підуть звідси, то краще.

Але ж не так легко покинути обжите місце. Люди лишалися в селі доти, доки не скінчилися їхні літні запаси. Вони спробували збирати горіхи в лісі, але тіні з палаючими очима стежили за ними навіть ясного дня, і коли налякані люди повернули назад, виявилося, що кора на стовбурах дерев, які вони проминули п'ять хвилин тому, зірвана ударами чиєїсь великої кігтистої лапи. І що більше люди тулилися до села, то сміливіше поводилися дикі звірі, які з ревінням і тупотом розгулювали лукам біля Вайнганги. Селяни ж навіть не сміли полагодити стіни спорожнілих клунь, що стояли близько до лісу. Дикі свині топтали руїни, і чіпкі корені ліан спішили загарбати землю, переповзаючи через стіни будинків, а слідом за ними наступала жорстка трава. Селяни одинаки втекли першими й понесли з собою звістку про те, що селище приречене до загибелі. Хто міг вистояти проти навали джунглів, коли навіть сільська кобра покинула свою нору під шовковицею!

Люди все менше спілкувалися з довколишнім світом, і все вужчали стежки, протоптані через рівнину. Громовий поклик Хатхі та трьох його синів уже не лякав селище вночі: їм більше не було потреби приходити. На землі не було врожаю, у землі – посівів. Поля край села заросли бур'янами, зливаючись із джунглями, і людям настав час іти до Канхівари, сподіваючись на милість англійців.

Вони зволікали, аж доки перші дощі не захопили їх зненацька. Зруйновані дахи почали протікати, леваду вкрила вода і пишна зелень, що забуяла після літньої посухи. Тоді люди пішли убрід – чоловіки, жінки та діти – під сліпим ранковим дощем і, звісно ж, озирнулися, щоб востаннє побачити свої оселі.

І коли остання родина з клунками проходила крізь ворота, за сільською огорожею з гуркотом обвалилися покрівлі будинків. Люди побачили, яку повітрі майнув блискучий, чорний, мов змія, хобот, розкидаючи мокру солому стріхи. Він зник, і щось загуркотіло знову, а потім почувся відчайдушний лемент. Хатхі зривав дахи з будинків, як то зривають водяні лілеї, і якась колода боляче вдарила його. Тільки цього йому і бракувало, щоб розійтися у повну силу, – адже з усіх звірів, що живуть у джунглях, розгніваний дикий слон лютує найстрашніше. Він копнув ногою глиняну стіну, і стіна розвалилася навпіл, а струмені дощу вмить перетворили її на купу жовтого багна. Хатхі сурмив у хобот і метався вузькими вулицями, змітаючи все на своєму шляху, розвалював хиткі двері та стіни будинків; а троє його синів лютували позаду батька, як то було на полях Бхаратпуру.

– Джунглі сховають ці шкаралупки, – мовив спокійний голос посеред руїн. – Треба повалити огорожу. – І Мауглі, виблискуючи мокрими від дощу плечима, відскочив від стіни, що важко опустилася додолу, наче стомлений буйвіл.

– На все свій час, – проревів Хатхі. – Так, у Бхаратпурі мої бивні були червоні від крові! До огорожі, дітки! Головою! Усі разом! Отак!

Усі четверо приступили до огорожі, і вона похилилася, а потім тріснула і впала, і онімілі від жаху люди побачили у проваллі заквацяні глиною голови руйнівників. І тоді люди стрімголов кинулися бігти видолинками, лишившись без даху над головою і без їжі, а їхнє село немовби тануло позаду, розтоптане, розкидане, розбите на друзки.

За місяць від села лишився земляний пагорок у свіжій зелені, а коли пройшли дощі, джунглі вже пишно буяли на тому місці, де півроку тому лежали зорані поля.

Слово Мауглі до людей

Трави в'юнкі і ліани чіпкі –

Джунглі рушають на хати людські!

Стіни долу впадуть,

Коли джунглі прийдуть

І гілками карели, карели гіркої

Скрізь усе заплетуть!

У вашому домі, в господі людській,

Буде співати народ лісовий.

Будуть тут, як пани,

Змії та кажани,

І карела гірка, і карела гірка

Від стіни до стіни!

Люд не побачить, як лихо прийшло, –

Військо вночі я пришлю у село.

Я вовків приведу,

Щоб пасли череду,

І карела гірка, і карела гірка

Зійде вам на біду!

Будуть порожніми ваші поля,

Хліб не родитиме ваша земля,

Не оратиме плуг –

Вийде олень у луг,

І карела гірка, і карела гірка

Заплете все навкруг!

Трави в'юнкі та ліани чіпкі –

Джунглі рушають на хати людські!

Стіни долу впадуть,

Як дерева прийдуть

І гілками карели, карели гіркої

Скрізь усе заплетуть!