Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Борис покірно віддавав Лолиним поглядам усе своє тіло, свою худу потилицю і неуважний профіль, який вона так любила; лише такою ціною міг він глибоко заховатися глибоко у собі і перейматися своїми приємними й незначними думками.

— Про що ти думаєш? — спиталася Лола.

— Ні про що.

— Люди завжди про щось думають.

— Я думав ні про що, — відказав Борис.

— Навіть не про те, що тобі подобається мелодія, яку вони виконують, і ти хотів би навчитися чечітки?

— Так, про щось подібне.

— От бачиш. Чому ж ти не кажеш мені про це? Я ж хочу знати все, про що ти думаєш.

— Про це не кажуть, воно не має значення.

— Не має значення! Наче язик у тебе лише для того, щоб говорити про філософію зі своїм професором.

Він глянув на неї й посміхнувся:"Я люблю її, бо вона руда і має вигляд не такої вже й молодої".

— Чудний ти хлопчина, — сказала Лола.

Борис кліпнув і благально подивився на неї. Він не любив, щоб із ним про нього балакали; йому завжди було незручно, він губився. Лола здавалася розгніваною, та це було просто через те, що вона гаряче його любила і мучилася через нього. Траплялися такі моменти, коли воно було дужче від неї, вона без причини непокоїлася, розгублено дивилася на нього, не знала, що з собою робити, і її руки самі метушилися від хвилювання. Спочатку Борис дивувався, та потім звик. Лола поклала долоню йому на голову.

— Я все питаю себе, що там усередині, — мовила вона. — Воно мене лякає.

— Чому б це? Клянуся, там усе невинне, — зі сміхом сказав Борис.

— Та воно так, але як би тобі сказати... воно приходить саме, я тут ні при чому, кожна твоя думка — це маленька втеча. — Вона скуйовдила йому чуба.

— Не задирай мою чуприну, — сказав Борис. — Не люблю, коли мені відкривають лоба.

Він узяв її руку, легенько погладив і поклав на стіл.

— Ти тут, ти такий ніжний, — сказала Лола, — здається, ніби ти зі мною, а потім зненацька нікого нема, і я питаю себе, куди ти подівся.

— Та тут я.

Лола дивилася на нього зблизька. На її блідому виду читалася сумовита великодушність, саме такий вигляд був у неї, коли вона співала пісню "Люди з обдертою шкірою". Вона випинала вуста, величезні вуста з опущеними кутиками, які він так любив наприпочатку. Одколи він відчув їх на своїх губах, вони вражали його своєю вогкою й гарячковою голістю на цій прегарній гіпсовій машкарі. Тепер він віддавав перевагу Лолиній шкірі, вона була така біла, що здавалася несправжньою. Лола несміливо поспитала:

— Ти... ти не сумуєш за мною?

— Я ніколи не сумую.

Лола зітхнула, і Борис вдоволено подумав:"Це так цікаво, що вона виглядає немолодою, вона ніколи не говорить про свій вік, але таки напевне їй десь років із сорок". Він полюбляв, щоб люди, котрі були приязні до нього, мали вигляд немолодих, це заспокоювало його. Ба більше, це надавало їм якоїсь тривожної тендітности, що попервах не помічалася, бо шкіра в них була наче видублена. Йому захотілося поцілувати схвильоване обличчя Лоли, він подумав, що вона геть вичерпалася, що життя її не склалося й що вона самотня, ще дужче самотня відтоді, як його покохала:"Я нічого не можу зробити для неї", безнадійно подумав він. У цю мить вона здавалася йому страшенно симпатичною.

— Мені соромно, — сказала Лола.

У неї був важкий, понурий голос, що скидався на червоний оксамит.

— Чому?

— Бо ти ще дитина.

Він сказав:

— Це так тішить, коли ти кажеш "дитина". Так гарно ти виокремлюєш цей наголос. В "Людях із обдертою шкірою" ти двічі вимовляєш це слово, і тільки для цього я прийшов би тебе послухати. Людно було цього вечора?

— Переважно буржуа. Поприходять бознає звідки і базікають, мов заведені. Їм так само хочеться мене слухати, як і повіситися. Саррюньян мусив попросити їх помовчати; мене це збентежило, знаєш, це якось нетактовно. Адже коли я ввійшла, то вони мені аплодували.

— Так прийнято.

— Воно мені остогидло, — сказала Лола. — Гидко співати для цих йолопів. Вони приходять, тому що повинні відповісти запрошенням на запрошення іншої родини. Аби ти тільки бачив, як вони посміхаються, як уклоняються, як тримають стілець своєї дружини, поки вона сідає. Природно, що ти їм заважаєш, тож коли виходиш, то вони дивляться на тебе згори вниз. Борисе, — раптом сказала Лола, — я співаю, щоб жити.

— Та певно.

— Якби я знала, що все воно скінчиться оцим, то й не починала б.

— Але ж як ти співала в мюзик-голі, то теж жила своїми співами.

— Там було геть по-іншому.

Запала мовчанка, потім Лола поспішно докинула:

— Знаєш, з тим хлопчиною, що співає після мене, з новачком, я розмовляла сьогодні ввечері. Він цікавий, але з нього такий же росіянин, як оце і з мене.

"Вона вважає, що наводить на мене нудьгу", подумав Борис. Він пообіцяв собі, як випаде нагода, ще раз їй сказати, що ніколи не нудьгує. Та не сьогодні, пізніш.

— Може, він вивчив російську?

— Але ж ти, — сказала Лола, — ти вже ж міг би сказати мені, чи добра в нього вимова.

— Мої батьки виїхали з Росії, коли мені було три місяці.

— Дивно якось, що ти не знаєш російської, — виснувала вона з мрійливим виглядом.

"Чудна якась, — подумав Борис, — їй соромно любити мене, тому що вона старша. Та для мене це природно, все одно треба, щоб одне було старше від іншого". До того ж, це було й моральніше: Борис не зміг би любити дівчину свого віку. Якщо обоє молоді, то не вміють себе поводити, діють без ладу, і все це скидається на дитячу гру в обід. З людьми зрілого віку нічого подібного й близько нема. Вони солідні, вони керують вами, і їхня любов має вагу. Борис був із Лолою, і його совість схвалювала це, він почував, що це виправдано. Звичайно, він віддав би перевагу товариству Матьє, позаяк Матьє не був жінкою: чоловік завжди цікавіший. І, крім того, Матьє пояснював йому все на світі. От тільки Борис часто запитував себе, чи почуває Матьє до нього дружбу. Матьє був байдужий і брутальний, звісно, чоловікам не личить виявляти у спілкуванні між собою всілякі там ніжності, але ж є тисячі способів показати, що хтось тобі дорогий, тож Борис вважав, що Матьє подеколи міг би якимсь там словом або порухом виявити свою приязнь. З Івіш Матьє був геть інший. Якось Борис угледів обличчя Матьє, коли той допомагав Івіш надіти пальто; тоді він відчув, як щось прикро вкололо його у серце. Усмішка Матьє на його скорботних вустах, які Борис так любив, та чудернацька, соромлива й ніжна усмішка. Втім, голова Бориса відразу ж стуманіла, й він більше ні про що не думав.

-Ну от, він знову кудись подався, — сказала Лола.

Вона схвильовано дивилася на нього.

— Про що ти зараз думаєш?

— Про Делярю, — шкодуючи, мовив Борис.

Лола сумно посміхнулася.

— А ти не міг би часом подумати і про мене?

— Про тебе думати не треба, ти поруч.

— Чому ти постійно думаєш про Делярю? Тобі хотілося б бути з ним?

— Я задоволений, що перебуваю тут.

— Задоволений од того, що тут, чи від того, що зі мною?

— Це одне й те саме.

— Для тебе одне й те ж саме. Та не для мене. Коли я з тобою, мені наплювати, тут я чи деінде. Втім, я ніколи не задоволена од того, що я з тобою.

— Ти що? — здивовано поспитався Борис.

— Втіха моя невелика. І не треба корчити дурника, ти пречудово усе розумієш: я ж бачила тебе з Делярю, ти просто не тямишся, коли він поруч.

— Це не одне й те ж.

Лола наблизила до нього своє вродливе прив'яле обличчя: у неї був благальний вигляд.

— Таж поглянь на мене, писочку, скажи ж нарешті, чому він так тобі до вподоби?

— Не знаю. Не так уже й до вподоби він мені. Він хлопець хоч куди, Лоло, мені незручно з тобою про нього балакати, ти ж бо сказала колись, що не можеш його терпіти.

Лола вимушено посміхнулася.

— Ви погляньте лишень, як він звивається. Кицю моя, й разу тобі я не казала, що не можу його зносити. Просто ніколи не могла второпати, що ти в нім такого знаходиш. Поясни ж мені, я хочу тільки збагнути.

Борис подумав:"Це неправда, я і трьох слів не промовлю, як вона вже буде кипіти від люті".

— Я вважаю його симпатичним, — обережно мовив він.

— Ти завжди це кажеш. Я вибрала б інше слово. Скажи, що він розумний, освічений, і я буду згодна; тільки не симпатичний. Врешті, я кажу тобі про своє враження: симпатичний хлопець для мене щось таке, як Моріс, хтось такий кругленький, — а от він усіх збиває з пантелику, тому що ні те ні се, просто голову морочить. Ти тільки поглянь на його руки.

— А що тобі до його рук? Мені вони до вподоби.

— Та в нього ж лапи, як у робітника. Вони ввесь час здригаються, неначе він допіру закінчив якусь фізичну роботу.

— А й справді.

— А! От-от, але ж він не робітник. Коли я бачу, як він з грубуватою втіхою хапає своєю лапою шклянку з віскі, то ненависти в мене до нього немає, тільки ж поглянь потім, як він п'є, які в нього чудернацькі губи, немов у протестантського священика. Не можу тобі пояснити, однак мені здається, що він замкнутий, і потім поглянь на його очі, добре ж видно, що він чоловік з освітою, що це хлопець, який не любить просто пити, їсти, спати з жінками, йому потрібно міркувати над усім, а ще ж і цей голос, гострий голос такого собі пана, який ніколи не помиляється, я знаю, що цього вимагає його фах, коли він щось пояснює дітлахам, у мене теж був учитель, який балакав так, як оце він, але я вже не школярка, щоб так говорити зі мною, мене це дратує; я собі так уявляю, що має бути щось одне, або грубіян, або чоловік витончений, вчитель, священик, тільки не те й те заразом. Не знаю, чи є жінки, яким це до вподоби, напевне, таки є, але, скажу тобі відверто, якби такий тип до мене доторкнувся, то не хотіла б я почувати на собі лапу забіяки та ще й із крижаним поглядом.

Лола звела дух. "Що вона вішає на нього"? — подумав Борис. Та він зберігав цілковитий спокій. Люди, що його люблять, не зобов'язані так само любити одне одного, і Борис вважав цілком природним, що кожен намагається настренчити його проти іншого.

— Я дуже добре тебе розумію, — з примирним виглядом провадила Лола, — ти не бачиш його моїми очима, бо він був твоїм викладачем і впливав на тебе; я ж бачу цілу купу всіляких деталей; ти, наприклад, дуже вимогливо ставишся до того, як люди одягаються, завжди вважаєш, що їм бракує елеґантности, а він же одягається кепсько, такі краватки носить, що їх навіть служка в моєму готелі на надів би, а тобі це байдуже.

Борис був сонний і упокорений, тож пояснив:

— Хіба важливо, як ти одягнутий, якщо ти байдужий до ганчірок.