Пригоди Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур
— На жаль, я не зміг довести справи вашої величності до вдалішого завершення.
— Навпаки, дорогий мій сер! — скрикнув король. — Більшої удачі й бути не могло. Я знаю, що слово її непорушне. Фотографія не зашкодить мені, вона немовби згоріла.
— Я радий чути це від вашої величності.
— Я безмежно вдячний вам. Скажіть, як я можу винагородити вас? Цей перстень... — він зняв з пальця смарагдовий перстень і підніс на долоні Холмсові.
— Ваша величність має для мене дещо набагато цінніше, — мовив Холмс.
— Вам досить лише назвати.
— Оця фотографія!
Король здивовано поглянув на нього.
— Фотографія Ірен! — вигукнув він. — Звичайно, коли бажаєте.
— Дякую, ваша величносте. Якщо так, то справу скінчено. Маю честь побажати вам доброго ранку. — Він уклонився і, не помічаючи руки, яку простяг йому король, подався зі мною додому.
Ось розповідь про те, як королівство Богемію мало не сколихнув величезний скандал і як жіноча проникливість зруйнувала найкращі наміри містера Шерлока Холмса. Він частенько кепкував з жіночих хитрощів, але останнім часом я не чув од нього таких жартів. І коли він, бува, говорить про Ірен Адлер або її фотографію, то незмінно величає її почесним титулом "ця жінка".
Спілка рудих[45]
Якось торішньої осені я завітав до свого друга, містера Шерлока Холмса, й побачив його за бесідою з якимось огрядним, рум'яним підстаркуватим джентльменом, що мав полум'яно-руде волосся. Я вже хотів був піти, щоб не заважати їм, та Холмс затяг мене до кімнати й зачинив за мною двері.
— Ви прийшли саме вчасно, мій любий Ватсоне, — привітно сказав він.
— Я боявся, що заважатиму вам, адже ви зайняті.
— Так, зайнятий. Дуже.
— То я зачекаю в іншій кімнаті?
— Ні, ні... Цей джентльмен, містере Вільсоне, був моїм товаришем і помічником у багатьох найуспішніших справах, тож я не маю сумніву, що і в вашій справі він стане мені в пригоді.
Огрядний чоловік підвівся на стільці й кивнув, глипнувши на мене своїми масними очицями.
— Сідайте-но на канапу, — мовив Холмс, опустившись у крісло й склавши докупи кінчики своїх пальців, як це він робив у хвилини задуми.
— Я знаю, мій любий Ватсоне, що ви, як і я, полюбляєте все незвичайне, що порушує одноманіття нашого буденного життя. Інакше б ви не занотовували з таким завзяттям моїх маленьких пригод, хоча, правду кажучи, деякі з ваших нотаток надто вже прикрашають їх.
— Але ж ваші пригоди завжди здавалися мені надзвичайно цікавими, — заперечив я.
— Ви пам'ятаєте, як я нещодавно, перед тим, як міс Мері Сазерленд прийшла до нас зі своєю простенькою загадкою, зауважив, що тих дивовижних випадків та збігів, які трапляються в щоденному житті, ніколи не в змозі уявити собі навіть найсміливіша фантазія.
— Я тоді дозволив собі засумніватися в цьому.
— Так, докторе, але все-таки вам доведеться пристати на мою думку, бо я висиплю на вас таку купу фактів, що ви змушені будете зі мною погодитися. Ось хоча б історія, що її розповів мені цього ранку містер Джейбз Вільсон; такої чудернацької розповіді я ще ніколи не чув. Пам'ятаєте, як я зазначив, що найдивовижнішими та найзагадковішими частіше є дрібні, аніж великі злочини, а бува, навіть такі, що й не скажеш, чи то справді злочин. Щодо цього випадку, то зараз я ще не можу сказати, чи є тут щось злочинне, чи ні, однак сам перебіг подій справді найцікавіший з усього, що мені коли-небудь доводилося чути. Тож зробіть велику ласку, містере Вільсоне, повторіть свою розповідь. Прошу вас не лише заради того, щоб мій друг, доктор Ватсон, вислухав її початок, а й задля того, щоб самому якомога краще розгледіти в ній кожну подробицю. Звичайно я, коли тільки-но чую розповідь про якусь пригоду, одразу пригадую тисячі подібних випадків, що сховані в моїй пам'яті. Але цього разу мушу зізнатися, що нічого подібного ще не чув.
Гладкий клієнт дещо гордовито випнув груди й вийняв з кишені свого пальта брудну, пожмакану газету. Поки він, розгорнувши її на колінах і схиливши голову, переглядав сторінку оголошень, я уважно роздивлявся на нього, щоб, наслідуючи свого друга, визначити з одежі й зовнішності, хто він такий.
На жаль, це майже нічого мені не дало. Одразу було помітно, що наш відвідувач — звичайнісінький англійський крамар, пихатий, недоумкуватий і млявий. Сірі картаті штани звисали на ньому мішком, не такий уже й охайний чорний сурдут був розстебнутий, а на темній жилетці виднів важкий мідяний, із позолотою ланцюг, прикрашений чотирикутним, просвердленим наскрізь шматочком якогось металу. Зношений циліндр і вицвіле буре пальто з пом'ятим оксамитовим коміром лежали біля нього на стільці. Одне слово, скільки я не приглядався, я не міг побачити в цьому чоловікові нічого прикметного, крім полум'яно-рудого волосся та ще вкрай прикрого, стурбованого виразу його обличчя.
Пильне око Шерлока Холмса помітило моє заняття: він кивнув головою і всміхнувся, побачивши мій зацікавлений погляд.
— Звичайно, кожному зрозуміло, що деякий час він працював фізично, що він нюхає табак, що він масон, бував у Китаї й що останнім часом йому доводилося багато писати; більш нічого відгадати я не зміг.
Містер Джейбз Вільсон підскочив у кріслі й, не відводячи пальця від газети, втупив очі у мого друга.
— Боже милий, як ви про це довідалися, містере Холмсе? — спитав він. — Звідки ви знаєте, що я брався до фізичної праці? Це свята правда, я починав теслею на корабельні.
— Це видно з ваших рук, мій любий сер. Ваша права рука більша від лівої. Правою рукою ви працювали, тож м'язи на ній більші.
— А нюхання табаку, а масонство?
— Нічого дивного нема, бо ви, всупереч суворим правилам вашої спілки, носите шпильку з зображенням кружальця й дуги[46].
— Так, так, я й забув про неї. А писання?
— Хіба може свідчити про щось інше ваш лискучий правий рукав і протерте біля ліктя сукно на лівому?
— Гаразд, а Китай?
— Оту рибку на вашому правому зап'ястку могли витатуювати тільки в Китаї. Я трохи вивчав татуювання й навіть дещо писав із цього приводу. Звичай фарбувати риб'ячу луску в ніжно-рожевий колір є лише в Китаї. До того ж я побачив китайську монету на вашому годинниковому ланцюжку, й мені все відразу стало зрозуміло.
Містер Джейбз Вільсон гучно розсміявся.
— От воно що! — сказав він. — Але я був подумав, що то бозна-яка премудрість, аж тепер бачу, як це просто!
— Мені здається, Ватсоне, — мовив Холмс, — що я припустився помилки, пояснивши все це вам. Як ви знаєте, "все невідоме здається величним", і моя скромна слава розвіється як дим, коли я буду таким відвертим... Чи знайшли ви оголошення, містере Вільсоне?
— Так, знайшов, — відповів той, тримаючи товстий червоний палець посередині сторінки. — Ось воно. З нього все це й почалося. Якщо бажаєте, прочитайте самі, сер.
Я взяв у нього газету й прочитав:
"Спілка рудих.
На виконання заповіту покійного Ієзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсильванія, США, відкрито нову вакансію для члена Спілки, з платнею чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожен рудоголовий чоловік, при здоровому глузді й добрій пам'яті, від двадцяти одного року, може виявитися для неї придатним. Звертатися особисто до Дункана Росса щопонеділка, об одинадцятій годині, у контору Спілки, Фліт-стрит, Попс-Корт, 7".
— Що це, в біса, може означати?! — скрикнув я, двічі прочитавши незвичайне оголошення.
Холмс тихо засміявся й зіщулився в кріслі, що було в нього явною ознакою найвищого задоволення.
— Не таке вже й буденне оголошення, еге ж? — мовив він. — Тож, містере Вільсоне, розкажіть-но з самого початку все про себе, про свою челядь і про те, як оце оголошення втрутилось у вашу долю. А ви, докторе, запишіть, що це за газета й коли її видано.
— "Морнінґ Кронікл" за 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.
— Чудово. Прошу, містере Вільсоне.
— Добре. Як я вже розповідав вам, містере Шерлоку Холмсе, — мовив Джейбз Вільсон, витираючи чоло, — я маю невелику позичкову касу на площі Сакс-Кобурґ, біля Сіті. Справа ця не така вже й вигідна, тож в останні роки мені ледве вистачало на прожиток. Колись я наймав двох помічників, а тепер маю лише одного; на нього в мене теж не стало б грошей, та він погодився працювати за половину платні, аби лиш чогось у мене навчитися.
— Як звати того догідливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.
— Його звуть Вінсент Сполдінґ, і він далеко вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Меткішого помічника мені й не знайти, містере Холмсе, тож я чудово розумію, що в іншому місці він міг би заробляти вдвічі більше, ніж у мене. Однак, якщо він задоволений, навіщо мені втокмачувати йому думки про це?
— А й справді, навіщо? Вам просто поталанило з помічником, що бере платню, нижчу від звичайної. Таких людей у його віці нечасто зустрінеш. Цей ваш помічник, здається мені, не менш цікавий, ніж оте оголошення!
— Але має він і свої вади, — вів далі містер Вільсон. — Ніколи не бачив людини, яка б стільки фотографувала. Клацає отим апаратом, коли треба працювати, а тоді шусть у підвал, мов кріль у нору, й проявляє там свої знімки. Це найголовніша його вада, проте працівник він добрий і мені нема за що йому дорікати.
— Він і досі, напевно, служить у вас?
— Так, сер. Він та ще чотирнадцятилітнє дівча, що сяк-так куховарить і прибирає, — оце і вся моя челядь, бо я вдівець і ніколи не мав дітей. Живемо ми дуже скромно, сер, — усі троє, — дах над головою є, борги повертаємо вчасно, — чого ще нам треба?
Це оголошення було першим, що порушило наше звичне життя. Якраз вісім тижнів тому Сполдінґ заходить до контори з оцією газетою в руці й каже:
"От, містере Вільсоне, якби Господь дав мені руде волосся!"
"А навіщо?" — питаю я.
"Подивіться-но, — каже він, — у Спілці рудих є вільне місце. Той, хто посяде його, матиме добрий заробіток, і зрозуміло, що місць там більше, ніж людей, — тож довірені особи й сушать собі мізки, куди подіти зайві гроші. Якби моє волосся могло міняти свій колір, як хоче, я нізащо не проминув би такого тепленького місця".
"А що воно таке, та Спілка рудих?" — спитав я. — Бачте, містере Холмсе, я завзятий домувальник, бо мені не доводиться бігати й шукати клієнтів, тож я по кілька тижнів не виходжу за поріг. Отож я мало знаю про те, що діється в світі, і завжди радий новині.
"Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?" — питає він, витріщивши на мене очі.
"Ніколи".
"Дивно, адже ви цілком підходите для їхньої вакансії!"
"А що це може мені дати?" — спитав я.
"Не більше, ніж сотню-дві фунтів на рік, зате робота в них легка й не заважає людині займатися чимось іншим".
Звичайно ж, самі розумієте, я нашорошив вуха, бо справа моя останнім часом не приносила великих грошей, і зайвих сто — двісті фунтів були мені б якраз до речі.
"Розкажіть-но мені все про ту Спілку", — попросив я.
"Гаразд, — мовив він, показуючи оголошення, — як ви самі бачите, в Спілці є вільне місце, а ось і адреса, за якою ви можете довідатися про все.
