Прогулянка мертвих дівчат - Зегерс Анна

Голівка Маріанни все ще хилилася до голівки Лені. Як могли потім їй убитися в голову такі облудні, такі божевільні переконання, що лише вона зі своїм чоловіком загарбала назавжди всю любов до Німеччини, а тому може з цілковитим правом зневажати й зраджувати подругу, до якої тепер горнулася? Ніхто й ніколи не нагадав нам про цю спільну прогулянку, хоч і був ще час. Хоч би скільки класних творів писалося потім про батьківщину, про історію батьківщини, про любов до батьківщини, в них навіть натяку не було на найважливіше: що трійко пригорнених одна до одної дівчаток на пароплаві в скісному промінні вечірнього сонця — це теж батьківщина.

Один рукав річки вів до затону, звідси свіжовирубаний і розпиляний ліс сплавляли до Голландії. Місто, здавалося мені, було ще так далеко, що воно не знадить мене зійти на берег і зостатися там, хоча його затон, шереги платанів і склади на березі були мені куди ближчі, ніж якісь там гавані чужих міст, що знадили мене зупинятися в них. Переді мною поволі вимальовувалися щораз чіткіше обриси рідних вулиць, гребені дахів, церковні шпилі, ще цілі й такі рідні, як ото давно відбіглі вкупі із дитинством краєвиди з казок та пісень. День шкільної прогулянки здався мені водночас і загубленим, і мовби заново віднайденим.

Коли тепер наш пароплав, окресливши дугу, причалив до берега і діти та цілий гурт роззяв знічев'я кинулися назустріч, нам здалося, що ми вертаємося не з прогулянки, а з багаторічної подорожі. Жодної пробоїни в стінах не було, жодного сліду від пожежі не знайти. Ніщо не спотворювало знайомого, тісного, залюдненого міста. Мій неспокій улігся, і я відчула себе вдома.

Тільки-но ми причалили, Лотта попрощалася з нами перша. Вона хотіла встигнути до вечірні в собор, дзвони якого вже чути було аж на пристані. Пізніше Лотта скінчила тим, що пішла в монастир на рейнському острові Нонненверті, звідки її разом з іншими черницями переправили через голландський кордон, але доля спостигла їх і там.

Клас попрощався з учительками. Панна Зіхель нагадала мені ще раз про твір. Її сірі очі блищали, як вигладжені кремінці. Наш клас розпався на окремі купки, і ми розійшлися у різні кінці міста по домівках.

Лені та Маріанна йшли під руку по Рейнштрасе. Маріанна ще тримала в зубах червону гвоздичку. Такою ж гвоздичкою вона прикрасила і моцартівську косу Лені. Я бачу Маріанну завжди з червоною гвоздичкою в зубах: і коли вона сердито відповідала сусідкам Лені, і коли вона з напівзвугленим тілом у димлячому лахмітті лежала в попелі свого батьківського дому. Пожежна команда прибула надто пізно, щоб урятувати Маріанну: вогонь, що спалахнув од вибухів бомб, перекинувся і на будинок Маріанниних батьків по Рейнштрасе, де вона якраз тоді гостювала. Її смерть була не легша, ніж смерть зрадженої нею Лені, що померла в таборі від голоду й хвороб. А втім, через цю зраду донечка Лені, спроваджена гестапівцями у далекий дитячий притулок, не попала під бомби і пережила війну.

Я бігла з кількома однокласницями в напрямку Крістгофштрасе. Спочатку мені було страшно. Коли ми від Рейну повернули в місто, мені якось зробилося важко на серці, немовби мене очікувало щось недобре, щось лихе, на кшталт поганої звістки або якоїсь біди, про які я легковажно забулася через радісну прогулянку. Тоді я збагнула, що Крістгофська церква не могла бути зруйнована під час нічного бомбування, бо ми ж на власні вуха чули її вечірні дзвони. Взагалі даремно я боялася йти додому цією дорогою тільки тому, що мені в'їлося в мозок, ніби центральна частина міста геть знищена бомбами. Газетне фото, на якому усі майдани й вулиці центру виглядали зруйнованими, напевне було помилкою. А спочатку мені подумалося, що це з наказу Геббельса, аби приховати розміри руйнувань від бомб, гарячково збудували бутафорське місто, яке виглядало ніби справдешнє, хоча жоден камінь тут не стояв на своєму місці. Ми ж бо давно вже звикли до такого окозамилювання не тільки в разі бомбувань, а й за інших оказій, з яких важко було чогось допевнитися.

Проте будинки, сходи, фонтан — усе було, як і раніше. Також і Браунова крамниця шпалер, що згоріла в цю війну вкупі з хазяїном і його родиною (під час першої війни в ній лише повилітали шибки у вікнах від зенітного снаряда), постала переді мною з квітчастими й строкатими шпалерами на вітринах. Отож Марія Браун, остання з дівчат, що йшла зі мною решту дороги, заквапилася в крамницю до батька. Ще одна дівчина, що поверталася з нами, Катаріна, підбігла до своєї малесенької сестрички Тоні, що бавилася під платанами на кам'яній приступці перед фонтаном. Фонтан і платани були насправді давно вже знищені, однак дітям те не заважало гратися, бо і їх давно вже спостигла смерть у підвалах навколишніх будинків. I сама маленька Тоні, що тепер пирскала на всіх водою з товстощокого рота, загинула разом зі своєю донькою, такою ж малесенькою, як і вона тепер, і в цьому ж будинку, що перейшов їм згодом у спадщину від батька. Також і Катаріні, старшій сестрі Тоні, що схопила тепер малу за чубчик, і матері її та тітці, що стояли в розчинених дверях і зустріли її поцілунками,— усім їм судилося загинути в підвалі їхнього будинку. А чоловік Катаріни, шпалерник, наступник тестя, допомагав тим часом окупувати Францію. Він, зі своїми короткими вусиками й відігнутим, як у всіх шпалерників великим пальцем, поводився там як представник народу, сильнішого за інші народи, поки не дізнався, що його дім і його родину знищено. Тоні ще раз крутнулася і пирснула на мене водою, що набрала за свої пухкенькі щічки. Решту дороги я бігла сама. На Флаксмарктштрасе наткнулась я на блідолицю Лізу Мебіус, дівчину з мого класу; вона перехворіла на запалення легенів, і їй уже два місяці не можна було їздити з нами на прогулянки. Тепер вечірній дзвін Крістгофської церкви звабив її вийти з дому. Майнули повз мене дві її довгі каштанові коси, пенсне на маленькому личку. Здавалося, що так хутко біжить вона не до вечірні, а на майданчик розваг. Вона просила згодом дозволу в своїх батьків піти разом з Лоттою в черниці до Нонненвертського монастиря. Але згоду дали тільки Лоттині батьки, і Ліза стала вчителькою в одній з народних шкіл нашого міста. Я іноді бачила її, як бігла вона до вечірні: з блідим, гостреньким личком, у пенсне, як і сьогодні. Нацистська влада знущалася з неї за релігійність. Але навіть переведення її за часів Гітлера в школу для розумово відсталих, що означало неласку, не дошкулило їй, бо вона вже звикла до всіляких переслідувань за віру. Навіть найзапекліші нацистки, найуїдливіші сусідки, ставали на диво милі й сумирні, коли під час повітряних нальотів сиділи вони навколо Лізи в підвалі. Старші віком навіть пригадували, що вони, мовляв, уже колись переховувалися з тою-таки Лізою разом, коли вибухали перші снаряди під час першої світової війни. Тепер вони тулилися до зневаженої маленької вчительки, мовби її віра та спокій вже раз відвернули від них смерть. Найнахабніші та найглузливіші ладні були взяти щось від віри маленької вчительки Лізи, яка в їхніх очах завжди була залякана й боязка, а ось тепер так гідно трималася серед спотворених, крейдяних від карбідного світла в підвалі облич під час бомбування, що цього разу майже дощенту знищило все місто, а заодно не оминуло й учительки та всіх її сусідок, побожних і безвірниць.

Крамниці щойно позачинялися. Я пробігла по Флаксмарктштрасе повз юрми людей, що поверталися з роботи. Вони раділи, що день закінчується і їх чекає спокійна ніч. А що їхні господи не були пошкоджені ні снарядами першої великої репетиції 1914-1918 років, ні новітніми досягненнями військової техніки, то й обличчя їхні, вдоволені, такі мені знайомі — худі й повні, вусаті й бородаті, гладенькі й з бородавками,— не були позначені ні слідами злочинів, ні докорами сумління, що їм довелося бачити ті злочини й мовчати через слабодухість, через страх перед державною владою. А тим часом їм невдовзі якраз довелося спізнати досхочу тієї бундючної влади та її чванливих наказів. А може, їм усе те припало й до вподоби — пекареві з підкрученими вусами й кругленьким черевцем, у якого ми на розі Лляного ринку завжди купували потрушені цукром тістечка, або ось кондукторові трамвая, що проїжджає дзеленькочучи повз нас? А можливо, мирний вечір з поквапною ходою перехожих, церковним передзвоном, останніми гудками далеких фабрик і скромний затишок будня, яким я в ту мить так тішилася,— можливо, все це таїло в собі щось відразливе для всіх дітей, а тому вони дуже скоро почали вже жадібно всотувати звістки з фронтів од своїх батьків і палко поривалися поміняти свої припалі пилом чи борошном спецівки на військову форму?

Мене знову пойняв страх, і я боялася звернути в свою рідну вулицю, мовби передчуваючи, що вона зруйнована. Однак те передчуття хутко зникло, бо вже на останньому кварталі Баугофштрасе я могла йти додому, як завжди, своєю улюбленою дорогою під двома великими ясенами, що цілісінькі, незнищені, праворуч і ліворуч вулиці підносилися вгору, змикаючись гіллям, мов колони тріумфальної арки. Я вже бачила й білі, червоні та сині кружала клумб з журавельником та бегоніями на моріжку, що помережали мою вулицю. Тільки-но я підійшла ближче, вечірній вітер, такий свіжий, який ще ніколи не обвіював мені скронь, війнув на мене з кущів глоду хмарою пелюсток, осяйно-рожевих, і не від сонячної заграви, як здалось мені спершу, а насправді. На серці мені було так, як завжди після денної прогулянки: мовби я вже цілу вічність не чула свистіння рейнського вітру, що заблукав на мою рідну вулицю. Я геть-то зморилася й раділа, що нарешті стою перед батьківським домом. Тільки підніматися сходами було мені невимовно тяжко. Я зирнула на вікна третього поверху, де було наше помешкання. Моя мати вже стояла на балконі, над вулицею. На ньому цвів у ящиках журавельник. Мати чекала мене, I яка ж вона здавалась молода! Куди молодша за мене. Яке темне було в неї гладеньке волосся проти мого. Моє невдовзі геть візьметься сивиною, а в неї не видно було жодної сріблинки. Вона стояла вдоволена, вся випростана, неначе створена для сімейного життя, сповненого праці, щоденних радощів і клопотів, але ніяк не для болісної, лютої смерті в глухому селі, куди її заслав Гітлер.