Останній берег - Ле Гуїн Урсула
Снідання було хоч і простим, але поживним: молоко, гірке пиво, хліб, свіже масло та сир.
Ще змалку Аренові не раз доводилося бувати у товаристві вельмож, державних мужів та заможних купців. Батьків палац у Берилі аж кишів тими людьми, які, володіючи всіма благами світу, однаково продовжували невтомно примножувати свої статки, провадячи численні торгові оборудки. Усі вони любили попоїсти, пили багато вина і галасливо просторікували, домагаючись якомога більшої вигоди для себе. Загалом, як на свої юні роки, Арен доволі непогано знався на людських вадах і вподобаннях. Одначе досі він ще не зустрічав таких химерних людей, як ці чаклуни. Вони снідали, майже не розмовляючи між собою, а їхні обличчя були спокійними і незворушними. Навіть якщо вони чогось і домагалися, то, звісно, не для власної користі. І все ж, то були люди, наділені величезною могутністю, — Арен відчув це зразу.
Яструб, Архімаг Земномор'я, тихо сидів на покуті за столом і, здавалося, уважно дослухався до розмов. Одначе ніхто не звертався ні до нього, ні до Арена, тож юнак мав досить часу, щоб озвичаїтися у новому товаристві. Ліворуч від нього сидів Майстер-Воротар, а праворуч — сивий чоловік із добрим обличчям. Урешті за якусь мить саме він звернувся до хлопця:
— А ми ж із тобою земляки, королевичу! Я народився у східному Енладі, це недалеко від Аольського лісу.
— Колись я був там на полюванні, — відповів Арен, і вони трохи побалакали про ліси і міста Енладу, острова легенд.
Згадавши рідний край, Арен відчув себе набагато впевненіше.
Поснідавши, усі знову зібралися біля каміна: одні сіли, дехто залишився стояти. У кімнаті запала напружена тиша.
— Минулого вечора, — почав Архімаг, — ми зібралися на Раду, щоби вирішити, як нам повестися у цій складній ситуації. Радилися довго, але згоди так і не дійшли. Але сьогодні я усе ж хотів би дізнатися вашу думку!
— Ми не змогли ухвалити жодного рішення, — озвався Майстер-Знахар, кремезний смаглявий чоловік зі спокійним поглядом. — Але це також щось та означає! У Саду завжди відкривається шлях до згоди, одначе ми не змогли його знайти. Нам завадили чвари і розбіжності у поглядах.
— Це тому, що ми не маємо чіткого уявлення ні про форму згоди, ні про шлях до неї, — уточнив сивий уродженець Енладу, Майстер-Перетворець. — Ми надто мало знаємо. Чутки з острова Ваторт, вісті з Енладу… Дивні новини, якими аж ніяк не можна нехтувати… А втім, я поки що не бачу причин для паніки. Якщо кілька чаклунів забули своє ремесло, то це ще не означає, що нашій могутності й справді щось загрожує.
— От і я так гадаю, — озвався сухорлявий і жвавий Майстер-Вітровод. — Хіба наша сила покинула нас? Чи, може, дерева у Саду перестали рости і гублять своє листя? Тож чи варто боятися того, що може загинути мистецтво магії, найдавніше з усіх відомих людству мистецтв?
— Жодна людина, — приєднався до розмови Майстер-Приворотник, високий, ще не старий чоловік із темношкірим шляхетним обличчям, — жодне створіння, жодна сила не здатні здолати Високу Магію і зупинити дію промовленого закляття. Адже урочі слова наших чарів належать Істинній Мові Створення, і той, хто змусить їх мовчати, зруйнує світ!
— Авжеж, і той, кому до снаги це зробити, навряд чи сидів би на Ваторті або Нарведуені, — додав Перетворець. — Він би вже поспішав сюди, на Роук, і тоді світу справді загрожувала б небезпека! Але ж тут наразі панує спокій.
— І все ж таки у світі коїться щось недобре, — озвався ще один із Майстрів, і всі обернулися до нього. Плечистий і міцний, наче дубове барильце, сидів він біля вогню, а голос його лунав спокійно і чисто, як величезний дзвін. То був Майстер-Менестрель. — Де ж той Король, що мав би владарювати у Хавнорі? Роук — аж ніяк не центр Всесвіту. А центром Земномор'я є біла вежа, шпиль якої увінчаний мечем Ерет-Акбе! І саме там стоїть трон Серіадха, Акамбара, Махаріона. Вісім століть у серці нашого світу панує пустка! У нас є корона, проте немає короля, який зміг би її прийняти. Ми маємо Втрачену Руну, Королівську Руну, Руну Миру, ми нарешті віднайшли її, та чи є у нас мир? Нехай справжній Король посяде свій трон — і тоді у Земномор'ї пануватимуть мир і злагода, тоді навіть у найвіддаленіших Широтах чаклуни повернуться до звичних справ, а життя не порушуватиме свого плину.
— Так, так, — озвався Майстер-Ілюзорник, стрункий чоловік, котрий мав стриману вдачу і ясний уважний погляд. — Я погоджуюся з тобою, Менестрелю. Коли увесь світ стоїть на роздоріжжі, то не дивно, що й чаклуни збиваються на манівці. Якщо розбредеться вся отара, то чи залишиться в кошарі наша чорна овечка?
Воротар усміхнувся, почувши ці слова, але вголос не сказав нічого.
— Отже, — почав Архімаг, — всі ви вважаєте, що нічого особливо небезпечного у світі не відбувається. А якщо все-таки щось і коїться, то це лише тому, що Земномор'я досі не має гідного правителя, а при теперішніх можновладцях високі мистецтва та ремесла — занедбані й упосліджені. Що ж, до певної міри я можу з вами погодитися. Бо й справді, на південних островах наші торгові кораблі бувають вкрай рідко, тож про тамтешні землі ми тепер здебільшого дізнаємося з чуток. А що ми знаємо про Західні широти, за винятком новин із Нарведуену? Якби кораблі й досі, як колись, спокійно плавали між островами Земномор'я, то наші народи не були би такими роз'єднаними і ми би знали, що коїться у світі, могли би діяти відповідно до обставин. Адже, як на мене, нам уже давно пора щось робити! Друзі мої, якщо вже володар Енладу повідомляє нам про те, що, вимовляючи слова Істинної Мови Створення, він перестав розуміти, що вони означають; коли Майстер-Формотворець каже, що страх зачаївся у корінні дерев Примарного саду, а більше з нього й слова не витягнеш, то невже всього цього не досить для того, щоби бити на сполох? Будь-яка буря починається з хмарки над обрієм…
— Яструбе, ти, як ніхто, відчуваєш зло, — озвався Майстер-Воротар. — Це твій природжений талант. То яке ж лихо, на твою думку, загрожує світу?
— Не знаю. Тануть запаси енергії. Потрібно терміново щось змінювати. Сонце уже не світить так яскраво, як раніше. Друзі, я відчуваю… як, сидячи тут і розмовляючи, ми не помічаємо, що вражені смертельною недугою, і поки триває наша бесіда, життя поволі покидає нас…
— І ти, звичайно, готовий негайно кинутися в бій?
— Авжеж, — кивнув Архімаг.
— Що ж, — озвався Воротар, — хіба можуть сови стати на заваді польоту яструба?
— Але куди ти хочеш податися? — запитав Перетворець, і йому відповів Менестрель: — Вочевидь, на пошуки справжнього Короля, щоби повернути його на наш трон!
Архімаг зміряв Менестреля гострим поглядом, а вголос промовив:
— Я піду назустріч небезпеці.
— Тобто на південь або на захід, — уточнив Майстер-Вітровод.
— А також — на північ і на схід, якщо буде треба, — додав Воротар.
— Але ж ти потрібен тут, володарю, — заперечив Перетворець. — Може, замість того, щоби хтозна-де поневірятися, наражаючись на небезпеку і ворожість чужинців, мудріше було би залишитися тут, де магія ще не підупала на силі, і з допомогою нашого мистецтва з'ясувати, звідки насувається загроза?
— Тут мій хист не допоможе, — відповів Архімаг. І було в його голосі щось таке, що змусило всіх поглянути на нього стримано і сумовито. — Я — Хоронитель острова Роук. І мені нелегко його покинути. Я би дуже хотів, аби ми були одностайними на цій нашій Раді, та, вочевидь, не судилося… Тож ось моє остаточне рішення: я повинен вирушати в дорогу!
— Ми не можемо з тобою сперечатися… — зітхнув Приворотник.
— І піду я сам-один. Разом ви складаєте Раду Мудреців, а її в жодному разі не можна порушити. Але одну людину я з собою таки візьму! Звісно, якщо вона погодиться, — Архімаг перевів погляд на Арена. — Вчора ти пропонував мені свої послуги. І вчора ввечері Майстер-Формотворець сказав: "Ніхто й ніколи не потрапляє на Роук випадково. І те, що тривожні вісті приніс нащадок Мореда, також не є випадковістю". А відтак за всю ніч він більше не зронив ані слова. Тож я запитую тебе, Арене: чи підеш ти зі мною?
— Так, володарю, — відповів Арен майже пошепки, бо від хвилювання йому аж у роті пересохло.
— Я чомусь гадаю, королевичу, що твій батько не дозволив би тобі вскочити у таку халепу, — ущипливо зауважив Перетворець, а тоді обернувся до Архімага: — Твій супутник іще надто юний і зовсім не знається на чарах.
— Моїх літ і чарівної сили вистачить на двох, — сухо відповів Архімаг. — І все ж, Арене, що скаже твій батько?
— Певна річ, він відпустив би мене.
— Як ти можеш це знати? — засумнівався Приворотник.
Арен і гадки не мав, у яку подорож кличе його Архімаг. Розгублений юнак не розумів, куди, коли і навіщо їм належить податися. Його геть збили з пантелику слова цих похмурих і гордих людей (до того ж, Арен чомусь і досі страшенно ніяковів у їхньому товаристві). Якби в нього був час на роздуми, він би, швидше за все, взагалі нічого не відповів. Але роздумувати було ніколи, адже Архімаг стояв навпроти нього і питав: "Чи підеш ти зі мною?"
— Батько, посилаючи мене сюди, сказав: "Здається мені, що на світ насувається лиха година. Ось чому я вирішив послати на Роук саме тебе, а не когось іншого. Гадаю, ти зможеш вирішити, як нам діяти у цей нелегкий час: чи просити допомоги у роукських Мудреців, чи навпаки — самим запропонувати їм підтримку Енладу". Отже, якщо комусь тут потрібна моя допомога, то, власне, для цього я сюди й приїхав.
У цю мить юнак помітив, як Архімаг усміхнувся — і ця скороминуща посмішка видалася Аренові напрочуд приязною і доброзичливою!
— Бачите? — спитав Яструб. — Хіба можуть поважний вік або Мистецтво Магії щось до цього додати?
Арен відчув, що тепер усі Майстри схвалюють його поведінку, проте йому й досі здавалося, ніби вони все ще у чомусь сумніваються.
Першим, насупивши кошлаті брови, озвався Приворотник:
— І все-таки, володарю, я, мабуть, чогось не розумію! Ти кажеш, що тобі пора рушати в дорогу. Що ж, гаразд, адже ти й так нудився на Роуку цілих п'ять років! Але ж раніше ти завжди мандрував одинцем і нікого з собою світ за очі не кликав. То навіщо ж тобі цього разу знадобився попутник?
— Бо раніше я ніколи не потребував допомоги, — відповів Яструб, і в голосі його пролунала чи то прихована погроза, чи то легка іронія. — А ще, коли хочеш знати, я нарешті знайшов доброго супутника, — тепер Архімаг, здавалося, випромінював небезпеку, тож цибатий Приворотник розсудливо припинив свої розпити.
Аж тут підвівся зі свого місця і завмер, наче статуя, Майстер-Знахар, темношкірий чоловік зі спокійним поглядом, схожий на старого мудрого вола.
— Іди, володарю, — сказав він, — іди і бери хлопця із собою.
