Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Все затихло й погасло, і світло, і шум. Настала цілковита тиша, немов могильний спокій.

Це було якраз у той момент, коли Мішель Флешар підійшла до краю плато.

Вона помітила внизу ярок, дно якого зникало в густій темряві ночі. На деякій віддалі на вершині плато була мішанина коліс, насипів і амбразур — перед нею була республіканська батарея, неясно освітлювана запаленими гнотами, а по другий бік величезна будівля, що здавалася спорудженою з ще чорнішої темряви, ніж та, що оточувала її.

Ця будівля складалася з моста, арки якого заглиблювалися в ярок, і з якоїсь подоби замка, що зводився на мосту. І замок і міст упиралися в темну круглу башту, до якої мати йшла так здалеку.

У віконцях башти миготіло світло, і, судячи з гомону, який чувся з неї, там було повно людей, частина з яких піднялася аж на вершину башти.

Біля батареї був цілий табір. Мішель Флешар бачила вартових, а вони не бачили її в темряві між кущами.

Вона підійшла до самого краю плато, так близько до мосту, що, здавалося, до нього можна було доторкнутися рукою. Її відділяв від нього тільки ярок. Вона розрізняла в темряві три поверхи мостового замка.

Жінка сама не знала, скільки часу стояла тут, бо почуття часу стерлося з її розуму, занімілого перед цим зяючим ярком і цією темною будівлею. Що це було? Що там діялося? Чи був це Тург? Їй паморочилося в голові, вона запитувала себе, як вона тут опинилася.

Вона дивилася, вона слухала. Раптом вона перестала будь-що бачити.

Завіса з диму оповила все, на що вона дивилася, їй защеміло від диму в очах, та не встигла вона зажмуритися, як повіки її стали червоні, мов засвітилися. Вона розплющила очі.

Вже не ніч була перед нею, а ясний день. Але день зловісний, страшний — день, утворений вогнем. Вона бачила перед своїми очима початок пожежі.

Дим з чорного став багряним, і велике полум’я буяло в ньому. Це полум’я спалахувало, потім зникало, ясно звиваючись, немов гадюка.

Це полум’я виходило, наче із якоїсь пащі, з широкого вікна. Це вікно, загратоване залізними прутами, що вже розпеклися до червоного жару, було на другому поверсі мостового замка. На всій будівлі видно було тільки це вікно. Дим оповивав усе, і плато теж, і виднівся тільки край ярка на багряному фоні.

Мішель Флешар дивилась здивовано. Дим — як хмара, а хмара — як сон. Вона не втямлювала, що вона бачила. Чи їй тікати, чи їй лишатися? Вона почувала себе майже поза дійсністю.

Порив вітру розірвав завісу диму, і вона побачила всю цю трагічну Бастілію — башту, міст, замок. Все це було сліпуче, страшне в чарівній позолоті пожежі, що оповивала будівлю зверху донизу. Мішель Флешар могла все це бачити у зловісній ясності.

Нижній поверх мостового замка увесь палав.

Над ним виднілося ще два поверхи, поки що не зачеплені вогнем, але вони стояли наче в полум’яній клумбі. З краю плато, де була Мішель Флешар, крізь звої диму й полум’я можна було заглянути всередину. Всі вікна були відчинені.

Крізь дуже великі вікна другого поверху Мішель Флешар помітила уздовж стін великі засклені шафи, повні книг, а біля одного вікна на підлозі у півсутіні маленьку неясну групу, ніби гніздо або виводок, що якусь мить немов ворушилося.

Вона розглядала цю групу.

Що це могло бути?

На такій віддалі ця група здавалася їй живою. Її мучила пропасниця, вона нічого не їла від самого ранку, вона йшла без спочинку, вона була зморена й виснажена і відчувала, що починає ніби марити, і боролася з цим інстинктивно. Проте її очі все пильніше й пильніше вдивлялися в цю невиразну купку, можливо, неживу, з вигляду нерухому, яка виднілася на підлозі цього залу, що був над пожежею.

Раптом огонь, немов він мав свідому волю, видовжився і кинувся на сухий плющ, що вкривав майже увесь той фасад, на який дивилася Мішель Флешар. Вогонь немов тільки тепер помітив ці сухі гілки, які враз спалахнули. Вогонь побіг ними вгору, немов по сірчаному гноту. В одну мить полум’я охопило другий поверх, освітивши його середину. В ясному блиску на мить вирізнилися три малі істоти, що спали вкупі.

Це була чудесна група, — руки й ноги сплелися, повіки були сплющені, біляві голівки усміхалися.

Мати впізнала своїх дітей.

І в неї вирвався страшний крик.

Таким криком безмежної туги може кричати тільки мати. Немає нічого лютішого і нічого зворушливішого. Коли такий крик виривається у матері, здається, що це кричить вовчиця. Коли так кричить вовчиця, здається, що це крик жінки.

Цей крик Мішелі Флешар був виттям. "Гекуба завила", казав Гомер.

Цей був той крик, який почув маркіз де-Лантенак.

І почувши його, спинився.

Маркіз був між виходом з потайного ходу, що ним його вивів Гальмало, і ярком. Крізь кущі, які спліталися над його головою, він бачив міст у полум’ї і весь Тург, укритий червоними відблисками. Розсунувши дві гілки, він при світлі пожежі помітив над своєю головою з другого боку край плато, якраз проти палаючого замка, несамовиту й жалюгідну постать жінки, що схилилася над ярком.

Ця постать — вже не була Мішель Флешар, це була Горгона. Нещасні у розпачі стають страшні. Селянка перетворилася в Евменіду[125]. Ця проста, темна, несвідома, груба селянка дійшла раптом до епічних розмірів відчаю. Велике горе колосально розширяє душі. Ця мати — то було вже материнство. Те, що вміщає в собі все людське, стає надлюдським. Вона стояла там, край яру, перед цим бушуванням вогню, перед цим злочином, наче якась моторошна сила. Вона кричала, як тварина, а на вигляд була, як богиня. Це лице, що кидало прокльони, здавалося вогненною маскою гніву. Не було нічого величнішого за блиск її очей, сповнених сліз. Її погляд метав на пожежу громи.

Маркіз слухав. Все це падало на його голову. Чулися незв’язні зойки замість слів, але вони рвали душу.

— А! Господи! Діти мої! Це ж мої діти! Рятуйте! Гасіть! Поможіть! Але ж ви розбійники! Чи є хтось тут? Але ж мої діти згорять! А, он Жоржетта! Мої діти, Гро-Ален, Рене-Жан! Та що ж це робиться? Хто кинув туди моїх дітей? Вони сплять. Я божеволію! Це щось неможливе. Рятуйте!

Тимчасом велика метушня зчинилася в Турзі і на плато. Увесь табір збігся до огню. Обложники після картечі мали тепер справу з пожежею. Говен, Сімурден, Гешан давали розпорядження. Що робити? У пересохлому струмку можна було набрати хіба кілька відер води. Розгублення й жах зростали. Увесь край плато був укритий зляканими обличчями, які невідривно дивилися на пожежу.

Це справді була страшна річ.

Дивитися і не мати змоги нічого зробити!

Полум’я по сухому плющу перекинулося на верхній поверх. Там було горище, повне соломи, і воно враз спалахнуло. Вогонь танцював. Радість огню — зловісна й страшна річ. Здавалося, що чиєсь злочинне дихання роздмухує вогонь. Так немов жахливий Іманус геть увесь перетворився у страшний вихор, немов це його потворна душа стала пожежею. Поверх, де містилася бібліотека, ще не був охоплений полум’ям, висота його стелі і товщина його мурів відсувала на якийсь час момент, коли він спалахне, але ця фатальна хвилина наближалася. Пожежа лизала його знизу і гладила зверху. Його торкалися страшні поцілунки смерті. Внизу був киплячий льох, вгорі — палаюче склепіння. Проломиться стеля, і його засипле червоним жаром. Провалиться підлога, і все впаде в киплячий казан. Рене-Жан, Гро-Ален та Жоржетта ще не прокинулися. Вони спали глибоким і чистим дитячим сном. І крізь заслону полум’я та диму, що то закривала, то відкривала вікна, їх видно було в цьому вогненному гроті, в цьому метеоричному світлі. Вони лежали спокійні, граціозні, нерухомі, немов це троє дітей-Ісусів довірливо спали в пеклі. Тигр заплакав би, бачачи ці троянди в страшному вогнищі, ці колиски в могилі.

Тимчасом мати ламала руки.

— Горить! Чи ви глухі, що не біжите на допомогу? Там же згорять мої діти! Людоньки, рятуйте! Я йшла сюди дні і ночі, і от що я знайшла. Рятуйте, допоможіть! Це ж ангелята, ви бачите, це ж ангелята! Що вони зробили, ці невинні душі? Мене розстріляли, а їх палять! Що ми зробили такого? Рятуйте, допоможіть, врятуйте моїх дітей! Чи ви чуєте мене! І собаку б пожаліли, і до собаки мають жалість!. Мої діти, діти мої! Вони сплять. А, Жоржетта! Я бачу її маленький животик. Рене-Жан! Гро-Ален! Це ж так їх звати. Ви ж добре бачите, що я їхня мати. Та що ж це твориться тут? День і ніч я йшла. І сьогодні ранком я говорила з однією жінкою. Допоможіть, допоможіть! Рятуйте! Та ви ж страховища, а не люди. Це ж жах страшний. Старшому тільки п’ятий рік, а маленькій тільки два. Я бачу їхні маленькі голі ніжки. Вони сплять, пречиста діво! Рука неба мені їх повертала, і рука пекла забирає їх. Тільки сказати, скільки я пройшла! Я ж годувала моїх дітей молоком. Я вважала за таке нещастя, що не могла їх знайти! Майте ж жалість до мене! Я хочу мати своїх дітей, мені потрібні мої діти! І це правда, що вони там у огні! Погляньте на мої бідні ноги, які вони скривавлені. Допоможіть! Хіба ж це можливо, щоб були на землі люди, які залишать бідолашних малюків отак померти. Допоможіть! Та це ж вбивство! Хіба може бути ще щось подібне. Ах, розбійники! Що це за страшний дім? У мене вкрали їх, щоб убити! Боже милосердний, я хочу своїх дітей. О, я не знаю, що я зроблю! Я не хочу, щоб вони померли. Допоможіть, допоможіть, допоможіть! О, коли вони так умруть, я вб’ю самого бога!

Водночас із страшними благаннями матері на плато і в ярку лунали голоси:

— Драбину!

— Нема драбини.

— Води!

— Нема води.

— Там угорі, в башті, на другому поверсі, є двері.

— Вони залізні.

— Вибийте їх.

— Неможливо.

А мати з подвоєною силою кидала свої розпачливі заклики:

— Та гасіть же! Поможіть! Поспішайте ж! Або вбийте мене! Мої діти, о мої діти! Вирвіть їх з вогню або киньте й мене туди.

В перервах між цими зойками чулося спокійне потріскування пожежі.

Маркіз помацав кишеню і витяг з неї ключ від залізних дверей. Потім, нахилившись, він увійшов під склепіння і повернувся в прохід, крізь який він врятувався.

II. ВІД КАМ’ЯНИХ ДВЕРЕЙ ДО ДВЕРЕЙ ЗАЛІЗНИХ

Вся армія була в нестямі через неможливість урятувати дітей. Чотири тисячі людей не могли допомогти трьом дітям. Таке було становище.

Драбини дійсно не було. Послану з Жавене драбину не привезли. А пожежа розливалася, як розверстий кратер. Смішно було б думати залити її водою з напіввисхлого струмка.