Українська література » Зарубіжна література » Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Читаємо онлайн Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Тоді я більше не мучитиму тебе своїми нездійсненними осінніми мріями. Вони передчасні. Здається, в нас закінчилося пиво. Так?

— Ні, є. Я приніс.

— Поїмо в ліжку?

— Добре. Від гуляшу плям не буде.

Вона розсміялася:

— Я їстиму охайно. Якби ти мав вибір, що хотів би зараз робити?

23

Той сон приснився мені знову більш, ніж через тиждень. Я чекав на нього швидше і вже майже повірив, що ніколи його не побачу. В мені зажевріла слабка й обережна надія: може, він вже назавжди канув у небуття. Щоб його позбутися, я зробив усе, що міг; коли мене знову охопило відчуття — наче мені перейняло подих і я сторчма лечу в прірву, — відчуття, яке виникає у людей підчас землетрусу, я все одно квапливо і гарячково переконував себе, що то лише спогади.

Але я помилився. То був той таки липкий, тягучий, чорний сон, що й завжди, навіть іще страшніший, і мені було так само важко його позбутися. Дуже повільно я усвідомив, що це не реальність, а лише сон. Спершу я опинився у підвалі брюссельського музею, у цілковитій темряві і затхлим повітрям; мені здалося, що кам'яні брили згори і з боків сунуть на мене, щоб задушити. А потім, коли я так і не прокинувшись, судомно хапав повітря і з криком зірвався на ноги, мене почала засмоктувати в'язка трясовина; здалося, мене переслідують, бо я наважився перейти кордон і опинився у Шварцвальді, де за мною гналися есесівські собаки на чолі з чоловіком, що його обличчя я не міг згадувати, не здригнувшись аж до самих кісток. Вони мене впіймали, і я знову потрапив до приміщення, де стояли печі крематорію; беззахисний, відданий на поталу тим монстрам, я не міг дихати, бо мене, непритомного, саме зняли з гаку на стіні; поки на моє місце чіпляли іншого, решта жертв руками та зв'язаними ногами дряпали стіни, а кати укладали парі — хто витримає найдовше. Тоді я почув голос одного насмішника, від якого пахло парфумами, — він розповідав, як я колись, не зараз, а значно пізніше, рачкуватиму, благаючи спалити мене живцем, і що тоді відбуватиметься з моїми очима. Сон закінчувався так само, як завжди, — я закопав когось у саду і вже майже забув кого, але поліція знайшла в баговинні труп, і я не міг збагнути, чому не сховав його деінде, в кращому місці.

Минуло багато часу, перш ніж зрозумів, що я в Америці і мені все приснилося.

Я був такий виснажений, що довго не міг підвестися. Лежав і дивився на багряні відблиски ночі. Врешті-решт я встав і вдягнувся. Не хотів ризикувати — знову заснути і стати бранцем своїх жахіть. Зі мною часто таке траплялося — коли другий сон був іще страшніший, ніж перший. Тоді нерозривно перепліталися не тільки сон і реальність, але й обидва кошмари, і тоді перше видіння здавалося страшною явою, а мене охоплював цілковитий розпач.

Я спустився у готельний вестибюль, там світилася лише одна тьмяна лампочка. У кутку хропів чоловік, який тричі на тиждень чергував замість Мелікова. Його зморшкувате порожнє обличчя з ротом наопашки, з якого раз по раз зривався стогін, нагадувало лице жертви катувань, яку щойно непритомну зняли з гака на стіні.

Я теж належу до них, подумав я, до цієї банди вбивць, хоч і втішаю себе, що мене теж переслідували, вигнали і позбавили громадянства; я все одно народився серед них, і по-дурному було б тішити себе ілюзією, що на мій вірний, чесний, ні в чому не винний люд напали легіони з Марсу й усіх загіпнотизували. Ці легіони виросли серед моїх співгромадян, здобувши вишкіл у казармах під крики начальників-шкуродерів та слухаючи несамовиту демагогію на площах; їх охопила давня furor teutonicus, тевтонська лють, яку так обожнювали гімназійні вчителі; вона розквітла серед слухняних рабів, шанувальників уніформ та носіїв звірячого атавізму, з єдиним застереженням — жодна тварина не здатна на таке звірство. То не було поодиноке явище! Тижневі огляди показували десятки тисяч роззявлених, несамовитих пащек — то не був терплячий, невдоволений народ, який мимоволі виконував наказ, то було первісне дике плем'я; воно так голосно тріумфувало, що аж пробило тонкий шар цивілізації і тепер валялося у власних кривавих нечистотах. Furor teutonicus! Священні слова мого бородатого гімназійного вчителя у великих окулярах. Як він їх смакував! І як їх смакував сам Томас Манн на початку Першої світової війни, пишучи "Думки про війну" та "Фридрих і велика коаліція". Томас Манн, цей оплот і вождь емігрантів. Як глибоко варварство мало пустити коріння, щоб навіть така милосердна людина і гуманістичний митець не зміг його позбутися цілком!

Вийшов на вулицю. Між стінами будинків іще спочивала ніч. Шукаючи світла я попрямував до Бродвею. На вулицю спадало скупе жевріння від кількох цілодобових забігайлівок із гамбургерами. У деяких із них, на високих ослонах, сиділи люди, ніби прокляті душі грішників. Світло на порожній вулиці здавалося ще примарнішим за темряву — у ньому не було сенсу/тому в нашому сповненому змістів існуванні скидалося на неземне сяйво місячних кратерів — невидима сила впустила його у будинки і покинула там.

Я зупинився перед крамницею з делікатесами. На вітрині печально лежали ковбаси "Мортаделла" та різноманітні сорти сирів. Власника звали Ірвін Вольфф, і, очевидно, він вчасно покинув Європу. Невідривно дивився на ім'я і думав про власне. Навіть воно не виправдовувало мене. Між мною і нацистами не існувало навіть цієї формальної відмінності! Я не міг сказати, що я — єврей, не міг використати національність, щоб заявити на весь голос, що не маю нічого спільного з тевтонцями; не міг здолати расистів їхньою ж власною нікчемною зброєю. Я належав до них, був одним із них, і якби зараз, цього туманного світанку, раптом з'явився добродій Ірвін Вольфф і погнався за мною з ножем, як за убивцею його народу, мене б це геть не здивувало.

Простував далі нічною Двадцятою вулицею, потім угору Бродвеєм, а незабаром звернув на Третю авеню. Перейшов її, розвернувся і знову попрямував Бродвеєм — його ліхтарі ще дужче потьмяніли — так я дістався до П'ятої авеню, тихої і майже безлюдної. Там працювали тільки світлофори і вся довга вулиця з чиєїсь безглуздої, нелюдської волі ставала то червона, то зелена, так само, як цілі народи без жодних видимих причин раптом перемикалися з мирного зеленого на червоний, який на тисячокілометрових відстанях займав похмурі смолоскипи війни. Над цим німим жахливим ландшафтом повільно росло вгору небо. Так само росли і будинки, піднімаючи вгору темряву, поверх за поверхом, наче жінка, яка оголюючись, знімає через голову сукню; і ось я вже побачив згори бляклі канти будинків, а безтілесний хаос із майже відчутним ривком відділився від будівель, зник і розсіявся. А я ішов і йшов, знаючи, що хода і дихання на повні груди — це єдине, що мене завжди рятувало, тому мимоволі прямував широкою П'ятою авеню — здавалося, магазини там тихо в'януть у сірих сутінках нового дня, а їхні вітрини схожі на замкнуті кубики бляклого світла, яких точить рак. Я не покидав цієї вулиці дешевої цивілізації та розкішних магазинів, наче черпав із них упевненість і навіть утіху, наче я крокував цією вулицею, створеною потурати безглуздим людським примхам, а по обидва її боки, за кам'яними мурами, вже точився липкий чорний хаос: іще під землею, але готовий будь-якої миті вирватися з каналів і затопити все навкруги. Ніч згасла, нестримний досвіток димовою завісою вкрив вулиці, а потім раптом над блоками будинків, здійнялася ніжна, незаймана, сріблясто-сіра зоря нового дня, оповита рожевим серпанком, з цілим почтом кучерявих білосніжних хмаринок, а ранкове сонце пустило перші променисті стріли у найвищі поверхи хмарочосів, зафарбувавши їх у легкі пастельні тони, які тепер ніжно витали над темними хвилями вулиць. Усе в минулому, подумав я, і зупинився перед магазином Сакса — у його вітринах завмерли зачаровані ляльки-манекени, наче вони поринули у світ марев, як казкові сплячі красуні. Хутра аж до шиї, палантини, пелерини та норкові коміри — застиглі Анни Кареніни після полювання на вальдшнепів у далекій Росії. Раптом я відчув, що страшенно зголоднів, і пішов у найближче відчинене кафе.

Бетті Штайн уже була цілком упевнена, що в неї рак. Ніхто їй цього не казав, навпаки, всі заспокоювали; але пильний доскіпливий розум, властивий усім недовірливим хворим, які нічого не забувають, а збирають докупи всі деталі, поступово відтворив і в її голові повну картину. Вона була схожа на генерала, який зводить докупи всі повідомлення про перебіг бою і наносить їх на велику карту. Він нічого не забуває, порівнює суперечливі дані, вносить поправки, записує факти — і ось перед ним уже повільно вимальовується картина битви: поки всі решта ще тішаться маленькими перемогами та з оптимізмом дивляться в майбутнє, він сам уже зрозумів, що війну програно, і, поки навколо лунають переможні вигуки, він уже перегруповує війська для останньої ґерцю.

Вона зіставила окремі жести, погляди і випадкові репліки з вичитаною в книжках інформацією, як це завжди роблять люди, борючись за власне життя. І період спокою перетворився на період недовіри, а потім перейшов у пору сумнівів. Врешті вона зібрала в кулак усі свої сили, усі почуття — і переконалася в найгіршому. Але замість того, щоб здатися і змиритися з долею, почала майже героїчну боротьбу за кожен прожитий день. Вона не хотіла вмирати. Нечуваним зусиллям волі вона відігнала смерть, яка в період сумнівів уже стояла біля її ліжка. Можливо, вона й далі там була, але Бетті не зважала на неї. Вона хотіла жити, хотіла повернутися до Берліна, не хотіла помирати в Нью-Йорку. Хотіла знову опинитися на Олівер-пляц у Берліні. Вона там народилася і прагнула туди повернутися.

Вона почала гарячково вивчати газети. Купила карти Німеччини і прикріпила їх у спальні на стіні, щоб стежити за наступом антигітлерівських сил. Щоранку, прочитавши воєнні зведення, вона міліметр за міліметром пересувала свої кольорові булавки. Її власна смерть і масові вбивства в Німеччині мчали наввипередки, не відстаючи одне від одного ні на крок. Але Бетті твердо вирішила протриматися довше.

Її неймовірно добре серце завади тануло, як масло на сонці. Така вона й залишилася для усіх знайомих і друзів. Не могла дивитися на чужі сльози і була готова на все, щоб їх угамувати.

Відгуки про книгу Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: