Я прийшов дати вам волю - Шукшин Василь

курви: ні стида, ні жалощів — б'ють. Як трохи сильніший та цареві угодний, так і норовить, гадина така, мужикові на шию. Ми здуру в Персію поперлися — а воно он кому треба кров пускати, своїм! Я двічі проїхав — подивився... Та там не... Тьху! Не буду! Не буду!.. Тьху! Кажи мені що-небудь... про військо. Висипляються козаки?

— Міняємось, аякже.

— Ходу не збавляй, але відіспатися давай. Годуй теж добре. Треба в Астрахань свіжими прийти. Пити, гляди, не давай.

— Гляджу.

— В Астрахані, дасть бог, розговіємось. Ну, залиш одного. Хай Матвій сміливіше під'їде... гримнув я тут на нього. Хай не боїться. Та й ви не дивіться скоса — приревнували, дурні. Більше б нам таких у військо — з головою та з душею,— мудріше б діло пішло. Ану поклич.

— Г аразд.

Матвій знайшов отамана, коли сонечко вже сіло. На широкий степ за Волгою лягла тінь. Ясно поблискувала широка смуга річки. Мир і спокій відчувалися на землі. Не кликати б нікого, не турбувати на цій землі. А що робити? Кохати треба на цій землі... Зорі в небі лічити. Чому ж на душі весь час тривожно, боляче навіть?

— Кликав, Тимофійовичу?

— Кликав,— Степан сидів на кручі, обхопивши руками коліна. Позаду стояв кінь, здивовано форкав і легенько тягнув повід.— Хотів договорити недавнє, та перехотів. Ти кажеш: кинувся був бога любити... А я любив, Матвію.

— Та невже? — щиро здивувався Матвій.

— Любив. Молився... Тільки молився, а сам думав: не повірить він мені. Я ніякий не сиротина, не золотушний... Подумає: просить, а сам, мабуть, про молодиць думає або — як погуляти... він же все там знає.

— А чого ж просив? Молився за що?

— Щоб батько живий з походу прийшов, щоб козаки перемогли... Багато — совісно згадувати. Маленьким був, молився, щоб мати не хворіла,— жалко було. Та хіба мало що!..

— Не любив ти його, Степане. Так не люблять: молиться і тут же думає: не повірить бог. Сам ти йому не вірив.

— Як же! Плакав навіть! Великим уже був, і то плакав...

— Це... душа в тебе така — жаліслива. Коли вірять, то вже вірять, а ти з ним, як з кумом: у думки його потаємні поліз. Наче про бога можна знати, що він там думає? Ні, коли вірити, то лежи крижем і обмирай. Вони так, ті, хто вірить.

— Ну, не знаю... Я вірив.

— Чого ж перестав?

— Я, може, й не перестав зовсім... Попів дуже не люблю. За те не люблю, оглашенних, що одне в них на думці: аби лиш нажертися!.. Ну ти подумай — і все! Краще вже ти вбивай на великій дорозі, ніж обдурювати. А то — і богу бреше, й людям. Не жаль таких аніскілечки... Гріх убивати! Гріх. Але шматки збирати — за обман, за лукавство — та це ще більший гріх! Чим же вони не жебраки? А глянь, пиха яка!.. Щось він знає. А що знає, кабан? Як черево напхати — оце й усе знаття. Про бога він знає?

— Гайна багато... Справді. А татари кажуть про свого бога: зрозумієш себе, зрозумієш бога. Може, ми себе не розуміємо? А кинулись он кого розуміти...

— То чого ж він терпить там! Усі сили небесні в кула-ці держить, а на землі — безладдя несосвітенне. Ці лоботряси— з молитвами, а тут — хто кого впіймав, той того і... Куди ж він дивиться? Ні вже, тут і розуміти нічого: не те щось... Не так. А хто людям допоможе? Цар?

— Ну, це не його діло! Себе тільки ублажає, сидить там. Іноді думаю: та хоч пожалій ти людців своїх!.. Ні, аніяк, аніяк! Не бачить, чи що?.. А чи не знає...

— Ось...— Степан довго дивився в заволзьку далину. Мовив голосно: — Бач, як гарно. Живеш — не помічаєш. А гарно.

— Гарно,— погодився Матвій.— Багаттячко б оце зараз над річкою... Лежати б — лічити зорі.

Степан засміявся:

— Ти прямо мою думку підслухав... Повалятися б? Ех, повалятися б!.. Матвію, хочу спитати тебе, та ніяково: що це ти з горбатою надумав? Чи справді дур найшов, чи, може, на багатство повабився, а тепер зізнатися совісно? Га?

— Не треба про це,— не зразу відповів Матвій.— Не треба, Степане.— І засмутився.

Щось дуже тут щеміло в чоловіка, а не казав. Мовив тільки:

— Я розказував тобі... Ти не віриш.

12

Макся попався в Астрахані. Його впізнали на вулиці. Точніше, він упізнав. Пропажу свою впізнав. Коли восени були в Астрахані, пропав у Максі ніж-красень з позолоченим руків'ям. Рідкісний ніж, митецької роботи. Макся журився тоді за ножем, наче за людиною. А тут — ішов він вулицею, зирк, назустріч йому — його ніж: виблискує на пузі в якогось купця, сяє, мов кричить.

— Де ножа взяв? — зразу спитав Макся купця.

— А тобі який клопіт? Де б не взяв...

У Максі — ні пістоля, ні шаблі при собі, він у драній одежині... Але прикинув хлопець астраханця на око — можна подужати. Не дати тільки йому отямитися... А поки він отак прикидав та глянув туди-сюди по вулиці, астраханець, зачувши лихе, зарепетував.

Макея — навтіки, та підбігли люди, схопили його. І отоді якась молодичка — без злого умислу навіть, просто так — вихопилася:

— Ой, та від Стеньки він! Я його бачила, як Стенька був... Із Стенькою він був. Я ще подумала тоді: які очі в хлопця...

У Максі й справді очі дівочі: карі, лагідні... Вони якраз і врізалися в пам'ять дурній молодиці.

Повели Максю в катівню. Підвісили на дибі... Макся затявся, запечатав скривавлені вуста. Як не билися над ним, як не мордували — мовчав. Міняли канчуки, поливали пошматовану до кісток спину розсолом — мовчав. Корчився на соломі, горлав, потім стогнав тільки, але жодного слова не промовив. Навіть не брехав заради порятунку. Мовчав. Так наказав отаман — на випадок лиха: мовчати, хоч би що робили, хоч би як катували. —

Потомилися кати, і писака, і піддячий, майстер і любитель допитів. Увійшли старший Прозоровський з Іваном Красуліним.

— Ну як? — спитав воєвода.

— Мовчить, дияволя. Із сил вибилися...

— Невже? Дивись ти...

— Мов язика проковтнув.

— Ну, не оджував же він його, справді.

— Може, оджував! У цих лиходіїв усе може бути.

Воєвода зайшов з обличчя Максі.

— Ух, як вони тебе-е!.. Однак перестаралися? Даремно, не треба вже так. Ану, зніміть його, ми поговоримо. Ач, дорвалися, чорти! — Голос у воєводи отецький, а очі червоні — від безсоння останніх ночей, від досади й слабості. Цієї ночі пиячив із стрілецькими начальними людьми, багато похвалявся, погрожував Стеньці Разіну. Тепер — соромно й гидко.

Максю зняли з диби. Рук і ніг не розв'язали, поклали на лаву. Воєвода підсів до нього. Прокашлявся.

— До кого ж послали? Хто?

Макея мовчав.

— Ну?.. До кого йшов? — Воєводі душно було в підвалі. І чомусь — страшно. Підвал темний, низький, круглий — рятунку нема, життя загинається тут кінцями в просте, моторошне коло: ні догукатися звідси, ні сховати голову в куток, звідусюди видно тебе самому собі, і ясно — кінець.

— Ну?.. Що веліли сказати? Кому?

Макся повів очима на воєводу, на Красуліна на своїх катів... Одвернувся.

Воєвода подумав. І так само по-батьківськи лагідно попросив:

— Ану, погрійте його залізцем — надісь, зговірливіший стане. А то вже прямо такі вперті всі, спасу нема. Такі всі вірні та віддані... Покомизишся, голубчику... соромітнику сопливий. Погуляєш у мене з отаманами...

Кат розпік на вогні залізного прута і став водити ним жертві по спині.

— То до кого послали? — допитувався воєвода.— Навіщо? Мм?

Макся корчився на лаві. Кат одвів прута, поклав на вогонь ще розпекти, а гірку рудого вугілля піддув міхом, вона засяяла і пойнялася зверху бігучим синеньким вогником. У підвалі смерділо смалятиною і псиною.

— Хто ж послав? Стенька? Ось як він жаліє вас, батечко ваш. Сам там п'є-гуляє, а вас посилає на муки. А ви терпите! До кого ж послали? Мм?!

Макся мовчав. Воєвода моргнув катові. Той узяв прута й знову підійшов до лежачого Максі.

— Востаннє питаю! — втрачав терпіння воєвода: його тягло якнайшвидше вийти на повітря, на волю; нудило.— До кого йшов? Мм?

Макся мовчав. Навряд чи й чув він, про що питали. Непотрібне йому все це було, байдуже — світ перевер-тався назад, у криваве блювотиння. Ще тільки біль діставав його з того світу — гостро вганявся в живе серце.

Кат повів прутом по спині. Прут улипав у м'ясо...

Макся знову закричав.

Воєвода встав, ще раз надсадно прокашлявся від кіптяви й смороду.

— Нарікай на себе, хлопче. Я тобі допомогти хотів.

— Що ж робити? — спитав піддячий.

— Повісити гаденя!.. На видноті! На страх усім.

Двадцять п'ятого травня, на тройцю, з молебнями, з дзвонами, з напутніми побажаннями удач і щастя проводжали астраханський флот під началом князя Львова назустріч Разінові.

Посадський торговий і робітний люд величезним натовпом стояв на березі, дивився на проводи. Радощів не було. Тут же, на березі, була приготована шибениця.

Ударили гармати зі стін.

До шибениці піднесли Максю, накинули петлю на шию і повісили ледь живого.

Макся був такий понівечений тортурами, що дивитися на нього без жалю ніхто не міг. У натовпі астраханців зринув осудливий гул. Стрільці на стругах і в човнах поодверталися від жахливого видовища.

Воєвода із запізненням зрозумів свою помилку, звелів зняти труп. Махнув князеві, щоб одпливали,— щоб хоч прощальним гамом і напутньою стріляниною з гармат збити й сплутати зловісний настрій натовпу.

Флот відчалив від берега, розтягся по річці. Стріляли гармати зі стін Білого міста.

Воєвода з військовими іноземцями, котрі залишалися в місті, рушили до Кремля.

Гул і ремство в натовпі не стихли й тоді, коли наблизився воєвода з прибічниками, а навпаки, стали виразно погрозливими. Почулися окремі вигуки:

— Негоже вчинив воєвода: на святу тройцю людину стратили!

— А їм що? — вторили інші.— Собаки!

Молодший Прозоровський зупинився був, щоб довідатися, хто це посмів голос підняти, але старший брат сіпнув його за рукав, показав очима — іти вперед і помовчувати.

— А шибеницю для кого зоставили?! — посмілішали в натовпі.

— Бач, Стеньку ждуть! Діждетесь... Близько!

— Він прийде, наведе суд! Він вам наведе суд і розправу!

— Наволоч! — голосно сказав Михайло Прозоровський.— Як заговорили!

— Іди, наче й не чуєш,— звелів воєвода.— Дасть бог, упораємося з лиходіями, тоді всіх крикунів познаходимо.

— Підібгали хвости! — горлали.— Він прийде, Стенька, прийде! Він вам порозпорює черева! Він вам переполоще кишки!

— Куси їх!

— Наволоч,— гірко обурювався Михайло Прозоровський.

Так було в місті Астрахані.

13

А так було на Волзі, трохи нижче Чорного Яру, через три дні.

Разінці зі стругів помітили двох вершників на луговій стороні (лівий берег).