Світ Софії - Гордер Юстейн

Поповнив би тоді ряди балакунів.

— Софіє, єдине, чого я прагну навчити тебе під час наших філософських занять, не робити поспішних висновків.

— Продовжуй.

— Ні, використовуючи метод Юма, сама проаналізуй власне "я".

— Насамперед визначимо, уявлення "я" — просте чи складне.

— Як ти гадаєш?

— Мушу визнати, що почуваюся дуже складною. Я, наприклад, підвладна змінам настрою, і мені важко самій щось вирішувати. Я здатна любити і водночас не любити якусь людину.

— Отже, уявлення "я" — "складна ідея".

— Гаразд, Тепер визначимо, чи існує відповідне "складне враження" мого "я". Є, напевно? Увесь час, певно, є?

— Щось викликає сумніви?

— Я постійно змінююся. Зараз я не така, як була у чотири роки. Навіть настрій і бачення себе самої змінюється щомиті. Трапляється, зненацька я відчуваю себе, немовби "наново народженою".

— Отже, відчуття незмінного ядра особистості є помилковим уявленням. Уявлення "я" насправді є довгим ланцюгом простих вражень, які ти ніколи не сприймаєш водночас. Воно є "нічим іншим, як в'язкою чи пригорщею розмаїтих вражень, котрі набігають одне за одним із незбагненною швидкістю, перебувають у стані постійної зміни та руху", — каже Юм. Свідомість — це "своєрідний театр, де різноманітні враження почергово з'являються, рухаються, розпливаються та змішуються між собою у нескінченному розмаїтті позицій та ситуацій". Юм стверджує, що ми не є жодною особистістю, котра ховається за такими враженнями та відчуттями, які з'являються і минають. Це можна порівняти з кадрами фільму на екрані: вони змінюються дуже швидко, і ми не встигаємо помітити, що фільм "складається" з окремих картинок. Картинки, властиво, не пов'язані між собою. Насправді фільм є тільки сумою окремих миттєвостей.

— Капітулюю,

— Чи означає це, що ти відмовляєшся від переконання, начебто маєш незмінне особистісне ядро?

— Очевидно.

— А ще мить тому ти думала інакше! Додам, що аналіз людської свідомості, який впровадив Юмт та заперечення ним погляду про незмінність ядра особистості, були проголошені ще 2500 років тому у зовсім іншому місці земної кулі.

-Ким?

—Буддою. Просто приголомшує, як однаково формулювали вони свої погляди. Будда розглядав людське життя як неперервну низку ментальних та фізичних процесів, які щомиті змінюють людину. Немовля не є тою ж самою людиною, що дорослий, а я не є тим, що був учора Ні про що я не можу сказати "це моє" і ні про що не можу сказати "це я", говорив Будда. Отже, не існує жодного "я" або незмінного ядра особистості.

— Так, неймовірно схоже на Юма.

— Приймаючи ідею незмінного "я", багато раціоналістів приймало також за факт існування безсмертної людської "душі".

— Однак це теж помилкове уявлення?

— Так вважали і Юм, і Будда. Знаєш, що мовив Будда своїм учням перед самою смертю?

— Ні. звідки мені знати?

— "Усе складне підлягає розкладові". Юм сказав би, мабуть, так само. І Демокріт також. У кожному разі ми знаємо, що Юм відхиляв будь-яку спробу довести існування безсмертної душі чи Бога. Це зовсім не означало, що він повністю заперечував існування того чи іншого, але твердження, ніби постулати віри можна довести з допомогою людського розуму, вважав раціоналістичним базіканням. Юм не був віруючим, але й переконаним атеїстом також не був. Юм — агностик.

— Що це означає?

— Агностик — той, хто не знає, чи існує Бог. Юма на смертному одрі відвідав друг і запитав, чи вірить той у загробне життя. Юм начебто відповів так: "Можливе й таке, що грудка вуглю, покладена у вогонь, не займеться".

— Он воно що...

— Відповідь свідчить про його безумовну незалежність від забобонів. За істину Юм приймав тільки те, у чому переконався на власному чуттєвому досвіді. Усі інші можливості залишалися відкритими. Він не відкидав ані християнства, ані віри в чудо. Але як одне, так і інше стосувалося саме віри, а не знання чи розуму. Можна сказати, що останню ланку, котра пов'язувала віру та знання, розірвав Юм.

— Ти ж казав, що він не заперечував чудес.

— Це не означає, ніби Юм вірив у чудеса, швидше навпаки. Філософ стверджував, що люди відчувають велику потребу вірити у те, що ми нині назвали б надприродними явищами. Типовим було те, що усі чудеса, про які оповідалося, відбувалися десь у далеких краях або дуже, дуже давно. Отож Юм не вірив у чудеса, бо ніколи не мав змоги у них переконатися. Однак він не мав нагоди переконатися і в протилежному.

— Поясни докладніше.

— Чудо, на думку Юма, — порушення законів природи. Однак немає сенсу говорити, наче ми відчули на досвіді закони природи. Ми пересвідчилися у тому, що камінь, випущений з рук, падає на землю. Якби він не упав, ми теж би в цьому пересвідчилися.

— Це було би чудом, тобто чимось надприродним.

— Отже, ти віриш у існування двох природ, "природи" та "надприроди". Чи не повертаєшся ти до туманної балаканини раціоналістів?

— Можливо, але я вірю, що впущений камінь обов'язково впаде на землю,

— Чому це? —Ти нестерпний.

— Помиляєшся, Софіє. Філософ покликаний ставити питання. Може, саме у цю мить йдеться про найважливішу віху у філософії Юма. Скажи мені тепер, звідки у тебе таке переконання, що камінь завжди падатиме додолу.

— Я це не раз бачила, тому цілком певна.

— Юм сказав би, що ти не раз пересвідчувалася у падінні каменя. Але не пересвідчилася, чи завжди падатиме. Звично говориться, що камінь падає на землю за законом тяжіння. Але ми ніколи не переконувалися на чуттєвому досвіді в існуванні такого закону Лише пересвідчувалися у тому, що речі падають.

— Хіба це не одне і те ж саме?

— Не зовсім. Ти сказала, що віриш у падіння каменя, бо не раз спостерігала таке. Саме це і зацікавило Юма. Ти так звикла до зміни явищ одне одним, що сподіваєшся, те ж саме відбуватиметься щоразу, коли впускатимеш камінь додолу. Так виникають уявлення про те, що ми називаємо "непорушними законами природи".

— Невже він і справді вірив, що камінь може і не впасти?

— Юм переконаний у падінні каменя не менше, ніж ти. Однак зауважує, що не пересвідчився на чуттєвому досвіді, чому це відбувається.

— Чи не віддалилися ми знову від діток та квіток?

— Ні, навпаки. Можеш послужитися дітьми як свідками істини Юма. Хто був би більше вражений, спостерігаючи за каменем, який годину або дві витав би у повітрі. — ти чи річне дитя?

— Звичайно, я.

— Чому Софіє?

— Бо я ліпше, аніж дитина розумію, наскільки це неприродно.

— А чому дитина не розуміє цього?

— Вона ще не знає, що таке природа.

— Або ж природа ще не стала для неї звичною.

— Здобув очко! Юм хотів, аби люди загострили свої відчуття.

— Ось тобі вправа на роздуми: якби ти з малою дитиною потрапила на виступи фокусника, який, скажімо, змусив би речі літати у повітрі, для кого з вас ця годинна вистава була би більшою втіхою?

— Очевидно, для мене.

— А чому?

— Я б розуміла, як це дивно.

— Правильно, мале дитя не відчуває жодної радості, спостерігаючи, як ламаються закони природи, бо ще їх просто не пізнало.

— Можна сказати і так.

— Ми дійшли до самої суті філософії досвіду Юма. Він додав би, що дитина ще не стала рабом звичності. З вас обох дитя більше незалежне від умовностей. Питається, чи не є дитя найбільшим філософом, воно ж бо не має ще жодних упереджень. А це, моя люба Софіє, є найпершим достоїнством філософії. Дитина сприймає світ таким, яким він є, не приписуючи речам нічого поза тим, що бачить,

— Мені соромно щоразу, коли я маю якісь упередження.

— Коли Юм задумується над владою звички, він сконцен-тровує свою увагу на "законі прининноапі". За цим законом, усе, що відбувається, повинно мати свою причину. Для прикладу Юм брав дві більярдні кулі. Якщо ти зіштовхнеш чорну кулю з білою нерухомою кулею, що трапиться з білою кулею?

— Біла куля покотиться.

— Правильно, а чому?

— Бо її штовхне чорна,

— Отже, поштовх чорної кулі став причиною руху білої. Але пам'ятаймо, що з певністю стверджувати маємо право тільки те, в чому переконалися на чуттєвому досвіді.

— Я пересвідчилася в цьому безліч разів, У Юрунн стоїть більярдний стіл у льоху

— За Юмом, і ти могла пересвідчитися лише в одному: чорна куля поцінила білу, і після цього біла куля почала котитися по столу Однак ти не відчула на досвіді самої причини руху білої кулі Ти побачила, як одна дія відбулася за другою дією, але не пересвідчилася у тому, що друга дія спричинена першою,

— Чи не надто вже вирафінований приклад.

— Ні, це важливо. Юм підкреслює, що очікування того, як одне явище поведе за собою друге, закладене не в речах, а у нашій свідомості. Очікування, як ми бачили, має зв'язок із узвичаєністю, І знову очевидним було би те, що мала дитина не завмерла б із широко розплющеними від здивування очима, побачивши, як дві кулі, зіштовхнувшись, зненацька завмерли. Говорячи про "закони природи" або про "причину та наслідок", ми говоримо, власне, про людську узвичаєність, а не про те, що "розумне". Закони природи є розумними або нерозумними, вони просто б. Очікування того, що біла куля почне рухатись від удару чорної кулі, не є вродженим. Та й взагалі, ми не народжуємося з уже закладеним очікуванням того, як світ чи речі у цьому світі поводитимуть себе. Світ такий, яким він є, ми пізнаємо його поступово.

— І знову у мене з'явилося відчуття, що це не так уже й важливо.

— Це може бути важливим, якщо наші очікування спокушатимуть нас робити поспішні висновки. Юм не заперечує існування "непорушних законів природи", але тому що ми не можемо пізнати у відчуттях самі закони природи, ми можемо надто швидко прийти до якихось висновків.

— Можеш навести приклад?

— Хоч я й бачу цілий табун чорних коней, це ще не означає, що усі коні чорні.

— Тут ти, звичайно, маєш рацію.

— І навіть якщо за своє життя я бачив лише чорних ворон, то це ніяк не означає, ніби не існує білих ворон. Для філософа та й для науковця важливо не відкидати можливостей існування білої ворони. Можна навіть сказати, що полювання на "білу ворону" — чи не найважливіше завдання науки.

— Розумію.

— Що стосується взаємозв'язку між причиною та наслідком, то багато, напевно, думають, що блискавка є причиною грому, бо грім завжди лунає за блискавкою. Цей приклад не надто відрізняється від прикладу з двома більярдними кулями. Однак хіба спричинює блискавка грім?

— Не зовсім.