Щастя Ругонів - Золя Еміль

А! Це все ця людина! І мрія про Пласан, простелений біля його ніг, раптово змінювалася видінням суду, суддів, присяжних та публіки, котрі вислухували ганебні Макарові свідчення: історію про п'ятдесят тисяч франків та всі інші; спочиваючи в м'якому фотелі пана Гарсоне, він раптом бачив себе завішеним на ліхтарі вулиці Бан. Як же спекатися цього негідника? Кінець кінцем Антуан заснув. І П'єр кілька хвилин зазнавав незахмареного раювання.

Рудьє й Грану вивели його з цього блаженного стану. Вони вернулися з в'язниці, куди відвели полонених. Уже розвиднилося. Скоро прокинеться місто. Треба ухвалити якусь постанову. Рудьє заявив, що передовсім слід звернутися з відозвою до населення. П'єр того часу саме читав відозву, що повстанці залишили на столі.

— Так ось! — гукнув він. — Вона цілком підійде. Треба тільки змінити кілька слів.

І справді, не збігло й чверті години, як Грану вже читав схвильованим голосом:

— "Мешканці Пласана! Година розплати пробила, віднині запанував лад…"

Було вирішено відозву видрукувати в друкарні "Пласанського вісника" й порозліплювати на всіх перехрестях.

— Тепер слухайте, панове, — сказав Ругон, — ми підемо зараз до мене, а тим часом пан Грану збере сюди всіх членів міської ради з тих, що лишилися на волі, й розповість їм про трагічні події минулої ночі…

Потім він додав з пихою:

— Я готовий взяти на себе відповідальність за всі мої вчинки. Коли ви визнаєте, що зроблене мною для справи досить доводить мою відданість законній владі, я ладен стати на чолі міської ради, аж до відновлення законної влади. Але щоб мене не обвинувачували в шанолюбстві, я піду — і вернусь до мерії тільки на прохання моїх співгромадян.

Грану та Рудьє запротестували. Пласан не буде невдячним, бо, зрештою, хто, як не їхній приятель, врятував місто. І вони пригадали все, що Ругон зробив для партії ладу: і жовтий салон, завжди відчинений для друзів влади, і пропаганду правого діла в усіх трьох кварталах, і схованку зброї, що її ідея належала йому, а особливо цю незабутню ніч, коли він виказав стільки розсудливості й героїзму й назавжди уславив себе. Грану додав, що він загодя певний захопленого схвалення та вдячності панів міських радників. Закінчив він словами:

— Не виходьте з дому, я прийду за вами і з тріумфом приведу вас сюди.

Рудьє заявив, що він добре розуміє такт і скромність свого друга й цілком похваляє їх. І нікому, звичайно, й на думку не спаде обвинувачувати його в шанолюбстві, і всі, звісно, поцінують ту делікатність, що з нею він відмовляється брати на себе хоч які-небудь повноваження без згоди своїх співгромадян. Це вельми достойно, вельми шляхетно, велично.

Під цим дощем похвал Ругон схилив низько з пошаною голову й бурмотів: "Ні, що ви, це вже занадто!" — мліючи з насолоди, як людина, що її ніжно пестять. Кожна фраза колишнього панчішника та колишнього торгівця мигдалем, що сиділи праворуч і ліворуч від нього, приємно тішила його слух. Розлігшись у фотелі мера, сп'янений адміністративними пахощами кабінету, він уклонявся на всі боки, схожий на принца-спадкоємця, з якого переворот раптом зробив імператора.

Накадивши ладаном один перед одним донесхочу, спільники спустилися вниз. Грану побіг розшукувати міських радників. Рудьє порадив Ругону іти вперед: сам він оддасть необхідні накази про охорону міської ратуші, а потім з'явиться до нього. П'єр попрямував до вулиці Бан, вистукуючи закаблуками, наче військовий. Уже добре розвиднилося, але на пішоходах ще нікого не було. Він тримав свого капелюха в руці, незважаючи на великий холод. Од мрій, сповнених гордощів і пихи кров уся прилила йому до обличчя.

На сходах свого будинку він побачив Касута. Грабар навіть не поворухнувся, не подивився навіть, хто входить. Він сидів на першому ступні, підперши голову руками, й бездушними, нерухомими очима дивився наперед себе з німою впертістю вірного собаки.

— Ви на мене чекаєте, чи не так? — спитав його П'єр, що, помітивши його, зрозумів усе. — Ось і добре, зараз підіть і скажіть Макарові, що я повернувся. Спитаєте його в мерії.

Касут підвівся й пішов геть, незграбно вклонившись П'єрові. Він пішов під арешт, нічого не розуміючи, на величезну втіху П'єра, що сміявся, піднімаючись сходами. Він дивувався сам із себе, і в нього майнула невиразна думка: "Виявляється, я хоробрий. А може, я ще й дотепний?"

Фелісіта тієї ночі так і не спала. Вона причепурилася, як на свято: одягла свій очіпок із стрічками цитринового кольору і наче чекала на гостей. Вона марно простояла біля вікна, бо не чула нічого, не бачила і вмирала з цікавості.

— Ну що? — спитала вона, кидаючись назустріч чоловікові.

Той, одхекуючись, увійшов у жовтий салон, куди вона пішла слідом за ним, старанно зачиняючи двері. Він кинувся в фотель і сказав здавленим голосом:

— Все зроблено, я буду за митника.

Вона кинулася йому на шию і, цілуючи його, вигукнула:

— Справді? Невже? Але я нічого не чула; розкажи ж мені все, розкажи, голубе.

Їй знову було п'ятнадцять літ; вона лащилася до нього, наче кошеня, пурхала біля нього, наче метелик, сп'янілий од тепла і світла біля вогню. А П'єр, радий з своєї перемоги, розкрив їй усю свою душу. Він не обминув жодної подробиці; виклав навіть свої плани на майбутнє, зовсім забувши про своє твердження, що жінки нічого не розуміють у політиці і що його жінка нічого не повинна знати, якщо він хоче залишатися за господаря в хаті. Фелісіта ловила кожне його слово. Вона примусила його ще раз переказати їй деякі місця оповідання, запевняючи, що добре не розчула. І справді, з радості в неї шуміло в голові, і часом вона глухла від щастя, втрачала тяму. Коли П'єр розповів їй про події в мерії, вона зареготала. Вона пересідала з фотелю в фотель, пересувала меблі, не могла всидіти на місці. Нарешті після сорокарічних безупинних зусиль доля усміхнулася й їм. Від цієї думки Фелісіта так раділа, що забула усяку розсудливість.

— Ага, таж усім цим ти зобов'язаний мені! — вимовила вона з тріумфом, що якось несподівано прорвався в неї. — Коли б я дала тобі волю робити, що сам хочеш, ти по-дурному попав би в лабети до повстанців. Дурний! Цим хижакам треба було кинути таких як Гарсоне, Сікардо та інші.

Вона засміялася, наче пустотлива дівчинка, показуючи свої старі попсовані зуби.

— Хай живе Республіка! Вона очистила нам місце.

Але П'єр нахмурив чоло.

— Все ти, все ти! — бурмотів він. — Тобі завжди здається, що ти все можеш передбачити. Це ж мені спала думка, що треба сховатися. Хіба жінки розуміються хоч трошки на політиці? Годі, моя бідна старенька, коли б ти вела наше діло, ми б недалеко поїхали.

Фелісіта стиснула вуста. Вона зайшла надто далеко, вона забула про свою ролю доброї німої феї. Але її пойняв глухий гнів, як завше, коли чоловік старався довести, що він розумніший за неї. Вона знову пообіцяла собі при першій же нагоді відплатити йому за все: вона прибере його до рук!

— А я й забув, — зауважив Ругон, — пан Перот ускочив у халепу. Грану бачив, як він борсався в руках повстанців.

Фелісіта затремтіла. Вона стояла якраз біля вікна і, як завжди, дивилася з заздрістю на вікна митника. Їй страшенно захотілося знову їх побачити, бо думка про тріумф ніколи не розлучалася в ній з жаданням мати таку ж розкішну квартиру, що її меблями вона подумки вже давно володіла.

Вона обернулася й якось чудно спитала:

— Так пана Перота взято в полон?

Вона вдоволено всміхнулася, але потім обличчя її густо зашарілося. В голові десь глибоко промайнуло таке жорстоке бажання: коли б його вбили повстанці! П'єр, певно, прочитав цю думку в її очах.

— Їй-богу! Було б непогано, коли б у нього влучила якась сліпа куля, — пробурмотів він, — це добре поладнало б наші справи. Не треба було б його зміщувати, чи не так? Та й нашої вини ніякої тут не було б.

Але Фелісіта, чутливіша, здригнулася. Їй здалося, що вона тільки що засудила на смерть людину. Коли вб'ють пана Перота, вона бачитиме вві сні, він стане являтися їй. Тепер вона спідлоба поглядала на сусідські вікна очима, повними заласного жаху. Віднині її радість набула посмаку злочинного страху, що надавало їй більшої гостроти.

А П'єр, який вилив усю свою душу, згадав про зворотний бік медалі. Він заговорив про Макара. Як здихатися цього поганця? Але Фелісіта, збуджена успіхом, гукнула:

— Не все зразу! Ми зуміємо затулити йому рота, їй-же богу! Приберемо якогось способу…

Вона ходила туди й сюди, переставляючи фотелі, змітаючи пил з їхніх спинок. Раптом вона зупинилася посеред кімнати і, кинувши довгий погляд на всі ці злинялі меблі, сказала:

— О господи! Як же тут гидко! Але ж до нас зараз прийдуть!

— Годі охати! — відповів П'єр з олімпійською байдужістю. — Ми змінимо все це.

Ще вчора сповнений пошани до фотелів та канапи, сьогодні він уже був ладен топтати їх ногами. Фелісіта почувала таке ж презирство; вона навіть штовхнула одно крісло, якому бракувало коліщатка і яке не слухалося її.

В цей мент до господи ввійшов Рудьє. Старій жінці здалося, що він став куди привітніший. Слова "пан", "пані" лунали в його вустах як приємна музика. Тим часом завсідники прибували один по одному, і салон швидко залюднився. Ніхто ще не знав подробиць нічних подій. Всі прибігали сюди, аж спотикалися, з витріщеними очима, вимушено всміхаючись, схвильовані чутками, що почали ширитися в місті. Всі ці пани, що напередодні ввечері так швидко повтікали з жовтого салону, коли почули про наближення повстанців, тепер поверталися, — гомінливі, цікаві, налазливі, наче рій мух, розвіяний вітром. Деякі не встигли навіть пристебнути шлейки. Гості виявляли велике нетерпіння, але видно було, що Ругон чекав на когось, перш ніж почати розповідь. Щохвилини він неспокійно поглядав на двері. Цілу годину, лишень і діла було, що всі багатозначно стискували господареві руки, туманно вітаючи його, чути було здивоване шепотіння; стримана радість тільки й чекала на одне слово, щоб перейти в тріумф.

Зрештою з'явився й Грану. Він на якусь хвилину зупинився на порозі, заклавши правицю за край застебнутого сурдута. Він марно намагався приховати своє хвилювання, напускаючи на себе врочистість. Його гладке обличчя сяяло. Тільки він з'явився, в салоні запанувала тиша; всі почували, що зараз скоїться щось надзвичайне.