Пані Боварі - Флобер Гюстав

Не вперше на віку бачили вони дерева, блакитне небо, траву, не вперше чули плюскіт води і шелест вітру в листі, але ніколи вони ще не втішалися так із того всього. Здавалось, досі не було природи або вона стала прекрасною, лише відколи вони задовольнили свої бажання.

Вони повертались до міста вже поночі. Човен минав острів за островом. Вони мовчки сиділи в сутінках під навісом. Чотирикутні весла побрязкували в залізних кочетах, ніби метроном відстукував у тиші такт, а позаду тихо хлюпотіла опущена з корми линва.

Одного разу якось зійшов місяць; вони не пропустили нагоди сказати кілька пишних фраз про меланхолійне й поетичне світило ночі; Емма навіть заспівала:

Згадай, як ми пливли увечері з тобою…

Мелодійний, але слабкий голос губився в просторі над хвилями, вітер підхоплював ті рулади, і Леон слухав, як вони плескали над ним незримими крильми.

Емма сиділа, обіпершись на перегородку, і місяць освітлював її у відчинене віконце. У чорній сукні, що розходилась донизу віялом, вона видавалась тоншою і вищою. Голова її була закинута, руки згорнуті, очі затоплені в небо. Іноді тіні від надбережних верб закривали її всю, потім вона раптом з'являлася знову, як видіння, в місячному сяйві.

На споді човна біля Емми Леон знайшов червону шовкову стрічку.

Весляр довго розглядав її і нарешті сказав:

— Ага, то, мабуть, загубив хтось із тієї компанії, що я недавно катав. Веселі люди, нівроку — і пані, й панії, — з пундиками, з шампанським, з музикою — куди твоє діло! А один там такий… Високий, з себе вродливий, вусики чорненькі, от уже де жартун, так жартун… Вони всі, було, до нього: "Ану, розкажи нам що-небудь, Адольф…" Чи, може, Додольф, як пак його?

Емма здригнулась.

— Тобі недобре? — спитав Леон, присуваючись до неї.

— Ні, нічого. Це просто від холоду.

— За ним, мабуть, не одна бігає, — тихо додав старий матрос, вважаючи, очевидно, що робить приємність пасажирам своєю розмовою.

Потім поплював на долоні і знову узявся гребти.

Але нарешті довелось-таки розлучитись! Прощання було дуже сумне. Леон мав адресувати свої листи тітці Ролле; Емма дала йому такі докладні вказівки щодо подвійних конвертів, що він неабияк здивувався її спритності в любовних справах.

— Так ти запевняєш, що все гаразд? — промовила вона з останнім поцілунком.

— Ну, ясно.

"Але чому це, — міркував Леон, повертаючись сам вулицями додому, — чому вона так домагається тієї довіреності?"

IV

Незабаром Леон став дивитись на своїх колег зверху вниз, почав уникати їхнього товариства і остаточно занедбав свої юридичні справи.

Він чекав листів від Емми, читав і перечитував їх, писав їй відповіді. Усією силою жаги і уяви він викликав її образ у своїй пам'яті. Бажання зустрічі з нею не тільки не зменшилося від розлуки, а стало необорним, і ось одної суботи він уранці втік із контори.

Побачивши з вершини горба долину і дзвіницю з жерстяним флюгером, що крутився на вітрі, він відчув ту втіху, змішану з гоноровитою пихою і егоїстичним самовдоволенням, якої зазнає, мабуть, мільйонер, навідавшись у рідне село.

Він почав блукати круг Емминого дому. На кухні світилося. Леон підстерігав тінь коханої за фіранками, але нічого не було видно.

Побачивши молодого клерка, тітка Лефрансуа розахкалась і розохкалась; вона зауважила, що Леон "підріс і трохи схуд", тоді як Артемізі здалося, що він "змужнів і трохи поповнішав".

Він по-давньому пообідав у маленькій кімнаті, але цим разом сам, без акцизника: Біне обридло чекати подовгу "Ластівку", і він переніс свій обід на годину вперед — рівно на п'яту, але й тепер доводилося йому бурчати, що стара торохтійка спізнюється.

Нарешті Леон зважився постукати в двері до лікаря. Пані Боварі була в своїй кімнаті й зійшла вниз лише через чверть години. Сам господар, здавалося, був дуже радий відвідинам Леона, але ні в той вечір, ні на другий день не виходив з дому.

Леон побачився з Еммою на самоті лише пізно ввечері, у завулку за садом, — у тому самому завулку, де вона зустрічалася з іншим! Була гроза, і вони розмовляли під парасолькою, при спалахах блискавиць.

Розлука здавалась нестерпною.

— Краще смерть! — казала Емма.

Вона ламала руки й плакала з відчаю.

— Прощай!.. Прощай!.. Коли знов побачуся з тобою?

Вони розійшлись і знов вернулись — поцілуватися ще раз. І в цю хвилину вона пообіцяла йому, що скоро винайде якийсь спосіб, якусь приключку, щоб їм можна було зустрічатися на самоті принаймні раз на тиждень. Емма не мала ніякого сумніву в тому, що це їй удасться. Та й взагалі вона була сповнена надій. Незабаром вона мала дістати грошей.

Отож вона купила для своєї спальні жовті завіси з широкими розводами, — Лере запевнив її, що вони дуже дешеві. Мріяла вона і про килим, і Лере ласкаво згодився роздобути його для неї — це, мовляв, не страх яка розкіш. Тепер вона зовсім не могла жити без його послуг. Двадцять разів на день вона посилала по нього, і він, покинувши печене й варене, летів до неї і робив усе без ніяких нарікань. Ніхто не міг зрозуміти також, чого це тітка Ролле унадилась до неї снідати і часто навіть розмовляла з нею сам на сам.

Якраз у цю пору, тобто на початку зими, Емму раптом розібрала охота до музики.

Одного вечора Шарль слухав її гру. Вона чотири рази підряд починала той самий уривок, аж її досада брала, а чоловік, не помічаючи того, гукав:

— Чудово! Чудово! Ну, чого ж, грай далі, адже все гаразд!

— Та ні бо! Це просто жахливо! Пальці стали як дерев'яні.

Другого вечора він попросив дружину зіграти йому ще що-небудь.

— Ну добре вже, якщо це тобі подобається…

І Шарль змушений був визнати, що вона й справді трохи розучилася грати, — плутала ноти, часом збивалась. Емма раптом урвала гру:

— Ех, нічого не виходить… Треба було б знову брати уроки, але… — Вона прикусила губу й додала: — Двадцять франків за урок — це таки дуже дорого.

— Та воно й справді… трохи… — ніяково посміхаючись, підхопив Шарль. — Але мені здається, що можна б знайти десь і дешевше. Адже є маловідомі музиканти, які вчать, буває, краще за всяких там знаменитостей.

— То пошукай.

Другого дня, повернувшись додому, Шарль лукаво подивився на неї і сказав:

— От бачиш, яка ти інколи буваєш уперта! Я сьогодні був у Барфешері. Так, уяви собі, пані Льєжар запевняє, що її три дочки, — вони вчаться в монастирі "Милосердя господнього", — беруть уроки музики і платять усього по п'ятдесят су; та ще в якої вчительки!

Емма здвигнула плечима і більше не розкривала інструмента.

Але, проходячи повз нього, вона зітхала (якщо Шарль був у кімнаті):

— Ах, бідне моє фортепіано!

А коли приходили гості, вона обов'язково говорила їм, що кинула музику і не може тепер займатися нею, — на те є особливі причини. Усі співчували їй. Справді, дуже шкода! Адже в неї такі здібності до музики! Про це навіть говорили лікареві, присоромлювали його. Особливо умовляв його аптекар:

— Ви робите величезну помилку! Ніколи не слід закопувати талант у землю. Зрештою, друже мій, зважте ще на одну обставину: якщо ви зараз допоможете дружині удосконалитись у музиці, то згодом заощадите на музикальному вихованні дочки! Я особисто вважаю, що дітей повинна всього навчати мати. Це — ідея Руссо, і, можливо, вона дещо нова, але я певен, що незабаром вона буде сприйнята всіма, так само як думка про необхідність материнського годування та щеплення віспи.

Отже, через деякий час Шарль знову завів розмову про фортепіано. Емма сердито відповіла, що краще його зовсім продати. Але ж це бідне фортепіано так тішило його пиху… Розстатися з ним було б для Емми, думав Шарль, рівнозначне самогубству якоїсь її частки…

— Якщо хочеш, — сказав він, — можеш брати коли-не-коли уроки, це не такі вже великі витрати.

— Але ж уроки, — відповіла вона, — дають якісь наслідки тільки тоді, коли вони беруться регулярно.

Ось яким чином домоглась вона у чоловіка дозволу їздити до міста раз на тиждень для того, щоб бачитися з коханцем. Через місяць знайомі помітили, що вона зробила значні успіхи в музиці.

V

Це бувало щочетверга. Емма вставала й одягалась — тихенько, щоб не розбудити Шарля, а то він дорікав би їй за те, що вона збирається так рано. Потім починала ходити по кімнаті туди й сюди, спинялась біля вікон і дивилась на площу. Досвітні сутінки колихались попід навісами ринку, і в блідавому передранні ледве-ледве видніли літери вивіски над зачиненими віконницями аптеки.

Коли годинник показував чверть на восьму, Емма йшла до "Золотого лева"; Артеміза, позіхаючи, відчиняла їй дверi, а потім вигортала заради неї вугілля з-під приску. Емма сиділа на кухні сама. Часом виходила у двір. Івер неквапом запрягав коней, слухаючи одночасно тітку Лефрансуа, яка, вистромивши чепчик з вікна, давала кучерові стільки всяких доручень і напучень, що хтось інший неодмінно все б попереплутував. Емма проходжувалась, цокотячи черевиками по брукованому подвір'ю.

Нарешті Івер, попоївши юшки, нап'явши на себе плаща, запаливши люльку і взявши в руку батога, спокійно вмощувався на передку.

Коні йшли підтюпцем, і перші три чверті льє "Ластівка" частенько зупинялася, щоб підібрати пасажирів, які піджидали її — хто на шляху, а хто перед своїм двором. Ті, що замовили місця ще звечора, примушували себе чекати; дехто з них ще й не вставав з постелі. Івер гукав, кричав, чортихався, а наостанку злазив із передка і грюкав щосили у ворота. Вітер свистів, вриваючись у диліжанс крізь потріскані шибки.

Помаленьку народу насідало все більше — заповнювалися всі чотири лави, — і карета швидше котилася по обсадженій яблунями дорозі, що тягнулась між двома канавами з каламутною водою і, поступово звужуючись, губилася на обрії.

Емма добре знала її всю, від краю і до краю: зараз за лугом буде стовп, потім в'яз, далі оборіг і будка шляхового сторожа; інколи вона заплющувала навмисне очі, щоб потім побачити щось несподіване. Але їй ніколи не вдавалося втратити точне відчуття віддалі.

Нарешті показувалися кам'яниці передмістя, колеса торохкотіли по бруківці, "Ластівка" минала садки, де крізь штахети видніли статуї, гойдалки, виноградні альтани, підстрижені тиси. Потім зненацька відкривалось перед очима все місто.

Спускаючись амфітеатром, ледве мріючи в імлистій поволоці, воно широко розбігалось понад мостами.