Хозарський словник (жіночий примірник) - Павич Милорад

Учитель взяв камінця, кинув його до глека і почав рахувати. Коли він дорахував до 70, з глечика почувся плюскіт, ніби щось упало в воду, і вчитель промовив:

— Я міг би пояснити тобі, що означає твій глек, але подумай сам, чи воно тобі треба. Щойно я скажу тобі, чим він є, як глечик неминуче почне вартувати для тебе і для інших менше, аніж зараз. Бо чого б він не вартував, він все одно не може вартувати більше від усього, а щойно я скажу тобі, чим він є, як він умить перестане бути всім тим, чим він не є, а стане лише тим, чим є тепер.

Коли учень погодився з міркуваннями вчителя, той взяв палицю і розбив глека. Хлопець вражено запитав у нього, нащо він робить таку шкоду, та вчитель відповів:

— Шкода була б тоді, якби я сказав тобі, для чого він служить, а потім розбив. А так, оскільки ти не знаєш його призначення, шкоди нема, бо він і далі буде тобі служити, ніби й не розбитий…

Справді — хозарський глек служить і нині, хоча його давно нема.

ШУЛЬЦ Д-Р ДОРОТА

ШУЛЬЦ д-р ДОРОТА (Краків, 1944 —…) — славістка, професор Єрусалимського університету; дівоче прізвище — Квашнєвська. Ні в архівних документах Краківського Ягеллонського університету в Польщі, де вчилася Квашнєвська, ні серед паперів Єльського університету в Сполучених Штатах Америки чи поміж записів про присвоєння Дороті Квашнєвській звання доктора наук немає жодних даних про її походження. Дочка єврейки та поляка, Квашнєвська народилась у Кракові за незвичайних обставин. Її мати залишила дочці листа зі словами, що належали батькові Дороти Квашнєвської. Слова ті говорили: "Моє серце мені є дочкою; доки я рівняюся за зорями, воно рівняється за місяцем і болем, який чекає на краю всього…" Квашнєвська так ніколи й не змогла дізнатися, хто був автором тих слів. Брат її матері, ашкеназі Шолем, зник у 1943 році під час єврейських погромів у окупованій німцями Польщі, але перед тим встиг врятувати свою сестру. Не довго думаючи, він роздобув для сестри підроблені документи на ім'я якоїсь полячки і одружився з нею. Вінчання відбулося у Варшаві, в церкві Св. Томи й було зареєстроване як шлюб між вихрещеним євреєм і полячкою. Коли він зник — з люлькою у зубах, набитою чаєм замість тютюну, — його сестра й дружина Анна Шолем, яка й далі вважалася полячкою і продовжувала носити дівоче ім'я якоїсь Анни Закевич, розлучилася зі своїм чоловіком (а одночасно й братом, про що, звісно ж, знала тільки вона одна) і так врятувала своє життя. Одразу ж після цього вона вдруге вийшла заміж за якогось вдівця Квашнєвського, що мав очі, як рябі яйця, безкостий язик і рогаті думки. У шлюбі з ним вона народила одну-єдину дитину — Дороту Квашнєвську. Після закінчення студій славістики Дорота переїхала до США, захистила докторську дисертацію на тему давніх слов'янських літератур, але коли Ісак Шульц, котрого вона знала ще зі студентських років, перебрався до Ізраїлю, разом із ним поїхала й Дорота. В 1967 році під час ізраїльсько-єгипетської війни Ісак був поранений, а в 1968 році вона вийшла за нього заміж і залишилася жити в Тель-Авіві та Єрусалимі, де читала курс історії раннього християнства у слов'ян, але весь час відсилала у Польщу листи на своє власне ім'я. На конвертах вона писала свою колишню краківську адресу, і ті листи, відправлені Квашнєвською (в заміжжі Шульц) до самої себе, зберегла нерозкритими господиня її колишнього помешкання у Польщі, сподіваючись, що колись таки зможе вручити їх Квашнєвській. Усі листи, крім одного чи двох, короткі і являють собою щось схоже до щоденника д-ра Дороти Шульц за період з 1968 до 1982 року. З хозарами вони пов'язані у той спосіб, що в останньому з них, написаному в камері попереднього ув'язнення в Царгороді, згадується про хозарську полеміку. Листи подаються тут у хронологічній послідовності.

1.

Тель-Авів, 21 серпня 1967

Люба Доротко,

Росте в мені тут відчуття, що в піст я їм свій хліб, а у скоромні дні — чужий. Доки пишу тобі ці рядки, я знаю, що ти вже стала молодшою за мене там, у своєму Кракові, в нашій кімнатці, де завжди п'ятниця і де нас напихали цинамоном, наче яблука. Якщо ти колись отримаєш цього листа, то, прочитавши його, будеш старшою, ніж я.

Ісакові вже краще, він лежить у якомусь військовому шпиталі, але швидко йде на поправку, і це видно з літер у його листах. Він пише, що бачить у снах "триденну краківську тишу, два рази підігріту й присмалену на споді". Скоро ми зустрінемось, і я боюся тої зустрічі не тільки через його рану, про яку ще нічого не знаю, але й тому, що всі ми — дерева, прив'язані до своїх тіней.

Я рада, що ти, яка не любить Ісака, залишилась там, далеко від нас. Тепер нам з тобою легше любити одна одну.

2.

Єрусалим, вересень 1968

Доротко,

Всього лиш кілька слів: запам'ятай собі назавжди — ти працюєш, бо не вмієш жити. Якби ти вміла жити, то не працювала б і жодна наука не була б тобі потрібна. Проте, нас завжди вчили лише працювати, і ніхто не вчив жити. От і я теж не вмію. Я йшла за псами незнайомою стежкою в густому лісі. Над стежкою спліталися гілки. Дотягаючись до своєї їжі — до світла — дерева творили красу. Я ж зі своєї їжі можу створити лише спогад. Я не стану гарною через свій голод. До тих дерев мене прив'язує щось відоме їм, але чуже мені. А їх до мене прив'язують одні лиш мої пси, які сьогодні лащаться до мене більше, ніж завжди. Бо їхній голод кращий, коли він іде з дерев, а не з мене. Де ж тут твоя наука? В науці, щоб іти далі, досить знати лиш останнє слово свого фаху. З красою все по-іншому.

Ісак повернувся, його рубці заховані під одягом, він гарний, як і колись, і схожий до пса, навченого виводити краков'як. Він любить мою праву цицю більше, ніж ліву, і ми кохаємось без міри. В нього довгі ноги, якими він перестрибував сходинки на Вавелі і які тепер по черзі закручує навколо своїх колін, коли сидить. Моє ім'я він вимовляє так, як вимовляли його на самому початку, перед усіма вживаннями, ще до того, як воно прим'ялося, переходячи з уст в уста… Давай домовимося з тобою і поділимо між собою ролі: ти у своєму Кракові і далі займайся наукою, а я тут буду вчитися жити.

3.

Хайфа, березень 1971

Дорога і незабутня Доротеє,

Давно вже я тебе не бачила і не знаю, чи й упізнала б. Може, й ти мене більше не пам'ятаєш і не думаєш про мене в тих покоях, у яких клямки на дверях чіпляються за рукави. Я згадую польські ліси і бачу тебе, як біжиш крізь вчорашню зливу, краплі якої стукають голосніше, коли падають з високих гілок, і тихіше — коли з низьких. Я пам'ятаю тебе дівчинкою і бачу, як швидко ти ростеш, швидше від своїх нігтів і свого волосся, а разом з тобою, тільки швидше за тебе, росте в тобі ненависть до нашої матері. Чи варто було так сильно ненавидіти її? Тут навіть пісок пробуджує в мені жагу. Але з Ісаком вже довший час я відчуваю себе якось незвично. Це не залежить від нього чи від нашого з ним кохання. Це пов'язано з чимось третім. З його раною. Він читає у ліжку, я лежу поруч і гашу світильника тоді, коли починаю його хотіти. Декілька хвилин він продовжує лежати непорушно, так само втупившись у свою книжку, і я бачу, як його думки скачуть по невидимих рядках. А тоді він повертається до мене. Та щойно ми торкаємось один одного, як я відразу відчуваю страшний рубець від його рани. Після кохання ми лежимо, втупившись кожен у свою темряву, і одного такого вечора я запитала в нього:

— Це було вночі?

— Що? — відказав він, хоча й знав.

— Коли тебе поранили.

— Так, вночі.

— І ти не знаєш, чим?

— Не знаю. Думаю, то був багнет.

Тобі, Доротко, молодій і недосвідченій, мабуть, не зрозуміти цього. Пташка, що шукає собі їжу по трясовинах і болотах, швидко тоне, коли не рухається. Щохвилини вона мусить витягувати з багна ногу й переставляти її на нове місце, просуваючись вперед, незалежно від того, спіймала щось чи ні. Те ж саме відбувається з нами і з нашим коханням. Ми змушені йти далі і не можемо зупинятися, бо відразу ж потонемо.

4.

Єрусалим, жовтень 1974

Люба Доротко,

Я читаю про слов'ян, які спускалися до моря зі списами в чоботах. І думаю про те, як змінюється Краків, затоплений новими правописними й розмовними помилками, сестрами прогресу мови. Думаю про те, що ти залишаєшся тою ж самою, в той час як ми з Ісаком усе більше губимо один одного. Я не наважуюсь йому про це говорити. Завжди, як ми кохаємось, хоч як би не було нам добре і що б ми тільки не робили, — завжди на своїх грудях і на своєму животі я відчуваю слід того багнета. Я відчуваю його вже наперед, він уліз поперек нашої постелі, між Ісаком і мною. Чи може таке бути — щоб людина за одну мить зуміла поставити своїм багнетом підпис на тілі іншої людини й назавжди вкарбувати свій портрет у чужу плоть? Я повинна весь час ловити свою власну думку. Вона стає моєю не тоді, коли народжується, а коли я хапаю її, якщо тільки я встигну це зробити раніше, аніж вона втече. Та рана схожа на якісь уста, і щойно ми з Ісаком торкаємось один одного і починаємо кохатися, як вершечок однієї з моїх грудей провалюється в той рубець, ніби у чийсь беззубий рот. Я лежу біля Ісака і дивлюсь на те місце в темноті, на якому він спить. Запах конюшини приглушує запах конюшні. Я чекаю, доки він ворухнеться, — сон людини тоншає, коли вона ворушиться у сні, і тоді я можу його розбудити, знаючи, що йому не буде жаль. Є сни коштовні, а є як сміття. Я буджу його і запитую:

— Він був лівшею?

— Думаю, що так, — відповідає Ісак сонно, проте швидко, і я бачу, що він знає, про що я думаю. — Зранку його взяли в полон і привели до мого шатра, щоб показати мені. Він був бородатий, мав зелені очі і рану на голові. Властиво, саме ту рану мені й хотіли показати. Її зробив я. Прикладом.

5.

Знову Хайфа, вересень 1975

Доротко,

Ти й не знаєш, яка ти щаслива, що живеш у своєму Вавелі і не знаєш тих страхіть, які діються зі мною. Уяви собі, що в постелі твого чоловіка, доки ти любишся з тим, кого любиш, тебе кусає і цілує хтось інший. Уяви собі, як в той час, коли ти любишся з коханим чоловіком, тобі безперервно муляє та рана, що, мов якийсь чужий член, улізла між тобою і твоїм коханням. Між мною та Ісаком лежить і завжди лежатиме якийсь сарацин із зеленими очима, обрамленими бородою! І на кожен мій рух він буде відповідати швидше від Ісака, бо він ближче до мого тіла, ніж тіло Ісака.