Нестерпна легкість буття - Кундера Мілан

Вони пообідали. О цій порі в них обох лишалася година вільного часу, і вони ходили з Кареніним на прогулянку. Він знав про це і завжди неспокійно крутився довкола них. Однак цього разу, коли Тереза взяла в руку повідець і ошийник, він лише довго дивився на них, навіть не поворухнувшись. Вони стояли перед ним і намагалися бути (заради нього) веселими, щоб хоч трохи підбадьорити його. Лише трохи згодом, ніби змилостивившись над ними, він доплигав до них на трьох ногах і дозволив надіти на себе ошийника.

— Терезо, — сказав Томаш, — я знаю, як ти останнім часом ненавидиш фотоапарат. Але сьогодні візьми його з собою.

Тереза послухалася. Вона відчинила шафу, щоб знайти в ній засунутий кудись і забутий фотоапарат, і Томаш додав: — Колись ці фотографії дуже порадують нас. Каренін був частиною нашого життя.

— Як це був? — вигукнула Тереза, так ніби її вкусила змія. Апарат лежав перед нею на дні шафи, але вона не нахилялася по нього. — Не візьму його. Не хочу думати про те, що Кареніна не буде. Ти говориш про нього вже в минулому часі!

— Не сердься, — сказав Томаш.

— Я не серджуся, — примирливо відповіла Тереза. — Я і сама не раз ловила себе на тому, що думаю про нього в минулому часі. Вже не раз я ловила себе на тому. І саме через це не візьму фотоапарата.

Вони йшли по дорозі й не розмовляли. Не розмовляти — це був єдиний спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і були весь час поряд із ним. Чекали, коли він усміхнеться. Але він не усміхався, тільки йшов і весь час на трьох ногах.

— Він це робить лише заради нас, — сказала Тереза. — Йому не хотілося йти на прогулянку. Пішов, аби тільки порадувати нас.

Те, що вона сказала, було сумне, і все-таки, навіть не усвідомлюючи цього, вони були щасливі. Були щасливі зовсім не всупереч смутку, а завдяки смутку. Вони трималися за руки, і перед очима в них був той самий образ: кульгавий песик, що представляв собою десять років їхнього життя.

Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін зупинився і повернув назад, украй засмутивши їх. Довелося повертатись.

Того ж дня, а може, наступного, Тереза, несподівано зайшовши до кімнати, побачила, що Томаш читає якогось листа. Почувши, як стукнули двері, він відсунув листа вбік, до інших паперів. Вона це помітила. А коли виходила з кімнати, помітила й те, що він ховає листа до кишені. Однак про конверта він забув. Лишившись удома сама, вона роздивилась його. Адреса була написана незнайомою рукою, делікатним і дуже схожим на жіночий почерком.

Коли вони пізніше побачилися, вона, ніби ненароком, запитала в нього, чи прийшла пошта.

— Ні, — відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, відчай тим сильніший, що вона вже відвикла від нього. Ні, вона не думає, що Томаш має якусь таємну коханку. Практично це неможливо. Вона знає про кожну його вільну хвилину. Але цілком імовірно, що в нього лишалась якась жінка в Празі, про яку він думає і яка для нього багато важить і нині, хоч уже й не може залишити запах свого лона у його волоссі. Тереза не думає, що Томаш може покинути її заради цієї жінки, але їй здається, що щастя двох останніх років їхнього життя в селі знову затьмарене брехнею.

До неї знову повертається давня думка: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме куранти їхніх днів, коли його вже тут не буде?

Зазираючи в майбутнє, в майбутнє без Кареніна, Тереза відчувала себе в ньому самотньою.

Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза вийшла в садок. Вона дивилася на траву поміж двома яблунями і уявила собі, що там вони закопають Кареніна. Вона втиснула каблук у землю і накреслила ним у траві прямокутник. На цьому місці буде його могила.

— Що це ти робиш? — запитав її Томаш, який зненацька застав її за цим заняттям, так само як вона його за читанням листа кілька годин тому.

Вона не відповіла. Він помітив, що в неї після довгої перерви знову тремтять руки. Він узяв їх у свої. Вона вирвалась.

— Це могила для Кареніна?

Вона не відповіла. Її мовчання дратувало його. Він скипів гнівом: — Ти дорікаєш мені за те, що я думаю про нього в минулому часі! А що ти сама робиш? Ти вже ховаєш його!

Вона повернулась до нього спиною і пішла в дім.

Томаш, хряпнувши дверима, зачинився в своїй кімнаті.

Тереза відчинила двері й сказала: — Ти думаєш тільки про себе, але хоча б тепер міг би подумати про нього. Він спав, а ти розбудив його. Він знову почне стогнати.

Вона розуміла, що несправедлива (собака не спав), розуміла, що поводиться як найвульгарніша баба, яка хоче образити і знає, як це зробити.

Томаш навшпиньки зайшов до кімнати, де лежав Каренін. Але вона не хотіла залишати його наодинці з собакою. Вони обоє схилялися над Кареніним, він — з одного боку, вона з другого. Проте в цьому спільному пориві не було примирення. Навпаки. Кожен з них був сам по собі. Тереза зі своїм собакою, Томаш зі своїм.

Я боюсь, що так, роз'єднані, кожен сам по собі, вони залишаться з ним аж до його останньої хвилини.

4

Чому для Терези таке важливе слово "ідилія"?

Ми, виховані на міфології Старого Заповіту, могли б сказати, що це образ, який залишився в нас як спогад про Рай. Життя в Раю не було схоже на біг по прямій, що веде нас у невідоме, не було авантюрою. Воно йшло по колу серед знайомих речей. Його одноманітність була не нудьгою, а щастям.

Доки людина жила на селі, в оточенні домашніх тварин, коли раз у раз змінювалися пори року, з нею лишався принаймні відблиск тієї райської ідилії. Тому Тереза, коли зустрілася в курортному містечку з головою сільськогосподарського кооперативу, раптом побачила образ села (села, в якому вона ніколи не жила, якого вона не знала) й була зачарована. Їй здавалося, ніби вона дивилася назад, у напрямку Раю.

Коли Адам у раю нахилився над криницею, він ще не знав, що те, що він бачить, — то він. Він не зрозумів би Терези, яка, ще дівчиною, ставши перед дзеркалом, намагалася розгледіти крізь своє тіло душу.

Адам був немов Каренін. Тереза часто бавилася тим, що підводила песика до дзеркала, а той не впізнавав свого образу й ставився до нього з неймовірною байдужістю і люттю.

Порівняння Каренін — Адам наводить мене на думку, що в раю людина ще не була людиною. Точніше, людина ще не вийшла на дорогу людини. А ми вже давно на неї вийшли і летимо в порожнечі часу, який минає по прямій. Проте існує тоненький шнурочок, що прив'язує нас до далекого, вже туманного раю, де Адам схилявся над криницею і, зовсім не схожий на Нарциса, не здогадувався, що та бліда жовта пляма, яку він у ній побачив, це, власне, він. Туга за раєм, — це мрія людини не бути людиною.

Коли, ще дитиною, Тереза знаходила материні менструальні подушечки, забруднені кров'ю, вона гидувала ними, а матір ненавиділа за те, що вона не має сорому і не ховає їх. Але Каренін, який був сукою, теж мав менструацію, яка появлялася в нього щопівроку і тривала два тижні. Щоб не забруднювати квартири, Тереза клала йому попід лапки вату і вдягала на нього свої старі колготки, вигадливо прив'язуючи їх до тулуба. Всі чотирнадцять днів вона часто сміялася з його вигляду.

Чого воно так, що менструація собаки викликала в неї сміх і ніжність, а власна менструація — огиду? Відповідь здається легкою: собаку ніколи не виганяли з раю. Каренін нічого не знав про дуалізм душі, не знав, що таке огида. Тому Терезі з ним так добре і спокійно (і тому так небезпечно перетворювати тварину в machina animata[8], а корову — в автомат для вироблення молока). Людина таким чином перерізає нитку, яка зв'язувала її з раєм, і під час лету її в порожнечі часу ніщо не спроможне буде ані зупинити її, ані втішити.

З плутанини цих невиразних думок у Терези вирізняється блюзнірська думка, якої вона не може позбутися: любов, що єднає її з Кареніним, краща, ніж та, що існує між нею і Томашем. Краща, але в жодному разі не сильніша. Тереза не хоче звинувачувати ні Томаша, ні себе, не хоче запевняти, що вони могли б кохати більше одне одного. Скоріше їй здається, що двоє людей створені так, що їхня любов апріорі гіршого виду, ніж могла б бути (принаймні в найкращому випадку) любов між людиною і собакою. Цю химерність в історії людини Творець безперечно не планував.

Ця любов безкорислива: Тереза від Кареніна нічого не хоче, навіть любові від нього не вимагає. Вона ніколи себе не запитувала про те, що мучить людські пари: чи кохає мене? чи кохав когось більше, ніж мене? чи він кохає мене більше, ніж я його? Можливо, саме всі ці запитання щодо любові, якими її вимірюють, досліджують, перевіряють, аналізують, — гублять її в зародку. Можливо, ми не можемо й кохати саме тому, що прагнемо бути коханими, тобто, що хочемо чогось (кохання) від отого другого. Замість того, щоб іти до нього без вимог і прагнути просто його присутності.

І ще дещо: Тереза прийняла Кареніна таким, яким він був. Не хотіла змінювати його за своєю подобою, наперед погодилася з його собачим світом, не хотіла забирати його в нього. Не ревнувала Кареніна до його таємних нахилів. Виховувала не тому, що хотіла його змінити (як дружина хоче змінити свого чоловіка, а чоловік — свою дружину), а лише тому, щоб навчити його елементарній мові, яка уможливить їм порозуміння та спільне співжиття.

І далі: любов до собаки добровільна, ніхто до неї не примушував. (Тереза знову думає про матір, і їй усього шкода: якби мати була однією із незнайомих жінок на селі, її весела грубість видавалася б Терезі навіть симпатичною! Ах, якби мати була чужою жінкою! Тереза з дитинства соромилася, що мати захопила риси її обличчя і конфіскувала її "я". Але найгірше було те, що споконвічна заповідь "люби батька і матір!" змушувала її погодитися з цим захопленням і навіть цю агресію називати любов'ю! Мати не була винна, що Тереза віддалилася від неї. Віддалилася не тому, що мати була такою, якою вона була, а тому, що вона була матір'ю). Але головне: жодна людина не може подарувати іншій людині ідилію. Це може зробити лише тварина, бо вона не була вигнана з раю. Любов між людиною і собакою ідилічна. Немає в ній конфліктів, жорстоких сцен, немає в ній розвитку. Каренін подарував і Терезі й Томашеві своє життя, засноване на повторенні, і сподівався від них того самого. Якби Каренін був людиною, а не собакою, він давно сказав би Терезі: "Облиш, мені вже набридло щодня носити в роті рогалика.